Ніну Леонідівну донька перевезла з села до міста. Старенькій вже було за вісімдесят, і вона погодилася перебратися ближче до доньки, зятя та онуків.
— Мамочко, нарешті ти поруч. Я тепер часто до тебе приходитиму. Дивись, усе, як ти хотіла: однокімнатна квартира, і наші будинки зовсім поряд, на одній вулиці, — радісно говорила Світлана.
— Так, — сумно відповіла мати, — от тільки знайомих, окрім нашої родини, тут у мене немає. Немає з ким і словом перемовитися…
— Нічого, нічого, скоро познайомишся із сусідами, не ти ж одна пенсіонерка в будинку, — заспокоювала її Світлана, — та й онуки частіше навідуватимуться.
Ніна Леонідівна раділа зручностям, бо хворі ноги нагадували про себе дедалі частіше. Стільки років доводилося носити воду й дрова щодня.
Але навіть попри те, що хатні клопоти тепер були не такими важкими, туга за минулим усе одно наздоганяла жінку. Вона виходила посидіти на лавочці біля під’їзду, та майже ніхто до неї не приєднувався. Так склалося, що пенсіонери в цьому будинку були значно молодші за неї і здебільшого працювали: хто на дачі, хто ще десь.
Старенька віталася з перехожими, з дітьми, які поверталися зі школи, та поговорити до душі не було з ким.
— Хто ж ти такий? – питала вона у старого кота, що примостився поряд. Той лише мовчки дивився на неї медовими очима.
Ніна Леонідівна провела долонею по його худорлявій спині й відчула, як він замуркотів. Слух у старенької був вже не той.
— Ага, мурчиш… Значить, лагідний. Тільки ж який худий, самі кістки стирчать. Як же тебе звати?
— Ваською, — раптом почувся голос.
До лавки підійшов хлопчик років десяти. Він сів на край і скинув важкий ранець.
— Ого… — протягнув він і повторив голосніше:
— Васька це. Нічийний кіт. Вже другий рік на подвір’ї живе. Дехто його підгодовує, і ми теж.
— Василь… — замислилася Ніна Леонідівна, — так мого покійного чоловіка звали. А де ж він ночує? Взимку ж холодно?
— У під’їзд забігає, під батареєю гріється. А влітку завжди надворі, — пояснив хлопчик.
— І чому ж його ніхто не забере? — поцікавилася старенька.
— Я просив батьків, спочатку взяли його, але він був весь у блохах… — зітхнув хлопчик, — мама побоялася лишити, бо в нас малий Вітька. Йому рік. Він повзав тоді, а від Васі стільки бліх, що й нас кусали…
— Зрозуміло, — кивнула бабуся, — але ж бліх можна вивести…
— Та він на вулицю тікає постійно, — пояснив хлопець, підняв ранець і рушив додому. А потім обернувся й запитав:
— Мене Сашком звати. А вас? Ви новенька тут?
— Так, новенька, але найстарша, — засміялася Ніна Леонідівна. — Баба Ніна я.
Сашко пішов, а баба Ніна теж піднялася і подалася додому. Вікна її квартири виходили на двір, з кухні було видно ту саму лавку, де залишився сидіти Васька.
Ніна Леонідівна поставила чайник на плиту й час від часу поглядала у вікно на кота. Потім відкрила кватирку, і той одразу підбіг, жалібно нявкаючи.
Старенька кинула йому шматочок смаженої риби. Васька підхопив частування і зник під кущем.
— Ох ти, який голодний. Видно, сьогодні тобі нічого не перепало, — пробурмотіла вона.
Проте через кілька хвилин кіт знову занявчав під вікном так голосно, що навіть баба Ніна почула. Поки вона готувала наступну порцію, Васька швидко заплигнув на металевий ящик з телефонними дротами і за мить уже визирав у відчинене вікно.
— Оце так! Швидкий який! — розсміялася баба Ніна. — Ну, отримуй обід.
Вона годувала кота вже на підвіконні. Цього разу він не тікав, розуміючи, що добра рука може ще чимось пригостити.
І дійсно, Васька поїв досхочу. Після риби йому дісталася ковбаса, а насамкінець — блюдце з молоком. Він пив не поспішаючи, заплющуючи очі від задоволення та несподіваного щастя.
Баба Ніна зачинила вікно, а кіт ще трохи посидів, потім сплигнув і зник у кущах.
З того дня Василь точно знав, коли старенька снідає, обідає і вечеряє. Він з’являвся під вікном завжди вчасно й отримував свою порцію ласощів.
— Ох, який ти розумний, Вася! Просто голова! Наче людина!
З часом Васька все більше входив у довіру старенької. Одного дня йому дозволили спуститися на підлогу кухні, і відтоді він обідав там, біля ніг своєї доброї господині.
— Гаразд уже, живи, хто ж тебе вижене, — сказала Ніна Леонідівна, — тим більше, що ми з тобою, здається, одного віку.
Вона погладила кота, і той замуркотів так голосно, що все його тіло затремтіло від вібрації.
Почалися осінні дощі. Вася залишався вдома. Вони разом із новою господинею дивилися у вікно, а коли дощ ущухав, Ніна Леонідівна відкривала кватирку й казала:
— А чи не пора вам, Василю, прогулятися, поки небо ясне?
Кіт, розуміючи її слова, охоче сплигав з підвіконня на землю й ішов гуляти.
Донька Світлана, побачивши кота, здивувалася:
— А звідки у тебе це? Він бездомний?
— Колись був бездомним, а тепер ми — родина. Подивись, як він відмився, відгодувався. Став гладеньким. Я думала, що він сірий, а він, виявляється, місцями білий. Глянь, які в нього чисті лапки! Просто красень-котяра!
— Ну гаразд, тільки тобі доведеться за ним прибирати… — почала було Світлана.
— А ось і ні, прибирати нічого не треба. Не кіт, а знахідка. Гуляє через вікно і повертається так само. Вдома ні лотка, ні запаху. Раз-два — і в кватирку, — відповіла Ніна Леонідівна.
— Ну тоді тобі справді пощастило, — засміялася донька.
— Ще б пак. І є з ким поговорити. Він чудовий слухач. А як співає!
— Бачу, в тебе гарний настрій повернувся, і я цьому рада, — усміхнулася Світлана.
— Так, хіба нам багато треба для радості? Кіт — і нема турбот, — підсумувала Ніна Леонідівна.
Вони поговорили про онуків, про роботу Світлани, про новини міста.
— Не сумуй, мамо, а в село ми обов’язково будемо їздити в гості. Там і рідня наша, і твої сусіди, і друзі.
Васька сидів біля батареї з примруженими очима, лише вуха ворушилися, ловлячи розмову жінок. Коли Світлана збиралася йти, Ніна Леонідівна, проводжаючи її, сказала:
— Ой, мало не забула тобі сказати. Сьогодні вранці знайшла на своєму тапку подаруночок — мишку. Василь старався вночі. От дивина!
— Ото ж бо! Ти думала, що кіт у тебе тільки для розмов, а він і мисливець неабиякий. Просто знахідка! — засміялася Світлана.
— Гаразд, гаразд, досить жартувати. Ти нам наступного разу рибки прикупи. Дуже ми з Василем її любимо… — Ніна Леонідівна усміхнулася доньці й, за звичкою, пішла помахати їй ще й з вікна.
Світлана озирнулася, підняла руку. Мати дивилася на неї крізь скло й усміхалася, а поруч уважно спостерігав за нею кіт, немовби промовляючи: «Ти ж не забудь рибки нам купити, Світлано…»
