Я йду від тебе, ясно? Дістало мене таке життя!
— Все! Йду до молодої і квартиру поділю. Скільки ще ти будеш витрачати мої гроші?! — заявив Юрій вже нелюбій дружині. Але такого він точно не очікував.
— Юро, а ти куди? — Світлана виглянула з кухні, витираючи руки об рушник і здивовано дивлячись на чоловіка.
Юрій, чоловік сорока п’яти років, менеджер великої будівельної компанії, вирішив діяти. Він зібрав валізу, поки дружина поралася на кухні, готуючи йому сніданок. І тепер стояв у передпокої їхньої великої, затишної квартири.
Світлана завжди готувала їжу вранці та годувала сім’ю. Вона вважала, що правильний і ситний сніданок – це не лише міцне здоров’я, а й запорука успішного дня. Поки діти були маленькими, вона вставала раніше за всіх і готувала для всієї цієї гамірної орави. У них було троє дітей, тож Світлана не працювала, а займалася вихованням малечі. На щастя, заробітку Юрія вистачало на те, щоб родина жила у достатку, і їй не доводилося думати про роботу.
Юрій мовчав. Він уважно дивився на дружину, з якою прожив двадцять п’ять років, і розумів – він правий, потрібно діяти рішуче і негайно.
Світлана за останні роки розповніла, втратила ту стрункість і легкість, яка колись так його приваблювала. У її очах давно згас той запал, що колись зачаровував його. Вона вже давно не викликала у нього бажання, як жінка.
Та для цього у нього була Неля – молода, енергійна брюнетка, з якою він познайомився на одному з корпоративів компанії. Вона була розумна, красива та впевнена у собі, що відразу підкорило Юрія. Вона завжди знала, чого хоче, і саме ця рішучість його приваблювала. Він і сам був таким – сміливим і рішучим. Саме тому зараз стояв у передпокої з валізою.
Час настав! Скільки ще можна терпіти? Чому він має жити з нелюбою жінкою та ще й витрачати на неї свої гроші? Діти вже виросли, мають своє життя.
Ванько і Петро вже працювали, отримавши вищу освіту. Варвара ще навчалася на четвертому курсі, але він завжди готовий допомогти їй. Тож із цим усе гаразд.
А от дружина… Чому вона досі сидить у нього на шиї? Саме це йому і Неля неодноразово казала. І він розумів – кохана має рацію. Він працює не покладаючи рук, а Світлана тільки витрачає його гроші.
— Ти давно вже мав її покинути. Дивися, як влаштувалася – сидить, нічого не робить! — казала Неля, ніжно обіймаючи його. — І квартиру треба ділити. Хай поживе в однокімнатній, та ще й сама хай на себе заробляє.
— Так, Нелю, ти права. Нас більше нічого не пов’язує. Тому треба вирішувати.
— Ти кудись їдеш, Юро? — здивовано запитала Світлана. — Чому не сказав? Я б тобі приготувала бутерброди. Не можна ж ось так голодним вирушати в дорогу. Тим більше, ти не знаєш, коли зможеш поїсти. У відрядження їдеш?
— Слухай, скільки можна зі своєю їжею? Бутерброди! Що за дурниці! Ти взагалі розумієш, що зараз на кожному кроці можна нормально поїсти? Поснідати, пообідати, повечеряти! Ти ж навіть не уявляєш! Ось я відкрию тобі очі – давно вже можна! Куриця! Тільки й знаєш, що крутишся на своїй кухні, наче більше в житті нічого не існує!
Юрій роздратовано дивився на дружину. Він не міг перейти до головного – гордо та рішуче сказати, що він її залишає, що йде до іншої.
— Що сталося, Юро? Чого ти так злишся? — лагідно і спокійно запитала Світлана.
Вона давно знала про його коханку. І передбачала, що колись цей день настане. Схоже, це сталося саме зараз. Але Світлана була мудрою жінкою. Це – по-перше. А по-друге, вона чудово знала свого чоловіка.
— А тому! Бо я йду від тебе, ясно? Дістала мене така життя!
— Ясно. І куди? — спокійно запитала дружина, ніби він просто повідомив їй, що на вулиці дощ.
— До іншої жінки. Вона – не така, як ти! Красива, розумна! Вона не буде товктися на кухні днями! У неї багато важливих справ.
— О, тобі пощастило зустріти таку? Вітаю, Юро.
— Авжеж! А що тут такого? Я хіба не заслуговую на таке життя? — Юрій навіть не вірив, як легко проходить цей непростий для нього діалог.
— Ти? Заслуговуєш. Ти заслуговуєш навіть більшого, Юро.
— Ти справді так вважаєш? — насторожено перепитав чоловік.
— Так, я так вважаю. Хто ж тебе знає краще, ніж я? Ти багато працюєш, гарно заробляєш, ти розумний і, що вже казати, привабливий.
— Ну, ти ж розумієш, що нам доведеться поділити квартиру? — вже м’якше, ніби вибачаючись, сказав Юрій.
— Авжеж. І це буде чесно. Я повністю підтримую тебе в цьому рішенні. Квартиру поділимо за законом, — усміхнулася Світлана.
— Ну, ти це… Дякую тобі за розуміння. Якщо чесно, думав, що ти влаштуєш скандал. А ти так по-людськи відреагувала. Недарма ж я тебе в дружини вибрав, — гордо промовив чоловік.
— Тю… А що тут скандалити? Ну, не любимо ми більше одне одного, і що? Тепер усе життя разом жити? Хто це вигадав? Ми не перші, — спокійно сказала дружина.
— Ну і добре. Це навіть чудово, що ти так міркуєш. Але є ще одне питання… Ти б собі роботу якусь знайшла. Я ж перестану тобі гроші давати. Ти ж маєш розуміти, що за законом ми станемо чужими людьми. Або ти на аліменти подаси? Одразу попереджаю – суд ти програєш. Ти ж здорова, працездатна жінка, Світлано. Просто багато років сиділа вдома.
— Сиділа? Ось як ти це бачиш? А троє наших дітей самі по собі виросли? Ну, гаразд, сперечатися з тобою не буду. А щодо роботи скажу так – шукати її я не збираюся. Мені це ні до чого.
— Як це? Чому? А на що ти жити будеш? Чи ти сподіваєшся, що сини тобі допомагатимуть? Вони тільки почали самостійне життя, самим ледве вистачає.
— Я у дітей гроші брати не збираюся, ти що надумав? — навіть обурилася Світлана. — У мене є інший варіант.
— І який же, якщо не секрет?
— Тебе справді цікавить моє особисте життя після того, як ти мене покинеш?
— Ну, я ж із чистого співчуття і турботи запитую. Все-таки у нас багато спільного, діти, наприклад.
— Я вийду заміж. І чоловік мене забезпечуватиме, — впевнено заявила Світлана й уважно подивилася на Юрія, очікуючи його реакції.
— Заміж? У якому сенсі? — чоловік розгублено кліпнув очима.
— У прямому. Незабаром я стану розлученою жінкою. А це означає, що я матиму повне право знову вийти заміж.
— І що ж, у тебе вже є кандидат? Чи ти думаєш, що знайти пристойного чоловіка – це як до магазину сходити? Особливо в твоєму віці, Світлано, — скептично глянув Юрій на її обличчя і фігуру. — Треба ж реально оцінювати свої шанси.
— О, з цим у мене точно не буде проблем! Навіть не сумнівайся! — впевнено відповіла дружина.
— І звідки ж у тебе така впевненість? — Юрій розстебнув комір сорочки, а потім непомітно для себе пройшов у кухню. Він навіть не зауважив, як почав машинально жувати свіжоспечені дружиною млинці.
— Ти вже вибач, Юро, але я говоритиму з тобою відверто. Як кажуть, відвертість за відвертість.
— Ну, кажи, — пробурмотів чоловік, дожовуючи другий млинець. — Чаю мені налий, а то давлюся…
— Я давно підозрювала, що ти плануєш мене покинути, — промовила Світлана, наливаючи Юрію чай, ніби між іншим.
— Справді? А з чого ти це взяла? — здивовано запитав Юрій.
— Нехай це залишиться моїм жіночим секретом. Але тоді я замислилася – а що мене чекатиме в такому разі? І вирішила діяти…
Юрій задумався. Він знав, що час діяти, і вже збирався рішуче йти до коханки, як раптом почув несподівану фразу.
— Діяти? — він аж припинив жувати.
— Саме так. Я зареєструвалася на сайті знайомств. І, знаєш, була приємно здивована тим, скільки чоловіків хочуть познайомитися.
— Що?! І чого це тебе понесло на такі сайти? Не очікував від тебе такої спритності, — Юрій примружився.
— Ну, ми ж тепер кожен сам за себе. От я й вирішила заздалегідь придивитися до кандидатів. Справа це серйозна, сам розумієш, поспішати не можна. Треба вибрати такого, щоб він потім не втік до якоїсь молодої й нахабної, як це буває. Але ти й сам усе чудово розумієш.
— І що, вже є кандидати? Чи поки що тільки надії?
— О, є! І чимало! — з легкою, хитрою усмішкою відповіла Світлана.
— І що ж у тобі їх могло привабити? Ти ж уже не дівчина.
— Та ти що? Жінки мого віку на сайтах знайомств зараз на вагу золота! Ми на розхват у чоловіків, які шукають не просто вродливу картинку, а мудру, домашню, затишну жінку. Ми не вимагаємо неможливого, не капризуємо через дрібниці. Розуміємо, що потрібно чоловікові.
— Та це ж дурниця! Чоловіків завжди тягне до молодших!
— Так, тягне, не сперечаюся. Але потім їх тягне зовсім у протилежний бік. А коли я ще написала, що чудово готую, що маю власну квартиру й фінансово незалежна, — ми ж її поділимо, як ти сказав, — то пропозиції посипалися одна за одною!
Юрій мовчав. Йому не подобалася думка, що в неї все так вдало складеться після його відходу. Щось зашурхотіло в душі. Що це? Ревнощі? Ну, тільки цього ще не вистачало.
— То що, ти йдеш? Я думаю, тебе вже чекають. Не годиться змушувати дівчину нервувати. А мені теж треба збиратися. Сьогодні зустрічаюся з одним із кандидатів. Треба привести себе до ладу. Він уже давно мене запрошує. Раз ти вирішив піти, то й мені зволікати нема сенсу, правильно?
— Ти знаєш, я згадав. У мене сьогодні важлива зустріч із постачальниками. Чемодан залишу тут, заберу потім. Ввечері. Або завтра. І ти нікуди не йди. Поспішаєш ти якось занадто! Це вже неповага до мене! Чоловік не встиг піти, а дружина вже розважається! Дай собі трохи часу.
Юрій вирушив на роботу, але весь день його гризли сумніви. Чи правильно він чинить? Чи не засудять його діти? Чи не пошкодує сам?
Він уявляв усе інакше: піде до Нелі, а якщо щось не сподобається — завжди можна повернутися до Світлани. Але виходило, що повертатися буде нікуди.
Ближче до вечора йому нарешті додзвонилася Неля.
— Де ти? Я чекала тебе зранку! Ми ж домовлялися! Я вже придивилася нам квартиру в хорошому районі. А ще треба поїхати в меблевий салон — хочу, щоб ти затвердив гарнітур. І не забудь, що треба оплатити відпустку на Балі!
Неля щебетала без пауз, не слухаючи його відповідей.
— Неля! Замовкни на секунду! — гаркнув Юрій.
— Так? — вона нарешті зробила паузу.
— А що в нас сьогодні на вечерю?
— На вечерю? Нічого… Я ж на дієті. І тобі треба схуднути, ми ж обговорювали це. Але якщо хочеш, можна щось замовити з ресторану…
Вона ще щось говорила, але Юрій її вже не слухав. Він знав, що вдома на нього чекає ситна вечеря, затишок і спокійний вечір. І на Балі йому зовсім не хотілося.
Не буде інший чоловік називати його Світлану дружиною. Не бувати цьому!
