— На aбopт! Я не збираюся виховувати чужу дитину! — чоловік категорично заявив свою позицію.
— Ти в своєму розумі? У мене вже двадцять третій тиждень! Який аборт? – обернулася Ліда.
— Ну, тоді народжуй, але дитбудинок – єдиний вихід. Мені чуже не потрібно, зайвого рота годувати не стану, — холодно відповів він, вмикаючи телевізор.
— Він не чужий. Це наша дитина! Я її нікому не віддам!
— Мамо, ну перестань так хвилюватися, ти можеш звертатися до нас за допомогою, і це нормально.
— Але мені вже якось незручно. Ти й так допомагаєш більше за всіх, навіть не знаю, як просити ще…
— Мам, ну що ти таке кажеш? Ти ж звертаєшся не до чужої людини, а до сина. Ладно, я побіг! Дзвони, якщо щось потрібно!
Стоячи біля вікна і спостерігаючи, як молодший син весело махає рукою перед тим, як сісти в машину, Ліда думала про те, як правильно вчинила двадцять років тому, не послухавши чоловіка й не залишивши Сашка в пологовому будинку. Адже тоді на кону стояв її шлюб.
— Як же добре, що між чоловіком і тобою я вибрала тебе, мій синочку, – тихо промовила вона, радіючи своєму рішенню.
Ліда і Маша були сестрами, але їхня ворожнеча почалася ще в дитинстві, коли маленьку Марійку принесли з пологового будинку.
— Віднесіть її назад! Викиньте її у сміття! – кричала трирічна Ліда, не бажаючи миритися з тим, що тепер вона старша сестра.
— Лідочко, це ж не іграшка, а твоя сестричка. Як ми можемо її викинути? – лагідно казали батьки, думаючи, що донька трохи покапризує, а потім звикне і полюбить сестру. Вони вірили, що дівчатка стануть нерозлучними подругами на все життя.
Але їхнім надіям не судилося збутися. Чим старшими ставали Ліда і Маша, тим гіршими ставали їхні стосунки. Спершу вони сварилися через іграшки, потім – через косметику та одяг. А коли подорослішали, їх розсварив хлопець. Після того сестри майже перестали спілкуватися.
До моменту, коли обидві виходили заміж, вони взагалі не підтримували контакт. Хоча жили в одному місті, навіть на свята не вітали одна одну. Вони навідували батьків у різні дні, щоб уникати зустрічей та нових конфліктів. І примирення не входило в плани жодної з них – кожна вважала себе правою і не хотіла поступатися. Всі спроби батьків помирити дочок закінчувалися марно.
З часом Ліда, як старша сестра, вирішила покласти край безкорисним спробам:
— Мамо, припиніть нас мирити і змушувати спілкуватися. Ми просто не такі, як інші сестри. У нас не виходить дружити. Може, коли життя нас притисне, ми й почнемо телефонувати одна одній, але зараз – ні!
Протягом перших п’яти років шлюбу Ліда народила двох донечок. Її чоловік дуже сподівався, що хоча б одна дитина буде хлопчиком, тому щоразу влаштовував скандали.
— Ти мене взагалі поважаєш? Це що за ганьба – самі жінки в сім’ї?! – кричав він.
— Ти біологію в школі вчив? Стать дитини від жінки не залежить! – відбивалася Ліда.
— Ще й як залежить! Ви, баби, хитрі, як кішки! Давай народжуй третю! Мені потрібен син! Спадкоємець!
— Спадкоємець чого? Гаража, дивана і телевізійного пульта? Ти мені хоча б з двома першими допомагаєш? Ти взагалі з ними спілкуєшся?
— А що мені з ними робити? Груди в мене немає, гратися з ними мені нецікаво! Ти й сама добре справляєшся! А от коли у мене буде син, я його і у футбол навчу грати, і на риболовлю возитиму, і водити машину.
— Та невже? Ти з пелюшок цим займешся? Чи, може, хлопчики, на відміну від дівчаток, одразу дорослі народжуються? Ти вмієш підгузки міняти, купати, годувати? Ні? А вони, між іншим, теж пісяють і какають, так само брудняться під час їжі, не вміють переодягатися! Я тільки-но старших більш-менш навчила себе обслуговувати, у садочок віддала, а ти пропонуєш усе почати знову. Ні, дякую!
— Але ж мені потрібен син!
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку. У нас великий будинок, хороша зарплата – потягнемо. І одразу буде дорослий та самостійний – бери хоч вудку, хоч кермо, хоч пульт, — іронічно сказала Ліда.
— Ти глузуєш? Виховувати чужого? Ти мене за дурня маєш?
— Де вас таких вирощують, шанувальників патріархату? – пробурмотіла Ліда, виходячи з вітальні.
Молодша сестра вийшла заміж на два роки раніше за Ліду, але за сім років так і не змогла завагітніти. Спочатку вони з чоловіком вважали, що просто ще не готові, потім невдачі списували на стрес і втому, а коли звернулися до лікарів, з’ясувалося, що Маша не може мати дітей.
Маша ніколи не мріяла про дитину, але чоловік дуже хотів велику сім’ю. Він так дивився на чужі коляски, що й вона поступово перейнялася цією ідеєю. Однак, коли вони вже пройшли всі аналізи і дізналися діагноз, чоловік почав віддалятися. Він усе частіше затримувався на роботі, вдома не відривався від комп’ютера.
Маша намагалася говорити з ним, водила до сімейного психолога, але нічого не змінювалося. Чоловік більше не порушував тему дитини, хоча іноді говорив фрази, які глибоко ранили дружину:
— Маш, я сьогодні у твоїх батьків був, у них комп’ютер не вмикався. Там Лідині дівчата були. Вже зовсім дорослі. Ви так і не передумали помиритися?
— Ні. І мені нецікаво слухати про її сім’ю і дітей.
— Але ж вона твоя сестра. Як і твої батьки, вона – твоя родина.
— Ми багато років ворогували. У нас нічого спільного немає. Я навіть не уявляю, про що ми можемо говорити. Вона – типова мамаша, вся в дітях. У неї навіть інтересів своїх немає. То про що ми маємо спілкуватися?
— А вона могла б сказати те саме про тебе. Ви навіть не пробували налагодити відносини.
— Ти що, вирішив знайти нову причину для сварок? Мого безпліддя тобі мало?
— Ні, мені його більш ніж достатньо! Але можна було б розглянути інші варіанти.
— Які? Я не хочу брати дитину з дитбудинку, — невдоволено сказала Маша, збираючись у магазин.
— Ну, сурогатне материнство ми не потягнемо фінансово. Інших ідей у мене немає.
— Якби ти справді хотів, то знайшов би гроші, – кинула вона, виходячи за двері.
Протягом семи років спроб і намагань Маша втомилася відчувати себе винною у їхньому бездітному шлюбі. Тому останнім часом вона теж почала проявляти характер. Відповідальність за відсутність коштів на сурогатну матір вона цілком переклала на чоловіка. Як показала практика, він із цим не впорався.
Минуло ще пів року, і, не дочекавшись лише кількох днів до сьомої річниці весілля, чоловік зібрав свої речі. Наприкінці він сказав, що втомився жити у шлюбі без дітей. До того ж, у нього вже є дитина – йому народила сина секретарка.
— Ти знаєш, Маш, вона хоч і не дуже розумна, але здорова і не вимагає від мене неможливого. Їй достатньо моєї зарплати, і народити вона може будь-якої миті. Тож не ображайся. – і чоловік зачинив за собою двері.
Розлучення відбулося. Шукати розради Маша вирішила в батьківському домі. Лишатися самій у порожній квартирі було нестерпно. Проте виплакатися в обіймах матері не вдалося. Ліда з чоловіком сильно захворіли, тому відправили дітей на тиждень до бабусі та дідуся. Замість того, щоб плакати за втраченим шлюбом, Маша тиждень провела з маленькими племінницями. Виявилося, що діти – це прекрасно! Якщо раніше вона переконувала себе, що це лише чоловік хотів дітей, то зараз чітко розуміла – вона готова стати матір’ю, навіть без чоловіка. Але брати чужу дитину з дитбудинку вона категорично відмовлялася.
Мама, заклопотана онуками та проблемами молодшої доньки, зовсім забула попередити Ліду, що у них гостює Маша. Тому, коли Ліда її побачила, була трохи здивована. Вперше за довгі роки сестри зустрілися віч-на-віч. І, що дивно, їм вдалося цілком нормально поспілкуватися. Юнацькі образи зникли, наче ранковий туман над спокійним озером. Вони зрозуміли, що краще поганий мир, ніж багаторічна безглузда сварка. Проговоривши всю ніч, обговоривши всі новини і переживання, сестри могли з упевненістю сказати: тепер вони вже не чужі одна одній.
Ліда збиралася забрати дочок, але Маша попросила залишити їх ще на кілька днів.
— Відпочиньте з чоловіком, проведіть разом час, а я догляну за дівчатками. Ми з ними чудово ладнаємо. Сьогодні йдемо на шопінг! Будемо купувати рожеві сукні! – погладжуючи племінниць по русих голівках, Маша світилася від щастя.
— Тобі пора про своїх дітей подумати, — усміхнулася Ліда.
— Я не можу мати своїх. Чужого брати не хочу, а на сурогатну матір чоловік не заробив. І я теж. Значить, буду тіткою, яка намагатиметься надолужити втрачені роки з племінницями.
На мить Ліда замислилася, хотіла щось сказати, але не наважилася.
Увечері вона раптово повернулася з чоловіком.
— А чого це ви так рано? Ми ж вам дали кілька днів відпочинку! – здивувалася Маша.
— Маш, нам треба поговорити. – Ліда виглядала схвильованою.
— Що сталося? Ви вирішили віддати мені дівчаток? Я тільки «за»! – пожартувала Маша.
— Ні, я хочу виносити для тебе дитину. Якщо ти не довіряєш чужій жінці, то своя – надійніша.
— Ти серйозно? – у Машиних очах блиснули сльози.
— Так. Правда, тобі доведеться компенсувати мені час, поки я не зможу працювати. Але це буде значно дешевше.
— Я згодна! — не замислюючись, вигукнула сестра і міцно обійняла Ліду.
Маша не могла повірити, що Ліда готова піти на такий крок заради неї. Вона помітила, що чоловік сестри виглядає не в захваті. Коли випала нагода, Маша пошепки запитала:
— Лід, а твій чоловік не буде проти? Раптом ви передумаєте?
— Ти ж рідна, тому все буде добре. Ми завжди будемо поряд. Ти от просиділа два тижні з моїми дівчатками – і жодну собі не забрала.
— Хотіла, але ти ж не віддаси! – розсміялася Маша, розуміючи, як багато років вони витратили на дурні образи.
Пройшовши всі обстеження, сестри вирушили до репродуктолога – обирати донора.
— Почуваюся дивно, – сказала Ліда, озираючись у коридорі клініки. — Наче сидимо у шлюбній агенції, тобі чоловіка обираємо.
— Ні, з чоловіками я зав’язала. За сім років одного вистачило. Зараз вибір серйозніший. З чоловіком можна розлучитися, а з генетикою дитини – ні. Треба уважно обирати, щоб потім не дивуватися, чому син лопоухий чи косоокий…
— Син? – перепитала Ліда.
— Чомусь впевнена, що буде хлопчик. Вірніше, у нас.
— У мене хлопці не виходять. Вся надія на тебе і когось із цих кандидатів, – Ліда махнула в бік донорських анкет.
Обравши анкету, вони почали підготовку до процедури.
Через два місяці сестри сиділи вдома, дивлячись на тест на вагітність, і чекали на результат.
— Якщо там одна смужка, я більше не буду пробувати. Це знак! Це доля мене карає! – нервувала Маша.
— Заспокойся. У мене осічок не буває. Двічі легко вагітніла. Впевнена, зараз усе вдалося, — заспокоювала сестра.
Жінки затамували подих, дивлячись на тест. Раптом з’явилася друга смужка.
— Я не вірю! Це просто сон! – заплакала Маша, дивлячись на маленький шматок паперу.
На перше УЗД сестри мали піти разом. Але Маша не змогла бути присутньою, бо її відправили у відрядження. До другого скринінгу вона готувалася заздалегідь, адже під час нього можна було дізнатися стать малюка. На жаль, керівник відділу не захотів піти їй назустріч і не відпустив раніше з роботи. Довелося поспішати. Вона нервувала, майже не слідкувала за дорогою. На одному з жвавих перехресть Маша виїхала на червоний і зіткнулася з позашляховиком. Основний удар прийшовся на її сторону. Дорогою до лікарні вона померла в машині швидкої допомоги.
У цей момент Ліда лежала на кушетці в кабінеті УЗД і слухала лікаря, який повідомив, що плід розвивається добре, патологій не виявлено. Вона думала про сестру, намагаючись виправдати цю «горе-матір», яка так прагнула побачити свого сина, але знову пропустила важливий момент. Лікар майже одразу сказав, що буде хлопчик.
— Ого, богатир буде!
— Крупний?
— Не можу сказати точно, але якщо такими темпами буде рости, то близько чотирьох кілограмів. Це ваша перша дитина?
— Третя, — Ліда не стала пояснювати, що є сурогатною матір’ю.
— А перші діти теж були великими?
— Так, обидві по чотири кілограми.
— Значить, довгоочікуваний хлопчик? Чудово! Чекайте богатиря.
Взявши висновок лікаря, Ліда вийшла з кабінету й побачила кілька пропущених дзвінків від сестри та повідомлення про те, що вона трохи затримається. Минуло пів години. Ліда відчула тривогу й набрала Машин номер.
— Добрий день, — відповів незнайомий чоловічий голос.
— Добрий. А хто це? Це ж телефон моєї сестри… Я номером помилилася?
— Ні, не помилилися. Ваша сестра потрапила в аварію. Я сержант поліції Іванов. Її відвезли в третю міську лікарню. Зателефонуйте туди, вам розкажуть більше.
— Вона жива?!
— На момент прибуття швидкої – так.
Ліда відчула, як підкошуються ноги. Вона схопилася за поручні, з труднощами спустилася вниз і сіла на лавку. «Вона жива, а я повинна зберегти її дитину. Спокійно. Візьми себе в руки!» У цей момент малюк почав активно штовхатися, наче відчуваючи біду.
Ліда спробувала додзвонитися до лікарні, але марно. Замовивши таксі, вона вирішила їхати особисто. Лише через годину вона знайшла когось, хто міг їй щось пояснити.
— Дівчина після ДТП? Так! Що? Зачекати? Скільки? – медсестра в приймальному відділенні телефонувала комусь, шукаючи інформацію.
Нарешті вона змогла додзвонитися. Змінившись у обличчі, кинула швидкий погляд на Ліду, поклала трубку й тихо сказала:
— Ходімо зі мною.
Ліда пройшла за нею до напівтемної кімнати.
— Присядьте. Вам не можна нервувати, ви ж при надії…
— Не тягніть! Що з моєю сестрою? Вона в комі? Інвалідом залишиться?!
— На жаль, вашу сестру не вдалося врятувати. Вона померла в швидкій. Прийміть наші співчуття.
Ліда ніби провалилася в бездонну яму. Далі вона погано пам’ятала події: як приїхали батьки, як плакала мама, як чоловік пообіцяв відвезти дочок до його батьків. Як хтось пропонував допомогу з похоронами…
Втратити сестру, щойно її повернувши, було нестерпно боляче. Стоячи над могилою, Ліда картала себе: якби не ідея з дитиною, Маша була б жива.
— Мам, це я винна. Якби не ця затія, вона б так не поспішала…
— Ні, Лідочко, ти не винна. Ніхто не винен. Кому що судилося – те й станеться. А ти носиш її дитину. Ми з татом його виховаємо.
— Ні.
— Що ні? Ти не народжуватимеш?
— Народжу. Але я його вам не віддам. Ви на пенсії, який вам малюк? А в мене чоловік давно сина хотів. Нехай радіє.
— Але ж це не ваша дитина…
— Маша була впевнена, що це хлопчик. І вона мала рацію. Тепер це мій син. Я його виховаю.
За кілька днів після похорону чоловік почав неприємну розмову.
— Лідка, що робитимемо? Коли до лікарні?
— Навіщо? Я добре себе почуваю.
— Як навіщо? Аборт робити! Це Машине дитя. Її нема, отже, і він не потрібен.
— Ти що, з глузду з’їхав? У мене двадцять третій тиждень! Який аборт?!
— Ну, тоді в дитбудинок. Мені чужий не потрібен!
— Він не чужий. Це мій племінник! Я його нікому не віддам!
— Та забирай. Тільки знай: аліменти я платитиму лише на дочок! І навіть не думай його на мене записувати.
— Я запишу його на себе. Не хвилюйся.
Через кілька днів чоловік пішов, подав на розлучення. Процес затягнувся через вагітність і маленьких дітей.
Минув час, і Ліда народила здорового, міцного хлопчика, який разюче нагадував Машу. Батьки допомагали, як могли. Було важко – самотня мати трьох дітей, без роботи, інколи хотілося вити. Але жодного разу вона не пошкодувала, що не послухала чоловіка.
Хлопчик ріс розумним, активним і дуже ласкавим. Ліда відчувала, що він навіть ближчий їй, ніж дочки. Вона багато разів збиралася розповісти йому правду про його матір, але щоразу зупинялася. Чи варто ворушити минуле?
Тим часом діти підросли, одна за одною вийшли заміж і залишили рідну домівку. Життя розвело їх по різних містах, де вони будували власні сім’ї, займалися справами та іноді дзвонили матері на свята. Але відвідувати її особливо не поспішали. У кожної були свої турботи, свій світ.
Син же не зміг покинути матір. Він настільки прив’язався до неї, що навіть думки не допускав про переїзд або пошуки кращої долі деінде. Сашко був абсолютно щасливий поруч із тією, хто присвятила йому свої найкращі роки.
— Мам, тобі заміж треба! От тоді я з чистою совістю зможу тебе залишити, — жартував він, коли Ліда заводила розмову про його майбутнє. — Тобі не можна самій залишатися, а раптом труба прорве чи замок зламається? Хто ремонтувати буде?
— Я переживаю за тебе, — відповідала Ліда. — У твоєму віці вже треба закохуватись, створювати родину…
— Мамусю, ти і є моя родина, розумієш? Ти.
Сашко завжди допомагав матері – брався за хатню роботу, готував вечерю, віддавав частину своєї зарплатні. Він був єдиним чоловіком у домі й вважав своїм обов’язком піклуватися про неї. Тим більше, що сестри жили далеко й приїжджали нечасто.
Ліда довго не наважувалася розповісти синові правду про його справжню матір. Але коли йому виповнилося тридцять, вона все ж знайшла у собі сили відкрити йому цю таємницю. Реакція Сашка була зовсім не такою, як вона очікувала.
— Мам, ти мене виносила, народила й виховала. Куди вже ріднішою бути? А Маша… Шкода, що все так склалося. Але кращої мами, ніж ти, я б і не хотів. Значить, так мало статися. Ти моя мама і тільки ти.
