Я – дурник. Так каже моя матуся. Я їй вірю, бо вона у мене розумна і добре знає життя.
А ще моя матуся дуже красива. Як і всі вродливі жінки, вона нещасна. Їй не пощастило з заміжжям. Не пощастило і зі мною. Я не такий, як інші діти – я дурник від народження.
Щоправда, я не завжди погоджуюся з матусею. Так, мене не взяли до школи, я не вмію читати й писати, боюся однолітків і уникаю їх. Але я не завжди дурний. Я можу вимити підлогу, не забувши пролізти під ліжко, щоб витерти пил. Умію прибрати зі столу та гарно розставити чашки у серванті. Ніколи не зайду в будинок з брудним взуттям – обов’язково витру його об скребок біля входу.
Матуся часто мене б’є, але, мабуть, я заслуговую на покарання. У негоду я сам собі противний – скиглю і гойдаюся з боку в бік. Я нічого не можу з собою зробити. Дощ мене лякає, він терзає мене, викликає тремтіння. Це дратує матусю, і вона хапається за ремінь. Я не ображаюся. Розумію, що в її житті немає нічого хорошого – лише робота, я та бабуся в селі. А на кому зігнати злість? На мені – я ж завжди поруч, під рукою.
Мені здається, що матуся соромиться мене. Коли до неї приходять гості, вона виганяє мене надвір. Вона не боїться, що я загублюся – кому я потрібен? Я – витоптана трава, зайва людина у цьому світі.
Я йду до згорілого будинку на краю вулиці. Від нього залишилася лише чорна від кіптяви труба та залишки фундаменту. Навесні двір заростає бур’янами, відлякуючи людей, але мені тут подобається. Тут тихо й спокійно. Влітку можна назбирати малини та яблук, узимку розпалити багаття й зігрітися. Але головне – тут мої друзі, зграя бездомних собак. Коли зимовий холод пробирає до кісток, коли вітер задуває під тонке пальтечко, собаки оточують мене щільним кільцем, створюючи з тіл ковдру та постіль. Мені тепло і весело.
Я усміхаюся, занурюючись у тепле хутро собачих тіл. Довго-довго дивлюся на зорі, а потім засинаю. Уві сні я завжди бачу маму – молоду, красиву й безмежно улюблену. Вона кружляє перед дзеркалом у розкішній хутряній шубі та щасливо сміється. Про таку шубу вона мріяла давно. Поруч з нею – вусатий чоловік. Він із захопленням дивиться на маму, зовсім не звертаючи на мене уваги.
Вранці, коли мої вірні друзі починають рухатися та чесатися, я прокидаюся, вибираюся з теплої постелі, вдячно обіймаю кожного пса й бреду додому, де мене ніхто не чекає, де я буду сидіти біля вікна та спостерігати за веселими іграми здорових дітей у дворі.
Коли у мами закипає розум від моїх примх, вона везе мене в село до бабусі. Я люблю бабусю, вона ніколи не сердиться на мене і не б’є. Бабуся називає мене ластів’ятком і любить розтріпувати моє волосся. Від неї пахне домашнім хлібом і топленим молоком. Оточений її турботою, я перестаю нити та гойдатися.
У бабусі невеликий будинок із хлівом. У хліві живуть чорна корова з білою плямою на лобі, товста свиня та кури з рудим, голосним півнем. Кліть хліва наповнена сіном для корови. Я люблю спати на цьому пахучому сіні, де пищать і шарудять миші. Вони іноді залазять на моє стьобане покривало, смішно чешуть носики й чхають. Я тихо сміюся, боячись їх злякати. Через маленьке горищне віконце видно шматочок неба й велику яблуневу гілку з дозрілими плодами. Вітер розгойдує гілку, вона ритмічно шкрябає шифер даху, навіюючи сон. А уві сні, як завжди, мама кружляє в танці у розкішній шубі.
Якось мама приїхала за мною в село. Вона виглядала сердитою й незадоволеною. З печі мені було чутно її роздратовані крики та бабусині схлипування. Мама вимагала продати будинок, щоб на отримані гроші хоч трохи пожити по-людськи. Я виглянув з-за фіранки й із жахом побачив її спотворене люттю обличчя, вкрите червоними плямами. Розпатлана, вона несамовито кричала, що збожеволіла від бідності та злиднів, що порядний чоловік ніколи не зверне уваги на таку злиденну жінку, що молоді роки минають, що вона ситна самотністю по горло, що вона виснажена життям із дурником, який їй заважає та відлякує гостей.
Ця гнівна фраза висушила сльози бабусі. Дивлячись мамі в очі, вона тихо сказала:
- Досить лютувати! Нещастя ластів’ятка на твоїй совісті. Сама труїла його таблетками, коли зв’язалася із сусідом. Винищити не змогла, а дитину скалічила. Це твій хрест.
Мама побіліла, на мить замовкла, а потім схопила зі столу ніж і пішла на бабусю, шиплячи, що цей батьківський дім і її теж. І вона будь-якими шляхами отримає за нього гроші й заживе, як королева. Я скотився з печі, схопив дідусів ремінь і кинувся на маму. Хоч я й дурник, хоч і не розумію бабусиних слів, але кривдити її нікому не дозволю! Бабуся добра, вона мене сито годує, не б’є, не виганяє на мороз і під дощ. Не встиг я замахнутися, як відчув, що лечу через поріг. Вдарившись головою об двері, я сповз на підлогу, забувши про все на світі.
До зими бабуся продала будинок і худобу. Не встигла вона переїхати в наше селище, як у мами з’явилася гарна шуба й товстий чоловік із вусами. Ми з бабусею йому одразу не сподобалися. Він знущався з бабусі, дорікаючи кожним шматком, а мене жорстоко бив, намагаючись вибити дурість із голови. Мама, насолоджуючись забезпеченим сімейним життям, віддалилася від нас, не помічаючи бабусиної хвороби.
Бабуся більше не вставала на ноги. Вона лежала, як колода, у темній комірчині на дубовій скрині, привезеній із села. Я годував бабусю з ложечки, витягав з-під її худого тіла мокрі простирадла й розповідав їй, як умів, про улюблених собак, про ночівлі в покинутому дворі, про цікавих мишок на сіннику. Бабуся слухала, витирала сльози, гладила мене по голові, щось шепотіла, запинаючись і ледве ворушачи язиком.
А одного разу бабуся зникла. Мама відвезла її до лікаря, а ввечері повернулася одна. Мене охопив жах. Я боявся запитати маму, де бабуся і що з нею. Від страшного передчуття мене скрутив новий напад. Я вив, як поранений звір, захлинаючись слиною й катаючись по дубовій кришці бабусиної скрині. Я бився головою об стіну й кликав бабусю. Мене привели до тями сильні руки вусатого чоловіка. Він витягнув мене з комірчини, кілька разів ударив ременем по звиваючомуся тілу й різким поштовхом у спину викинув на вулицю, кинувши вслід пальтечко та шапку. Зариваючись у м’який замет, я прийшов до тями від холодного укусу снігу. Виповз із замету, отрусився, натягнув пальтечко й пішов до згорілого подвір’я.
Серед зграї собак, притулившись до самотньої печної труби, напівлежала бабуся…
Побачивши мене, стара, вкрита інеєм, промовила чітко і зрозуміло: — Мій касатику прийшов… Дякувати Господу, що дозволив попрощатися з ангельською душею…
Бабуся спробувала простягнути руку до моєї голови, але сили її залишили, і вона заплющила очі, хрипко вдихаючи морозне повітря. Вона була ще жива, їй потрібно було лише тепло. Я обклав бабусю відданими собаками й кинувся назад до дому. У внутрішній кишені пальта у мене завжди був ключ від квартири. Тепло домашнього вогнища вдарило в обличчя, кинуло в жар, лоб вкрився липким потом. Щоб не турбувати матір, я не вмикав світло в передпокої. На дотик шукав якусь одежину. До рук потрапила мамина шуба. Зірвавши її з гачка разом із вішалкою, тихо причинивши двері, я побіг назад до замерзаючої бабусі.
Загорнута в шубу, вона дихала хрипко, з булькаючим звуком. А потім затихла, здригнувшись всім тілом. Від бабусиної тремтячої руки сріблився хутро шуби, нагадуючи ковил у степу, що гнеться під подихом вільного вітру. Струмок білого пару вирвався з її губ, несучи з собою останній подих душі, що відлітала.
Я усвідомив, що залишився сам, зовсім один. На всьому білому світі більше не було нікого поруч. Останній острівець добра пішов у небуття. І я завив, закинувши голову до неба. У моєму крику звучав біль і відчай покинутого всіма десятирічного хлопчака, що натерпівся поневірянь у цьому житті. До мого виття приєдналася собача зграя, розбудивши весь поселок.
До занедбаного подвір’я почали сходитися розбурхані мешканці. Мати, з розкуйовдженим волоссям, спробувала підійти до бабусі та стягнути з неї шубу, схопивши за поділ. Я зігнув металеву вішалку, перетворивши її на рогатину, і рушив на матір, ціллячи у її жорстоке серце. Собача зграя загрозливо загарчала, оголюючи ікла. Коли мати різко смикнула край шуби, собаки миттєво роздерли її в клапті й закрили нас із бабусею живим щитом, не підпускаючи роззяв.
Віддати бабусине тіло ми дозволили лише санітарам. Коли жителі поселка, разом із матір’ю та її вусатим чоловіком, розійшлися по домівках, я залишився з відданими псами на витоптаній галявині, стискаючи в руках свою саморобну зброю, захищаючись від тієї, що народила мене.
Сидячи на напівзруйнованому фундаменті в оточенні вірної зграї, я гарячково міркував, куди податися, де знайти прихисток? Бабуся померла. Мати обміняла мене на вусатого чоловіка. У собак своє життя. Може, вирушити в село? Чому б і ні! Я сильний, я дійду. Буду жити на горищі в бабусиному колишньому будинку, харчуватися кормом для худоби. Корова смачно пережовуватиме сіно, свиня кумедно хрюкатиме, рудий півник клопотатиме біля своїх курчат. А я дивитимусь на зірки крізь маленьке горищне віконце і засинатиму під шелест цікавих мишок у сіні.
Подалі від людей… Від них мені тільки гірше…
Автор: Зоя Іванова
