— Ну що, сину, розповідай, як там у місті? — мати клопоталася біля плити, постійно додаючи на тарілку гарячі пиріжки.
Нікіта усміхнувся, дивлячись на її посивілу маківку. Все та сама – завжди у русі, завжди в турботах. Тільки зморшок побільшало, та спина трохи більше зігнулася.
— Та помалу, мамо. Ремонт ось нарешті закінчили.
— І як вийшло? — вона присіла поруч, витираючи руки об фартух.
— Світлана моя – молодець. Сама шпалери вибирала, сама клеїла. Я тільки стелю допоміг зробити та проводку поміняв.
— Ох, хороша вона у тебе…
— Хороша, — кивнув Нікіта. — Тільки сильно втомлюється. У школі навантаження велике, а тут ще й ремонт цей.
За вікном мукала сусідська корова, пахло свіжоскошеною травою і маминими пирогами. Все, як у дитинстві – тільки сам він уже інший. Міський.
— Мам, давай я хоч паркан підправлю, поки тут. А то зовсім похилився.
— Та не треба, сину, не переймайся.
— Ні, треба. І дах у сараї підлатаю – мабуть, тече?
— Тече, — зітхнула мати. — Все руки не доходять когось покликати.
Цілий день провозився по господарству. Паркан підправив, дах полагодив, навіть грядки прополов – мати все примовляла, що не треба, що сама впорається. Але як же вона впорається? Вона ж зовсім одна.
Увечері, вмившись після роботи, пішов до магазину за хлібом. Біля ґанку сільмагу перемовлялися місцеві бабусі:
— Знову той пес на зупинці сидить.
— Який день уже?
— Та вже місяць, відколи господар у місто поїхав.
Великий рудий пес справді сидів біля зупинки. Піднімав голову на звук мотора, вдивлявся у вікна автобуса, що під’їжджав, і опускав морду, коли той від’їжджав.
Місцеві вже звикли:
— А, це Рудий господаря чекає.
— Дурненький, не розуміє, що ніхто не повернеться.
— Ех, собача вірність.
Нікіта почав спостерігати за ним. Щось у цьому псові чіпляло душу – чи то погляд, сповнений надії, чи та вперта вірність, з якою він чекав.
— Чий це пес? — запитав якось у баби Клави, місцевої старожили.
— Так Вітьки! — змахнула руками старенька. — Він же до доньки в місто переїхав. А собаку тут залишив. — вона махнула рукою. — Тепер ось чекає, бідолаха.
Щось обірвалося всередині. Нікіта добре пам’ятав цього Вітю…
Вічно п’яний, вічно всім винен. У карти програвався, дружину довів до втечі. І собаку, мабуть, завів по п’яні – було ж модно тримати лабрадорів.
Тварюка ти, Вітю. Рідкісна тварюка.
Наступного дня Нікіта приніс на зупинку їжу. Рудий спершу насторожився, але потім підійшов. Їв жадібно, але акуратно – видно було, що домашній, вихований. І така туга стояла в карих очах.
Повернувшись до матері, довго стояв на ґанку в роздумах.
— Заберу, — вирішив Нікіта, сам не помітив, як сказав це вголос.
— Кого забереш? — мати якраз вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.
— Собаку, мамо. Ну цього, Рудого із зупинки.
— Що?! — фартух полетів на перила. — Ти в своєму глузді, сину? Яка собака? У вас же квартира! Тільки ремонт зробили!
Нікіта зітхнув. Він знав, що буде непросто.
— Мам, ну не можу я його тут залишити. Пропаде ж.
— А Світлана твоя що скаже? — мати вперла руки в боки. — Ти з нею хоча б порадився?
— Та вона любить собак.
— Любити – одне, а доглядати? Як гуляти? Ви ж обидва цілими днями на роботі!
Вона присіла на сходи, похитала головою:
— Ти завжди такий був… Якось кошеня у п’ятому класі приніс, а сам через тиждень у лікарню з запаленням загримів. Хто з ним возився? Я!
— Мам, але я ж уже не в п’ятому класі.
— А все такий же! — сердито сплеснула вона руками. — Вічно когось рятуєш… А про себе подумав? Про дружину? Це ж відповідальність!
— А кинути його – це відповідальність? — тихо спитав Нікіта. — Як Вітя – взяв погратися і викинув? Це правильно, по-твоєму?
Мати замовкла. Довго дивилася кудись удалечінь, тереблячи край фартуха.
— Гаразд, — нарешті видихнула вона. — Роби як знаєш. Тільки…
— Що?
— Світлані подзвони. Прямо зараз. Щоб потім не казала, що ти її перед фактом поставив.
Нікіта і справді подзвонив. Але одразу сказати, що забирає собаку, не наважився. Вирішив підготувати дружину поступово. Тож тільки розповів про бідолашного пса, якого кинув господар.
Але виявилося, що забрати собаку не так просто. Біля похиленого паркану Вітьчиного дому його зустріла мати – опухла, з каламутними очима:
— Чого треба?
— По собаку прийшов.
— А-а-а, — протягла вона, примружившись. — П’ятсот гривень – і забирай.
— Ви ж його навіть не годуєте! — обурився Нікіта.
— А нам самим їсти нічого! — вигулькнув звідкись Вітьчин брат, такий же пом’ятий. — Тисячу давай – або йди звідси!
Господи, та вони ж його як річ. Як старий диван на продаж виставили.
Довелося набрати номер дільничного.
— Петрович? Це Нікіта Воронін. Пам’ятаєш, у школі…
— А, Воронін! Як не пам’ятати – вічно когось захищав, з Вітькою через це часто бився.
— От знову з Вітькою проблема. Точніше, з його собакою.
Дільничний приїхав через двадцять хвилин. Зупинив уазик біля похиленого паркану, окинув поглядом заросле подвір’я:
— М-да. Все гірше й гірше у них тут.
Рудий, побачивши людину у формі, притиснув вуха і відступив. Петрович присів на корточки, простягнув руку:
— Ну-ну, друже, не бійся. Не ображали тебе тут?
Пес обережно наблизився, обнюхав руку. Хвіст трохи сіпнувся – мабуть, впізнав свого.
— Товаришу дільничний! — із хати викотився Вітьчин брат, намагаючись зобразити тверезу ходу. — А ми тут це, культурно відпочиваємо.
— Бачу ваш відпочинок, — скривився Петрович. — Де мати?
— Зараз покличу! Мамко, тут дільничний!
На ґанок вилізла мати Віті, кутаючись у драну халатину:
— Чого знову? Ми нічого.
— Та все ви! — гаркнув раптом Петрович. І так голосно, що навіть Рудий здригнувся. — Ваш син собаку кинув – стаття 299 КК України. Самогон женете – ще стаття. А за запахом із сараю, там у вас ще багато цікавого знайдеться. Будемо протокол складати?
Мати зблідла:
— Який протокол, Петрович? Ми ж сусіди.
— От і я кажу – сусіди. Тож може, по-сусідськи вирішимо? Собаку віддасте – і розійдемося.
Брат сіпнувся було щось сказати, але мати ткнула його в бік:
— Забирайте.
— Розписку напишіть, що претензій мати не будете.
Петрович дістав блокнот і простягнув господині:
— І розпишіться.
Вже в машині Нікіта спитав:
— А якби не погодилися?
— Та куди б вони ділися, — хмикнув дільничний. — У них там такий букет статей. Але головне – вони собаку як майно сприймають. А майном торгувати вміють.
Він обернувся до Рудого на задньому сидінні:
— Ну що, боєць, додому? До нового господаря?
Пес тихенько заскиглив і лизнув простягнуту руку. То чи дякував, чи питав – правда додому?
Додому їхали мовчки. Нікіта час від часу поглядав у дзеркало заднього виду – Рудий лежав, поклавши морду на лапи, і уважно стежив за дорогою. Не скімлив, не метушився – наче розумів, що його везуть у нове життя.
— Світлана мене вб’є, — пробурмотів Микита, набираючи номер дружини.
— Ти де? — пролунав у слухавцi рiдний голос.
— Я це, додому їду. I не сам.
— Господи, тiльки не кажи, що…
— Так, — видихнув вiн. — Собаку везу.
У слухавцi запала тиша.
— Того самого? З зупинки?
— Ага.
— Дурний ти, Микита, — у голосi дружини чулися сльози. — Такий дурний. Я тебе люблю.
Вдома Рижик спочатку обiйшов усю квартиру, обнюхуючи кожен куток. Зупинився бiля новенького дивана i запитально глянув на господарiв.
— Тiльки не на диван! — жартiвливо пригрозила пальцем Світлана.
Пес зiтхнув i влаштувався на килимку. Через п’ять хвилин на тому ж килимку вже сидiла Світлана, обiймаючи руду шию i примовляючи:
— Хто у нас такий розумний? Хто такий красивий?
Засинаючи ввечерi, Микита вiдчував, як у ногах вовтузиться тепле, кошлате тiло. Все-таки дозволили йому на лiжко — що ж поробиш.
За тиждень подзвонила мати:
— Вiтька з’явився! Кажуть, з донькою не зжився, квартиру продав. Тепер тут шастає, про собаку питає.
Микита похолов:
— I що?
— Та нiчого! — фиркнула мати. — Петрович йому дохідливо пояснив, що буде, якщо права качати почне. Та й якi права? Покинув тварину — всi права втратив.
У слухавцi запала пауза.
— Сину?
— Так, мамо?
— А привези його якось… Рижика. Я тут кашу варю, кiсток набрала. Та й скучила вже.
Микита усмiхнувся:
— Обов’язково, мам. На вихiдних приїдемо.
А Рижик, наче зрозумiвши, про що йде мова, пiдiйшов i поклав голову на колiна.
