У Надії Петрівни закінчилися гроші. Повністю. Гаманець був порожній, і навіть у відділенні для дрібних монет дзвеніли лише кілька копійок – десяти- й п’ятдесятикопійчані…
Жінка зітхнула: якось доведеться тягнути тиждень до пенсії. Самій вистачить: є вівсянка, трохи гречки, залишилося кілька картоплин, півпляшки олії стоїть. А ось чим годувати Яшку?..
Яшка – це кіт, якого Надія Петрівна підібрала торік біля магазину. Хто залишив бідолаху на вірну смерть – невідомо, але пройти повз пищащий клубочок жінка не змогла. Так у неї й з’явився пухнастий співмешканець, що виріс у справжнього рудого красеня. Але він точно не стане їсти вівсянку на воді…
Зазвичай пенсії їй вистачало на місяць. Їм із Яшкою багато не треба. Але цього разу не розрахувала: сусідка з третього поверху попросила в борг. Як відмовити? Марину нещодавно покинув чоловік, на руках маленька дитина, сама ще не працює… Жінка вона хороша, добра, і борг точно поверне – Надія Петрівна не сумнівалася. Але от зараз самій важко… навіть позичити ні в кого.
У цьому будинку вона майже нікого не знала, окрім Марини. Переїхала рік тому. Першим у нову оселю, як годиться, впустила Яшку… В більшості квартир мешканці постійно змінювалися: одні з’їжджали, інші заїжджали. Де тут знайомитися? Хіба що кивали одне одному при зустрічі біля ліфта. Декілька квартир стояли порожні. А решта сусідів майже весь день були на роботі чи в дорозі – їм не до знайомств…
У попередньому будинку все було інакше: Надія знала всіх, і всі знали її. Прожила там майже сорок років! З багатьма сусідами ще й працювала в одній лікарні. І ось на старість довелося перебратися на окраїну міста… Ех…
Попередню квартиру вони з чоловіком отримали, коли народився син. Василь Кіндратович був лікарем від Бога – так говорили всі, хто працював із ним або ж зазнав на собі його майстерність. У звичайній районній лікарні він оперував майже 38 років… А вона була там медсестрою.
Шанували Василя не тільки за лікарський талант, а й за велике серце. Він ніколи нікому не відмовляв: брався навіть за безнадійні випадки, коли від пацієнта вже всі відмовилися. А потім сам доглядав за ними, довіряючи турботу лише дружині. Бувало, що й годував хворих ложечкою, підбадьорював, навіть перев’язки сам робив. І людей витягував буквально з того світу!
Одного разу – Надія добре пам’ятала той випадок – до відділення привезли чоловіка просто з вулиці. Скільки він пролежав у парку, невідомо, але до операційної потрапив майже бездиханним. Виявилося, що чоловік – не місцевий, приїхав у справах, а хтось напав на нього заради гаманця, телефону і куртки.
Оперував Василь тоді майже дванадцять годин. Потім кілька днів і ночей провів у реанімації, доки пацієнт не прийшов до тями… А вдома в того залишилася донька-підліток. Василь сам поїхав у селище, де вона жила, привіз і поселив у своїй квартирі – до одужання батька. Яна жила в них три місяці, навіть у школу її Василь влаштував. Таким він був: якщо вже допомагав, то до кінця…
А ось із власним сином вони з Василем щось проґавили… Проводячи більшість часу в лікарні, забезпечували Марка всім необхідним, перевіряли щоденник, іноді ходили на батьківські збори. І не помітили, як слухняний хлопчик став цинічним і безпринципним юнаком.
Учитися Марк не захотів, в армію його не взяли через поганий зір. Днями спав, ночами сидів у комп’ютерних іграх. І постійно вимагав грошей у батьків…
— Надю, кого ми з тобою виховали? – сумно питав Василь, спостерігаючи, як син із червоними після чергової безсонної ночі очима опустошує холодильник. – Кому ми будемо потрібні на старості?..
Надія й сама про це думала. І розуміла: підтримки від сина чекати не варто…
Так і сталося…
Коли Василю було 65, його вразив інсульт. Він відновився, але оперувати більше не міг. Декілька років ще приймав пацієнтів у поліклініці. А три роки тому його не стало… Прийшов додому, роздягнувся, сів на диван – і все. Серце зупинилося…
Тоді Надія Петрівна зрозуміла, що таке справжнє пекло… Марк знущався з неї, вимагаючи грошей на свої забаганки, новий комп’ютер і ще, і ще…
Збереження швидко розтанули. Пенсії ледве вистачало на необхідне. Де вже виконувати всі примхи Марка?
Коли вона попросила його піти працювати, він лише розлютився. А потім уперше підняв на неї руку…
Після цього Надія зрозуміла, що більше не зможе жити з ним в одній квартирі.
Через знайомого рієлтора, який колись був пацієнтом Василя, продала їхню «трійку» в центрі. Купила собі й Марку по однокімнатній на околицях. І почалося нове життя…
Надія Петрівна стряхнула головою, проганяючи важкі думки. Минуле не нагодує… Треба щось вигадати, аби дотягнути до пенсії.
Жінка підійшла до книжкової шафи. Може, продати кілька книг? На ринку вона бачила, що старі книги там завжди є…
Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але тепер вона навряд чи комусь знадобиться… Ось томик Лермонтова. Чудове видання! Цю книгу Василю подарувала одна акторка, яку він оперував після складного перелому ноги… Пастернак, Булгаков, Цвєтаєва, Ільф і Петров, Золя… Надія Петрівна провела пальцем по строгих палітурках, але так і не наважилася нічого вибрати…
«А якщо… продати шубу?» – майнула несподівана думка.
Жінка вийшла в передпокій, розчинила дверцята шафи, обережно дістала упаковану в чохол каракулеву шубку…
У гардеробі Надії Петрівни це була єдина дорога річ. Шубу їй подарував чоловік на 45-річчя спільного життя, якраз незадовго до інсульту.
Тоді вони зайшли в невеличкий магазинчик, де продавали хутро та шкіру, щоб купити Василеві дублянку. І виявилося, що власник магазину – теж колишній пацієнт чоловіка. Побачивши лікаря, той був невимовно радий. І запропонував на будь-яку річ просто казкову знижку. Чоловік одразу передумав купувати дублянку («Я і в старій ще прекрасно походжу») і запропонував Надії вибрати собі шубу…
Вона довго ходила між рядів, боячись навіть уявити себе в цьому вбранні… Зрештою власник магазину запропонував їй звернути увагу на каракулеве манто, попередньо сховавши цінник від її погляду. Надія приміряла шубу… І чоловік без роздумів сказав: «Беремо! Буде тобі, Надю, подарунок на 45-річчя нашого весілля!»
Шубу цю Надія так жодного разу і не вдягла… Василь бурчав: «Ну що ти її бережеш? Носи, а то ще міль з’їсть. Один раз живемо! Хоч королевою походиш, у молодості ж такої можливості не було…»
Але Надії було шкода вдягати розкішну річ для звичайного походу в магазин. А більше вона нікуди і не ходила…
— Ну що, Яшко, – зітхнувши, промовила жінка, – піду я добувати тобі грошей на м’ясце та рибку… Може, хоч тисяч п’ять хтось за моє хутро дасть…
На невеличкому ринку було малолюдно. Рідкісні покупці зупинялися біля зацікавленого їх товару, торгувалися або ж одразу діставали гаманці і швидко залишали торгові ряди. Більшість із них підходили до столиків із книгами. Надія, стоячи зовсім збоку, сором’язливо опускала очі щоразу, коли хтось кидав на неї погляд.
«Даремно я з каракулем сюди припленталася… Треба було Лермонтова брати», – подумала вона…
Увагу Надії привернув автомобіль, що припаркувався неподалік. З нього вийшла молода жінка, яка здалася Надії смутно знайомою. Пробігши повз, жінка теж поспішила до столиків із книгами…
«Так, прорахувалася я, – знову з сумом подумала Надія. – Залишиться, видно, сьогодні мій Яшка голодним».
Зітхнувши, невдала продавчиня взялася згортати свою шубу і пакувати її в пакет…
— Надія Петрівна! Це ви?!!
Жінка здригнулася. На неї з подивом і водночас із радістю дивилася та сама пані з авто:
— Ви не впізнали мене? Я Яна! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції в лікарні лежав. Його Василь Кондратійович оперував!
— Яночко! Точно! Дивлюся, обличчя знайоме! – здивувалася Надія. – Як ти тут? Як тато?..
— Зачекайте, Надіє Петрівно, спочатку я, – перебила її Яна. – Я ж вас шукала! На квартиру вашу їздила, але там уже інші люди, а вашої адреси вони не знають. Я і в лікарню ходила, та й там ніхто нічого не зміг сказати. Телефон дали, але номер вже не обслуговується… Що у вас сталося?..
Надія Петрівна зітхнула: — Ой, Яно, довго розповідати… Василь Кондратійович помер, ти, мабуть, вже знаєш… А я одна без нього… Та що казати, важко мені без чоловіка…
Сльози самі покотилися по її щоках. Яна підбігла, обійняла її, пригорнула худеньке тіло в старенькому, зношеному пальті… І промовила: — Так, збирайте свої речі й поїхали до нас. Заперечення не приймаються! Тато буде дуже радий вас побачити!
Посміхнувшись, літня жінка пішла слідом за молодою до автомобіля…
Того вечора сльози не раз наверталися на очі Надії Петрівни… Вона плакала, згадуючи разом із Леонідом і Яною покійного Василя, коли розповідала про непрості стосунки з сином…
Яна розповіла, що вони з батьком переїхали до міста приблизно рік тому. Вони започаткували власний бізнес, який після переїзду вдалося розширити.
— Ми відкрили кілька меблевих магазинів, є своє невелике виробництво. Квартиру купили. Я заміжня, чоловік зараз поїхав підписувати контракт із новим постачальником. Тато живе з нами, – ділилася Яна з Надією Петрівною…
Час пролетів непомітно. Поглянувши на годинник, жінка стривожилася: — Ой, а мій Яшка вдома голодний сидить! А я так нічого і не купила йому!
Яна усміхнулася: — Не хвилюйтеся, Надіє Петрівно, не дамо вашому улюбленцю голодувати. Заїдемо в магазин, а потім відвезу вас додому, як королеву!
Жінка засоромилася: — Та що ти, Яночко, перестань. Я потихеньку доберуся…
Яна подивилася їй просто в очі: — Моя люба, я не для того вас шукала, щоб ось так просто відпустити. Ви з Василем Кондратійовичем зробили неможливе: повернули мого тата буквально з того світу! Ви прийняли мене, як рідну доньку, дбали про мене… Знаєте, я рано залишилася без мами. І часто уявляю, якою б вона була зараз… Ви дуже на неї схожі – своєю добротою, безкорисливістю… Я б хотіла стати вам дочкою, якщо ви не проти, звісно. Тільки дозвольте мені бути поруч і хоч трохи прикрасити ваше життя…
І Надія Петрівна знову заплакала, притулившись до Яниного плеча… Леонід стояв поруч, теж крадькома витираючи сльози.
З квартири Надія Петрівна вийшла у своїй каракулевій шубі. Яна настояла. Сідаючи в машину, жінка дійсно почувалася королевою.
«Васю, дорогий мій чоловіче, твоє добре серце і зараз допомагає мені, – думала вона. – Бачиш, як воно в житті буває… Ти допоміг людині, і тепер я не самотня… І твій подарунок знадобився… Ти правий, рідний: один раз живемо…»
