Він її дратував: сперечався, помилявся, купував не те, забував важливі речі, іноді не мив чайну чашку, хропів… З роками все це, звісно, набридло. Жінка лаяла чоловіка, він огризався, намагався виправдатися… Так і проходили дні. Діти виросли і жили окремо.
Жінка часто думала, як би могла скластися її доля, якби вона не вийшла заміж за цього чоловіка, а знайшла когось цікавішого, багатшого, красивішого! Напевно, вона поспішила. Згадувала свою молодість і вважала, що віддала її заради не дуже цікавого, не дуже вдачливого чоловіка. Тепер ось мусить терпіти його, як старого облізлого кота з його капризами і лужами.
Ці думки ще більше роздратовували жінку. Коли треба терпіти і вмовляти себе, цей чоловік дратує. І дуже сильно!
І ночами вона намагалася відсунутися від чоловіка якомога далі. І ображалася через його храп. «Як ти набрид!» – дратувалась вона.
І ось однієї ночі жінці наснився страшний сон. Про чоловіка, про те, що його більше немає. І вона прокинулася від того, що чоловік обіймав її і тривожно запитував: «Що ти плачеш, Лєночка? Що з тобою?»…
Жінка розплакалась. Тому що зрозуміла, що ніхто більше не назве її так – «Лєночка». Ніколи вже ніхто в п’ятдесят вісім років не звернеться до неї таким ласкавим іменем. І більше ніхто не обійме її ночами, не запитає, чому вона плаче. Нікому не буде важливо її нічне горе…
І ніхто більше не буде терпіти її з усіма звичками, криками, роздратуванням, вимогами… Близьких людей дуже мало. А той, хто обіймає і запитує, – лише один. Той, хто поруч. Той, що вночі обіймає, питає, теплий і живий…
Потім жінка обняла чоловіка і заснула. Вони були разом, найрідніші люди.
І жінка спала і хропіла. Вона навіть не знала, що інколи хропе…
І все одно іноді вони сварились. Це трапляється з усіма. Але жінка вже нічого не шкодувала і більше берегла чоловіка. Бо ж одному важко. І лише одиниці, хто поруч із нами, можуть розділяти наші звички, гніву, вимоги… І може, ці люди теж могли знайти когось кращого, багатшого, красивішого, добрішого, терплячішого…
Але вибрали нас. І терплять. І люблять. І живуть поряд, поки не настане час розлучатися.
І добре б, щоб цей час не настав якомога довше…
