— Якби не Микола, твоєї доньки вже не було б серед живих!…
Повертаючись додому після роботи, я побачила, що біля ліфта на нашому поверсі сидить якийсь дивний чоловік. Він розташувався просто на підлозі біля дверей, що ведуть на чорні сходи. Спершу я подумала, що це наркоман. Прихильники макового зілля часто навідуються до родини, що мешкає на другому поверсі.
На вигляд йому було близько тридцяти років. Виглядав цілком пристойно: шкіряна куртка, хороші джинси, спортивні черевики. «Цікаво, як ці бовдури дістають гроші на дурман? Крадуть, чи що?» — з роздратуванням промайнуло в голові, поки я поспішала повз нього.
Поки я судомно шукала ключі в сумці, чоловік підвівся, виглянув з-за рогу і хрипло запитав:
— Пані, цигаркою не пригостите?
— Не курю! — буркнула я, панічно натискаючи на дзвінок.
Двері відчинила Оля. Відштовхнувши доньку з дороги, я кулею влетіла в квартиру й грюкнула дверима.
— Мамо, що сталося?! — здивувалася Оля.
— Це ти що робиш?! Відчиняєш двері, навіть не запитавши, хто там!
— Але ж тато вдома.
Я з досадою розвела руками:
— То нехай би він і відкривав! Хіба мало, хто це може бути?!
— Ей, що за галас? — вийшовши з кімнати, насмішкувато запитав чоловік.
— Все на дивані відпочиваєш? — з єхидною посмішкою кинула я.
— Ну так… — просто відповів Валерка. — А що, хіба не можна?
— Можна. Але не тоді, коли дружину грабують просто під дверима квартири! — зло прошипіла я.
— Грабують?! — його очі округлилися. — Хто?
— Хто-хто! — я сердито махнула рукою в бік вхідних дверей. — Якийсь чоловік причепився до мене в під’їзді. Я ледь не померла від страху!
— Зараз розберуся, — Валера підтягнув футболку і попрямував до дверей, але я рішуче зупинила його:
— Навіть не думай! А якщо він наркоман?! Ще не вистачало, щоб він тобі щось зробив. Краще викликати поліцію.
— Почекай… Він нападав на тебе?
— Ну-у… Прямих погроз не було, — я зітхнула. — Але він просив цигарку!
— Оце так злочин!
— Не смійся! — розлютилася я. — З цього часто починаються грабежі!
— Не вигадуй, — хмикнув чоловік. — Я іноді теж питаю цигарку в перехожих, але ж я не бандит. Поліцію викликати безглуздо. Може, він просто чекає когось із сусідів?
— Хто знає… — я невпевнено знизала плечима. — Ладно, дочекаємося ранку.
Вранці в під’їзді було порожньо. Ми заспокоїлися. Але вже о шостій годині до мене на роботу прибігла Оля:
— Мамо, у під’їзді знову сидить якийсь дядько. Мені стало страшно…
— Треба було викликати поліцію! — розлютилася я. — Хоч би документи перевірили! Він до тебе чіплявся?!
— Він сказав мені «добрий день»!
— О, Боже! Цей бандит ще й до дитини пристає! — я схопила телефон. — Треба подзвонити татові, нехай приїде…
Валера прибув за п’ятнадцять хвилин, похмурий. Я подумала, що й він у душі боїться, тому запропонувала заїхати в поліцію, щоб узяти когось із працівників із собою.
— Сам розберуся, — відмахнувся чоловік. — До того ж, він міг уже піти…
Але він не пішов. Коли ми вийшли з ліфта, той чоловік сидів на підлозі й жував булку з ковбасою. Біля нього стояла пляшка пива.
— Вечеряєте? — кашлянув Валера.
Чоловік перестав жувати й ніяково посміхнувся:
— Щось таке…
— Чому тут? — Валера розвів руками.
— Більше ніде…
— Тобто ніде? — обурилася я. — Ви що, безхатько?
— Можна й так сказати, — чоловік скорчив гірку гримасу. — Жертва обставин…
— Слухайте, «жертва обставин», — перебила я. — Якщо ви негайно не підете звідси, ми викличемо поліцію!
— Не треба поліцію, — попросив він. — У мене тут нікого немає, а жити десь треба. Я працюю неподалік вантажником. Як тільки зароблю на житло, піду.
— Нам байдуже до ваших проблем! — закричала я. — Тут не готель!
— Не кричи, — Валера смикнув мене за рукав. — Може, справді йому нікуди йти.
— Та мені що?! — фиркнула я. — Нормальні люди по під’їздах не вештаються! Он обчистить квартиру, тоді зрозумієш!
Чоловік вирячив очі:
— Я не злодій! Можу показати паспорт! — він порився в кишені.
— Не треба, — зупинив його Валера. — Думаю, ви кажете правду…
Зрештою, чоловік залишився. Проте наступного дня він привів із собою собаку. Оля радісно повідомила:
— Дядько Коля сказав, що Жулька житиме з ним!
В суботу, прибираючи, я помітила біля під’їзду поліцію та швидку. На лавці лікар оглядав дівчинку, поруч стояли наш безхатько й двоє поліцейських. Придивившись, я з жахом впізнала Олю! О, Боже! Я кинулася вниз… Коли глянула на доньку, в мене похололо в грудях — її губи розпухли, щока в крові, очі запливли…
— Не хвилюйтеся, — заспокоював мене лiкар. — У дитини немає серйозних ушкоджень. Хоча цей негiдник цiлком мiг її вбити…
Вiдпустивши плечi доньки, я кинулася з кулаками на безхатька, що стояв мiж полiцейськими:
— Тварюко! Ти мою дитину!!!
Хтось обхопив мене ззаду, намагаючись вiдтягнути вбiк:
— Жiнко, що ви робите?! Не смiйте бити потерпiлого!
«Потерпiлого?!» Я подивилася на чоловiка i тiльки зараз помiтила, що вiн теж був побитий, куртка розiрвана збоку, джинси в кровi.
— Краще б ви подякували цiй людинi, — похитав головою полiцейський. — Якби не вiн, вашої доньки вже не було б в живих! До речi, хоча злочинець i поранив його, цей громадянин не дав йому втекти, — капiтан кивнув у бiк полiцейського автомобiля.
— Он вiн, негiдник, у машинi сидить…
Дорогою до лiкарнi Коля розповiв, як усе сталося. Виявляється, якийсь мерзотник затягнув Оленьку на чорний хiд. Кричати вона не могла, але Коля випадково почув шум i спустився подивитися, що вiдбувається. Страшно подумати, що могло статися, якби вiн запiзнився на кiлька хвилин…
Поранення Миколи, на щастя, виявилося не надто серйозним, але лiкарi залишили його в лiкарнi на цiлий тиждень. У день виписки ми всiєю родиною прийшли до нього в палату. Побачивши в моїх руках букет троянд, Коля розсміявся:
— Друзі, що я, панянка чи що? Ви б краще менi блок сигарет подарували!
— Багато курити тобi зараз не можна, — дзвiнко сказала Оля. — Але ми придумали, як тобi допомогти!
— Ну i як же? — весело поцiкавився Коля.
— Як-як, — розсміялася донька. — Поживеш у нас на дачi. Там добре. Як у санаторії! Правда, мамо?!
