Сили вичерпалися, і жити більше нема для чого — так вирішила одна жінка, лягла на ліжко й нерухомо застигла.
Заплющила очі та уявила себе мертвою. Як добре просто відпочивати, нічого не відчувати… Не думати про те, що грошей зовсім немає. Що чоловік десь зник, з’являється лише зрідка й одразу з докорами — хоче розміняти квартиру. Усе цінне він уже забрав, ані копійки не дає, ще й скандали влаштовує.
А їй треба ростити двійнят, яким лише півтора року. Це так важко. Діти плачуть, кричать, лізуть куди не слід, все тягнуть до рота, просять їсти. А їжі буває майже нема. Потрібно прибирати, бо ж не можна, щоб малюки росли в бруді. А ще й кіт голосить — теж голодний. І шерсть його скрізь…
І виходу нема. Нікому вона не потрібна, ніхто не допоможе, не врятує. Померти — це наче заснути. Вона давно не спала нормально… Можливо, вже рік.
Вона хотіла піти з життя. Навіть намагалася дихати рідше — а раптом подих сам зупиниться? І все скінчиться… Але навіть сліз не було. Вона так втомилася, так виснажилася, що й плакати вже не могла. Темрява огортала її, вона майже заснула, поринаючи в забуття…
І раптом відчула…
Як маленькі пальчики настирливо, але лагідно розкривають їй повіки. Діти щось воркують, лізуть до неї на ліжко, торкаються, намагаються розбудити. Їхні крихітні ручки обережно, але наполегливо намагаються змусити її розплющити очі.
А кіт тим часом притулився мордочкою до її обличчя й голосно муркоче, стурбовано штовхає її носом. Мовляв, ну що ти, вставай, не лякай нас! Відкривай очі, зараз же!
І жінка засміялася. Не розсердилася, не відштовхнула їх, а розреготалася до сліз, як колись у юності. А вона ж і справді ще була зовсім молода — всього двадцять два роки. Майже стільки ж, скільки й коту. Але кіт уже старий, а вона — ні. Уся її доля ще попереду.
Вона ще кілька хвилин полежала, відчуваючи, як поступово повертаються сили. І зрозуміла головне: їй відкрили очі. Її малюки. Своїми маленькими пальчиками. Відкрили на те, що нічого жахливого не відбувається. Вона комусь потрібна. Якщо не матері, якщо не чоловікові, то хоча б їм — двом беззахисним дітям. І старому вірному котові. Вони не дадуть їй заснути назавжди. Але й померти не дадуть.
А далі — якось усе владнається. Можна продати коляску для двійнят. Курточку. Позичити в сусідів — вони добрі, допоможуть.
І вони справді допомогли. Дали грошей. А ще — трохи їжі, різних ласощів. Поганий день минув, уночі близнюки спали спокійно, і на ранок світ уже не здавався таким безнадійним. Бажання померти зникло. Навпаки, хотілося жити. Жити й радіти.
А потім усе й справді стало налагоджуватися: знайшлася віддалена робота, чоловік відмовився від квартири, а на аліменти його таки змусили подати.
І сталося ще багато всього. Різного. Але й хорошого — теж.
Бо діти відкрили їй очі. Пальчиками. Майже насильно. І змусили побачити життя. І можливості. І тих, хто залежить від неї. А хвилинна слабкість минула, варто було трохи перепочити. Так буває. Полежиш, відкриєш очі — і піднімешся. Встанеш. І підеш далі.
Бо жити треба. Життя повне можливостей.
