Він зайшов у купе трохи пізніше й тихо опустився за столик навпроти неї. Лера лише мигцем глянула на попутника й знову відвернулася до вікна. У неї давно виробилася звичка: як тільки потрапляла у вагон, займала своє місце і не заводила розмов, не вступала в зоровий контакт і, тим більше, не знайомилася. Так було простіше й спокійніше.
Лера навчалася на останньому курсі педагогічного інституту й зараз прямувала додому на листопадові свята. Зазвичай у дорозі її супроводжувала подруга Оля Рогова, але цього разу, майже в останній момент, Оля несподівано відмовилася:
— Потрібно закрити «хвости»!
Леру охопило якесь невизначене занепокоєння, і вона відчувала, що причина цьому — її попутник. Уже кілька хвилин вона відчувала на собі його погляд. Дивився він якось особливо — не нахабно і не зухвало, а впевнено і спокійно, так, ніби вони давно знайомі. Лера знала, що приваблива і часто ловила на собі погляди чоловіків, але також навчилася захищатися від них. Іноді було достатньо просто відвернутися до вікна й заглибитися у власні думки.
Але його очі… Вони здавалися такими глибокими…
Ні, ні! Треба відволіктися! Ось, он той осінній ліс за вікном — слабкий, майже прозорий. Треба скласти у голові римовані рядки, — наказала собі Лера. Адже вона була визнаним поетом на своєму курсі!
Стомлено, тихо, без овацій Зима закриє осені сезон. І їй пожовклих декорацій Не збереже природа фон.
Цікаво, куди він їде?.. І без речей зовсім…
Зима дістане палітру білу, Прояснить небо… А потім…
— Дівчино, мене звати Віктор… Давайте познайомимось, все ж таки попутники…
Що ж, треба хоча б на мить повернутися:
— Лера… Валерія…
Вона машинально окинула його поглядом. Нічого особливого — звичайний хлопець. Кремезний, коротко стрижений. Під сірою осінньою курткою — тонкий білий светр. Широкі чорні штани майже закривали блискучі начищені черевики. Лера на секунду зустрілася з ним поглядом і побачила в його очах щось, що могло зруйнувати всі її правила й застереження. У такі моменти їй завжди хотілося стати простою непривабливою дівчиною, а ще краще — старою бабусею.
Не дивись так на мене! Прошу, не треба! — хотілося закричати, — ти ж нічого не знаєш…
— Лера, тобі куди? До Кедрової? А я їду трохи далі — до Штиково.
— Штиково? Там живе моя подруга-одногрупниця Оля Рогова. Не знайомий з нею? Вона навіть трохи схожа на тебе.
— Щось чув… У нас Рогових багато.
У купе запанувала тиша. І це добре, — подумала Лера, — треба просто заплющити очі й їхати назустріч ночі… А то ще розговоримося…
Та Віктор, дивлячись у вікно, промовив:
— Сірість якась… А от на Далекому Сході осінь яскрава, барвиста і, головне, тепла. Я звідти нещодавно — три роки на флоті служив. От у місто заїхав щодо роботи. Щось намічається…
Він розповідав про службу, про сестру, яка подорослішала, про друзів, які вже встигли одружитися. Говорив спокійно, але потім подивився прямо в очі Лері, різко обірвав розповідь і замовк. Було видно, що він хоче сказати щось інше, важливіше. Але не наважується.
Ні! Не кажи нічого! І не дивись так! — благаючи, думала Лера. Але коли його долоня несподівано лягла на її зап’ястя, вона не відсмикнула руку. Вона сиділа, зачарована, і їй раптом захотілося, щоб поїзд їхав нескінченно довго. Щоб не треба було вставати. Йти…
Вона повільно звільнила руку й мовчки відвернулася до вікна. Та знову відчула його погляд. І тут у її душі спалахнуло якесь незрозуміле почуття — чи то образа, чи то злість на всіх, а найбільше — на себе. Швидше б уже вийти… Вже скоро…
— Лера, можна на «ти»? Дякую… Через годину тобі виходити… Ніч уже. Тобі далеко від вокзалу йти?
— Ні, хвилин десять…
— Можна я проведу?
— Ні! — з переляком видихнула Лера, але потім, спокійніше, додала: — Дякую, дійду сама. Тим більше, тобі… ще їхати далі.
— Нічого, розберемося, — відповів він.
Вона знала, що її очі зараз повні сум’яття та болю, але хотіла, щоб він це побачив… і зник. Розчинився. Виплигнув у вікно… Але тільки б не дивився так…
— Станція Кедрова! Під’їжджаємо! — провідниця заглянула в купе.
— Дівчино, вам виходити.
Ну ось і все… Лера піднялася, одягла куртку й витягнула з-під столу ноги: спершу праву — у витонченій чорній туфельці, а потім ліву — у громіздкому ортопедичному черевику з високою підошвою й довгими шнурками. Почервонівши, вона перекинула сумку через плече й, кульгаючи, рушила до виходу. Не обертаючись, майже пошепки сказала щось схоже на «щасливої дороги» й вийшла.
«Лера, зачекай!» — голос Віктора вона почула вже тоді, коли, вливаючись у вервечку пасажирів, що виходили, просувалася до тамбура.
Вийшовши з вагона, вона швидко, ще більше накульгуючи, пішла по мокрому вiд дощу перону. Йшла, поки не відчула втому, а тоді опустилася на лавку. Повз неї вже пропливали вагони поїзда, що відходив.
Опустивши голову на коліна і обхопивши її руками, Лера заплакала. Тихо, беззвучно, але тими пекучими сльозами, що пропікають душу наскрізь. Чому їй так не пощастило? Чому саме її в дитинстві вразив цей підступний поліомієліт?
Її плечі ще здригалися від схлипувань, коли вона почула, що хтось сів поруч. Зовсім поруч. Так не сідають, коли довкола стільки вільного місця. Не підіймаючи голови, вона боковим зором побачила знайомі штани-кльош, з-під яких виглядали начищені носки черевиків.
Хвилина минула в мовчанні. Нарешті Віктор промовив:
— Леро, мені треба тобі зізнатися…
Я навмисно обрав цей потяг… Я знав про тебе… Все знав… Я тобі неправду сказав, що не знайомий з Олею Роговою. Вона моя сестра. До речі, вона теж їхала з нами, але свідомо взяла квиток в інший вагон. А я дізнався у касира номер твого місця та вагон.
Оля стільки розповідала про тебе, що я заочно відчув твою душу. А твої вірші… В них ти…
Вже перші промені світанку освічували привокзальну лаву, де сиділи й бесідували мої батьки. Вони й зараз десь говорять, але вже на небесах…
