Оля зникла з життя Микити трохи більше року тому. Час не зміг стерти її образ із його пам’яті, але він намагався жити далі, поступово погоджуючись із думкою, що, можливо, більше не побачить свою дружину.
З кожним новим днем надія знайти Ольгу ставала все меншою, наче танув сніг. Щоб заглушити біль, чоловік повністю занурився в роботу. Він працював без перепочинку, кожну хвилину його дня було розплановано.
Так було і цього дня: обідаючи, Микита поспішав на важливу ділову зустріч. Перебігаючи через дорогу, він помітив літню терасу одного з ресторанів.
На відстані він помітив знайоме обличчя. Це був його двоюрідний брат, Микола. Микита непомітно сповільнив крок, і, незважаючи на спішку, вирішив підійти і привітатися. Вони давно не бачилися.
Підходячи ближче, він помітив, що Коля сидить з дівчиною. Її обличчя не було видно, бо вона сиділа спиною, але її рухи здалися йому знайомими. Серце Микити забило швидше, а ноги самі собою прискорили хід.
Коли він наблизився, то побачив, як брат нахилився до незнайомки і щось сказав їй, на що дівчина розсміялася. Її сміх також був йому знайомий. Микита зупинився на кілька метрів від тераси і замер. Він впізнав ці жести, впізнав цю посмішку. Він не міг повірити власним очам!
Тим часом, Оля сиділа на твердому стільці в кабінеті лікаря, стискаючи в руках результати УЗД. Вона нікого не чула і не бачила. Тільки розгублено дивилася на плакат з рожевощоким малюком. Це була вже їхня третя спроба з чоловіком… І знову невдача. Вона не змогла зберегти вагітність.
Оля намагалася осмислити те, що сталося, але кожен раз, коли думки поверталися до цього, їй ставало боляче. Це відчуття було нестерпним, ніби весь світ навколо неї розколовся на мільйони осколків.
Раптом двері кабінету відчинилися, і вийшов лікар.
— Ольго, як ви себе почуваєте? Все в порядку?
Оля подивилася на лікаря, і їх погляди зустрілися. Вона ввічливо відповіла, стримуючи емоції:
— Все в порядку, дякую.
Лікар помітила, що за цією стриманістю ховається глибокий біль, який Оля намагається приховати.
— Якщо вам потрібно поговорити чи просто побути наодинці, ви можете залишитися тут стільки, скільки хочете, я приймаю до семи,— м’яко сказала лікар.
Оля лише кивнула, не в силах відповісти.
В квартирі Олі та Микити панувала тиша. Після візиту до лікаря вони повернулися додому, і кожен поглинувся у власні думки. Оля сиділа на дивані, не рухаючись. Микита спостерігав за нею з кухні, відчуваючи, як зростає його занепокоєння.
Він розумів, що має бути поруч, але не знав, як правильно підтримати дружину. У його серці не було тієї гострої болі, яку відчувала вона. Він хотів стати батьком, але це бажання було не таким сильним, як прагнення Олі стати матір’ю.
Микита повільно підійшов до неї, присів поруч і, обережно поклавши руку на її плече, тихо промовив:
— Оля, може, поговоримо? Я можу зробити щось для тебе? Чай принести?
Оля трохи здригнулася від його дотику, але не відповіла.
— Я розумію, що зараз тяжко, — продовжив Микита, намагаючись не поспішати. — Я тут, поруч. Якщо хочеш поговорити чи просто побути разом, я готовий.
Оля мовчки кивнула, і сльози почали повільно котитися по її щоках. Микита обережно обняв її. Пройшло кілька хвилин, і Оля, нарешті, заговорила, її голос був ледь чутний…
— Микито… Чому це сталося знову? Чому все так?
— Я не знаю, Олю, — відповів він чесно. — Я не знаю, чому так сталося. Але я точно знаю одне — ми все подолаємо.
Оля закрила обличчя руками, її плечі затремтіли від тихих ридань. Микита міцніше притиснув її до себе.
Проте, легше не ставало. Оля перетворилася на тінь. Вона наче втратила всю енергію, що колись наповнювала її тіло. Вона майже нічого не їла. Улюблені заняття, що раніше приносили радість, більше не приваблювали її.
Оля уникала спілкування, їй не хотілося бачити ні друзів, ні навіть свого чоловіка. Вона замкнулася у своїй болі та відчаї. Микита спостерігав за цим, але не розумів, що ще може зробити. Йому здавалося, що Оля віддаляється від нього, втікаючи в світ своїх внутрішніх переживань. А щастя було так близько… І ось, невдала вагітність. Такого нікому не побажаєш…
Одного вечора, повернувшись додому після роботи, Микита виявив, що в квартирі нікого немає. Спочатку він подумав, що дружина просто вийшла на вулицю, можливо, за продуктами чи на прогулянку. Але коли він відчинив двері в спальню, він зрозумів усе. В кімнаті не було ані її речей, ані слідів її присутності. Єдине, що залишилось — записка, що лежала на ліжку.
З важким серцем чоловік підійшов до ліжка і взяв аркуш до рук.
— Прости мене, Микито. Я більше не можу. Мені потрібно піти. Сподіваюся, ти зрозумієш. Оля.
Микита просто сів на підлогу і обхопив голову руками.
Після того, як Оля зникла, Микита потрапив у водоверть відчаю та тривоги. Перші тижні після її втечі він провів у безперервних пошуках, намагаючись з’ясувати, куди вона могла піти і що з нею сталося.
Друзів у подружжя було мало, і ніхто з них не знав, куди пропала Оля. У жінки не було й близьких — тільки тітка, але вона жила в іншому місті і не підтримувала зв’язок з Олею.
Він звернувся до поліції, сподіваючись, що вони допоможуть знайти дружину. Але час йшов, і його надії на їхню допомогу поступово згасали. Кожного разу, коли він телефонував, відповіді ставали все однаковіші: «Ми робимо все можливе», «Продовжуємо пошук», «Поки що немає нових відомостей». Але цих слів було недостатньо, щоб заповнити порожнечу всередині.
Не дочекавшись результатів, Микита вирішив діяти сам. Він об’їздив всі лікарні, перевіряв списки пацієнтів, звертався до лікарів, сподіваючись на найменший натяк. Він ходив по моргах: чоловік був готовий до найгіршого, але кожного разу, виходячи звідти і не знаходячи дружину, Микита відчував полегшення. А потім його охоплювала тривога від думки, що вона може бути десь в іншому місці, в ще більш жахливому стані.
Він розклеював листівки з фотографією Олі по всьому місту і навіть в інших містах, куди вона могла поїхати. Микита писав у соціальні мережі, створював групи, вступав до спільнот, де люди ділилися історіями про зниклих близьких. Кожного дня він перевіряв ці сторінки, сподіваючись на будь-яку вісточку.
Місяці тягнулися один за одним, і з кожною новою неділею пошуків Микита відчував, як сили залишають його. Він більше не міг заперечувати очевидне: Оля, ймовірно, не хоче, щоб її знайшли. В якийсь момент Микита зрозумів, що йому легше думати, що дружина пішла за своєю волею, що вона десь там вирішила почати нове життя, далеко від усього, що пов’язувало її з минулим. Ця думка давала йому хоч якесь заспокоєння, хоча й не полегшувала біль від втрати.
Того самого дня…
Наблизившись до столика, за яким сидів брат з незнайомкою, Микита, нарешті, побачив її обличчя. Це була Оля. Його дружина, яка зникла більше року тому.
— Оля? — голос Микити тремтів. — Це… Це ти?
Жінка повільно підняла очі і поблідла. Микола, побачивши Микиту, також замовк.
— Микита… — промовила Оля, її голос був тихим, ніби вона сама не вірила в реальність того, що відбувається.
Никита дивився на дружину, намагаючись усвідомити, що це не сон, що перед ним дійсно Оля — та, яку він шукав, про яку думав щодня.
— Що тут відбувається? — Микита ледве знайшов в собі сили і вимовив це питання.
Коля кинув швидкий погляд на Олю, але та, здається, не знала, що відповісти.
— Нам треба поговорити, — сказав Микола. — Сідай. Ми все пояснимо.
— Пояснити?! — із злістю сказав Микита. — Давайте! Я хочу все знати.
Микита, Оля і Микола переселилися в більш затишне місце, подалі від сторонніх очей і шуму ресторану. Усередині Микити бурлили емоції: шок, гнів, радість і біль змішалися в дивну млу, яка позбавила його здатності думати ясно. Він міцно тримав у руках телефон, і хоча час на ділову зустріч наближався, йому було байдуже, що він запізниться. Йому було байдуже на все!
Коля сидів напроти, його обличчя виражало занепокоєння та напруження. Оля ж перестала хмуритись і посміхалась, уважно розглядаючи чоловіка.
— Микита, я пішла не просто так, — її голос був тихим і обволікаючим. — У той момент я була в жахливому стані. Я переживала дуже серйозну депресію. Я не знала, що робити, не розуміла, як впоратись з тим, що відбувається всередині мене. Я була на межі життя і смерті, не розуміючи, навіщо мені взагалі ця життя. Все здавалося нереальним, ніби я занурювалась в якусь темряву, з якої не було виходу. І в якийсь момент ця хвиля накрила мене так сильно, що я вирішила втекти. Я просто не могла більше залишатися вдома. Я не знала, на що я здатна… І що можу зробити в такому стані.
Микита уважно слухав, не перебиваючи. Кілька разів Оля намагалася доторкнутись до руки чоловіка, але він відсмикнув її.
— Я шукала тебе скрізь… Де ти ховалась?
— Я просто вийшла на дорогу, зловила машину і поїхала. Потім далі і так… їздила по різних містах, — продовжила Оля, її погляд був спрямований на чоловіка, від нього не можна було нічого приховати. — Грошей, які в мене були, вистачило на деякий час, потім я почала працювати, ким доведеться, тільки б не залишатися на одному місці, щоб не зануритись назад у ту темряву. Я намагалася знайти себе, а потім, коли зрозуміла, яку біль тобі завдала, хотіла покарати себе за це. Але змогла заспокоїтись і… Знову поїхала далі й далі.
Вона на мить замовкла, щоб зібрати думки, а потім продовжила:
— Потім я опинилась у одному монастирі. Знаєш, там я якось знову почала жити. Я залишилась там на деякий час… Там мені стало так спокійно. Я молилась, щоб знайти себе, щоб зрозуміти, як жити далі. Мені знадобилось багато часу, щоб знову почати відчувати. Я побудувала себе з нуля. І вирішила повернутись. Вибачитись перед тобою. Сказати, що я дуже тебе люблю…
Оля підняла очі на Микиту, він був блідий, в очах застигли сльози.
— Я не чекаю нічого від тебе, Микито. Я знаю, що завдала тобі неймовірного болю. Я просто хотіла організувати зустріч через Колю. Не хотіла накидатись на тебе, як сніг на голову, — її голос задрижав. — Коля не знав, де я була. Не дивись на нього так. Брат тебе не зраджував. Він ні в чому не винен. Просто саме він відповів на мій дзвінок. Твоя мати вирішила, що її розігрують, і кинула трубку, а друзі не відповіли на мої повідомлення і дзвінки. Ніхто…
Коля кивнув, підтверджуючи її слова, але в його погляді була тривога.
— Микито, я правда не знав, де Оля. Вона подзвонила пару днів тому. Я не зміг їй відмовити. Ви так любили один одного… Я хотів допомогти вам… Їй…
Микита розумів, що перед ним сидить не та Оля, яку він знав раніше. Це була якась інша жінка, яка, ймовірно, пережила багато за цей час і безсумнівно змінила себе. Але і він за цей рік пережив немало страждань.
— Я не знаю, що сказати. Мені боляче від того, що сталося, і від того, що я не зміг тобі допомогти. Але я радий, що ти знайшла в собі сили повернутись. Але я теж багато чого пережив. Прости. Я не можу просто взяти і зробити вигляд, що все в порядку…
Микита встав і пішов геть. Але перед самим виходом із ресторану він зупинився. Він цілий рік мріяв про те, що знову побачить дружину. Він мріяв почути її голос, дізнатись, що вона жива і з нею все добре. І ось Оля була в кількох метрах від нього. Микита раптом зрозумів, що не хоче боязко тікати. Він чітко відчув, що не хоче відпускати дружину, що вона потрібна йому так само, як і рік тому. Чоловік обернувся. Оля стояла навпроти нього.
— Я теж піду, — тихо сказала вона.
— Почекай… Я не знаю, чи зможемо ми коли-небудь повернутись до того, що було. Але я знаю одне: я не хочу знову втратити тебе…
Оля повільно підійшла до нього, взяла за руку, а потім обняла його. Микита відчув, як його серце почало танути. Щось тепле знову з’явилось всередині: він вперше за довгий час відчув те саме щастя. Раптом дружина відпустила його, і відчуття щастя розвіялося. Залишилось гостре бажання схопити Олю, притиснути її до себе, заховати від усього світу і більше ніколи не відпускати. Напевно, Оля відчувала те ж саме.
— Я живу в квартирі батьків, приходь, якщо хочеш, — з легкою усмішкою сказала вона.
— Прийду… — тихо сказав Микита.
Оля вийшла з ресторану. А Микита так і залишився стояти в дверях. Він не знав, чи зможе довіряти їй тепер…
