Ірина Іванівна була щаслива. Її давня мрія здійснилася. Вийшовши на пенсію, вона придбала будиночок у затишному селі неподалік рідного міста. Вибір села був ретельним і продуманим. Хотілося знайти місце, де буде спокій, красива природа, невелика річка і ліс, багатий на гриби та ягоди.
Усі ці бажання справдилися. Будинок стояв на пагорбі, біля вікон росла велика береза, а поряд був клен. Ірина Іванівна перевезла речі, здала свою квартиру в місті в оренду і почала облаштовуватися на новому місці. Була рання весна, і перші дні в селі дарували їй таке хвилювання, що вона не могла навіть заснути.
— Прокидаюся, відкриваю очі, а я в селі! Встаю, співаю… чайник ставлю, зарядку роблю, — розповідала вона дочці по телефону. — Стільки справ, що не знаю, з чого почати!
— Тільки не перенапружуйся, мама, — попереджала Світлана. — Все встигнеш. Ми будемо приїжджати по вихідних, допоможемо. І продукти привеземо, і все, що потрібно.
Ірина вже познайомилася з найближчими сусідами, але хотілося більше — пройти всю село. Як тільки вона наводила порядок в домі, вирушила на прогулянку. Рано вранці вирушила в путь, плануючи обійти все село. Вона йшла по дорозі, що була замерзла від ночі, і ось уже закінчувалися будинки, а сонце сходило з-за лісу, забарвлюючи дахи будинків у оранжевий колір.
І тут Ірина почула довгі і жалобні крики корів. Вона озирнулася і побачила ферму — довгу цегляну будівлю з маленькими вікнами. Ірина вирішила піти туди, не розуміючи чому.
Ворота були відкриті, і вона увійшла. В носі різко відчувся запах коров’ячого гною, а крики корів ставали все голоснішими. В півтемряві Ірина побачила двох жінок, які носили воду з колонки і поїли корів.
Жінки кивнули Ірині і пояснили:
— Васька-електрик п’яний, спить із вечора. Десь електрика не вистачає, не можемо зрозуміти. Поїлки автоматичні не працюють. Ось як вони кричать, — показали вони на корів.
Ірина, не роздумуючи, схопила два відра і побігла до колонки. Коли вона принесла воду для однієї з корів, та випила все за один раз.
— Боже, що ж це таке? — зітхнула Ірина. — Так не можна! І де цей електрик? Треба йти за ним!
— За ним вже пішли, тільки поки приведуть до тями, мине не менше півгодини, — бурчали доярки. — А нам ще й доїти їх треба. Але що це за робота? Тут і без рук, і без ніг залишишся… Паразит Васька.
— Ви тут новенька? — запитали жінки. — Не ламаєтесь… Скоро Єгорович його розбудить. Наш скотник.
— Ні, я не можу бачити, як корови без води… Буду носити, поки не нап’ються, — рішуче відповіла Ірина.
— Тоді я почну доїти своїх, — сказала одна з доярок і поспішила до корови.
Ірина носила воду, поки корови не перестали вимагати пиття. Через півгодини на фермі стало тихо. Доярки Валентина і Галина стали веселішими, почали розповідати Ірині про своє життя і питати про її родину.
— Ну, дайте мені найспокійнішу корову, я покажу вам, як це робиться, — пожартувала Ірина.
— І доїти вмієш? — засміялися доярки.
— Було діло, давно, ще в дитинстві доїла у бабусі на селі, — сказала Ірина і сіла до старої корови Зорьки. Вона помила їй вим’я, витерла і м’яко помасажувала.
Валентина засміялася:
— Як у спа-салоні! Такого обслуговування наша старуха ще не бачила. І масаж, ага…
Ірина вже доїла Зорьку. Корова стала спокійною і поглядала на нову жінку, як на щось незвичне.
— Вона у нас старенька, багато молока не дасть, скоро її на м’ясокомбінат відправимо, — сказала одна з доярок.
— Молоко у неї добре йде. Не така вона тугодойка, — похвалила корову Ірина. — Стоїть спокійно, зручні соски.
Тим часом Васька, п’яний електрик, нарешті з’явився і почав виправляти поїлки та підключати доїльні апарати.
— Тут часто пробки вибиває, через зміну напруги, — пояснив він. — Панику підняли через дрібниці… Тільки не кажіть голові.
Але жінки підняли такий галас, що Васька, втягнувши голову в плечі, став дивитись на Ірину.
— А ви б, Васько, показали, де в автоматі ці поїлки, позначили б, щоб без вас знати, що включити, коли все вибиває. А ми воду вручну носили, та й коровам цього було мало, — сказала Ірина.
— Хто така? — запитав Васька, не розуміючи, чому її так багато в їхніх справах.
— Це новенька з нашого села, — шепнув Єгорович.
— Дачниця? — запитав Васька.
— Ні, на постійно, але точно не знаю, — відповів Єгорович.
— Так що вона тут командує? — продовжував Васька.
Єгорович на це лише погрозливо помахав кулаком і пояснив, що Ірина носила воду і доїла корів, покриваючи його, п’яного.
Васька підійшов до Ірини і вибачився.
— Ви не переді мною вибачайтеся, а перед Валентиною і Галиною, а головне — перед коровами. Вони страждали, — сказала Ірина. — І прошу вас, Василю, тримайте себе в руках. Такий молодий, красивий… Родина є?
Васька махнув рукою, а відповідати за нього стали доярки.
— Хто з ним буде жити? Лице красиве, а нутро гниле.
— Якби не пив, то зовсім інша справа була б.
— Ми йому невістку знайдемо, якщо пити перестане, — заступилася за Васю Ірина. — Це від туги, а була б молода жінка — зовсім інша життя б була.
— Він з дитячого будинку, — зітхнула Галина. — А в наші краї приїхав, бо тут його двоюрідний дядько — Єгорович. Більше родини не має.
Ідея женити Васю сподобалася і Валентині, і Галині, а також самому Васьці. Його поведінка змінилася, коли в їх колгосп на літо приїхав студентський загін з міста. Вони допомагали ремонтувати склади, фарбували, ставили огорожі та облаштовували територію дитячого садка.
Васька почав ходити на вечірки, які організовувала молодь, і влюбився. Він змінився: почав одягатися краще, купив одеколон.
— Прийди до мене, Вася, я тебе пострижу, — запропонувала Ірина Іванівна. — Колись, в юності, я працювала перукарем.
Незабаром Василь ходив по селі з новою стрижкою, і всі питали:
— Вася, де ти так гарно підстригся? Як артист з журналу… Точно!
Чутки про Ірину розповсюдились по всій окрузі. До неї почали приїжджати на стрижки, але Іра не брала грошей за роботу. Люди обдаровували її медом, варенням, картоплею чи салом.
Ірина добре прижилася в селі, наче вона тут і була завжди. Їй подобалося, що вона всіх знає, подобалась тиша й ранішній спокій, коли лише пташине співи оголошують новий день.
Звично вставала рано і часто йшла на ферму до своїх подруг Валі й Галі. Проходячи мимо рядів корів, Ірина гладила їх по бархатних щоках, чешучі за вухом. Тепер розумні тварини її знали, вони радісно мукали й фиркали, отримуючи з добрих рук ржані сухарики.
— Приходь до нас працювати, любиш ти їх… — запрошували доярки.
— Ви вже звикли, а мені треба трохи часу, та й маю на що жити. Ось і моя улюблениця-старенька Зорька…
Зорька підбігала до Ірини, точно знаючи, що там є для неї хліб.
Невдовзі Ірина отримала можливість попрацювати на фермі. Умовив сам голова колгоспу. Галина потрапила до лікарні з апендицитом, довелося допомогти. Місяць Ірина працювала, вставала раніше, ніж звичайно, поспішала на ранкову доїльну зміну. Потім перерва, і ввечері знову до корів.
Днем Іра встигала трохи відпочити та навіть спекти печиво. Після вечірньої доїння вони всі разом з Егоровичем, Васею та Валентиною пили чай.
— Ну, як Вася, твої справи? — допитувались жінки. Василь сопів, а Егорович за нього звітував:
— Намечається, намечається… Є у нього зазноба. Якщо не буде дурнем, то гарну дівчину не втратить. Давай, Вася, за тебе і твою любов. І Егорович підняв чашку з чаєм.
— Тримайся, синку, — кивала Валентина. — Бог дає тобі такий шанс. Якщо дівчина полюбить, буде вам щастя. Все у ваших руках.
Василь червонів і пив чай, з насолодою відкушуючи домашнє печиво.
Як тільки Ірина завершила роботу за Галину, до неї підійшла Валя.
— Ірино, я звісно не сподіваюся… Тільки на твою добровільну згоду і до мене повагу… Хочу попросити.
— Що сталося? — не зрозуміла Ірина.
— Розумієш, скільки років працюю, жодного разу не була у відпустці літом. А так хочеться поїхати хоч на тиждень до родичів, вони на морі живуть…
— Ну, ладно. Що з вами зробиш… — погодилась Ірина. — Тільки повернися назад. А то в морі заблукаєш…
Валентина зі сльозами на очах обняла Ірину і поспішила подавати заяву на відпустку.
Незабаром на ферму приїхав голова колгоспу Іван Григорович.
— Ну, пощастило моїм дівчатам з тобою. Бог послав нас тебе, спасибі, Іванівно. Не хочеш працювати у нас штатно?
— О, ні, я ж приїхала в село відпочивати, Іван Григорович.
— Та в нас тут все автоматизовано. Корови в цій бригаді не так багато, а ти до праці звикла. Звісно, зарплата невелика, але молочко ще візьмеш. І премії за план обіцяю.
— Ні, Іван Григорович, залучайте молодь на роботу, а мені б цей місяць не звалитись, — сміялась Ірина. — Молодим на життя більше треба, а мені пенсії вистачить. Ось тільки за свою працю я прошу не премії… А інше.
— Що саме? Будь-яке твоє бажання, Ірочка.
— Мені б одну корову взяти. Тут мені одна сподобалась. Вона стара, кажуть, скоро на м’ясокомбінат, але я її полюбила за добрий характер і гарні очі. Не заберете разом із заробітком? Молока з неї мені вистачить, — попросила Ірина.
— Здивуюсь я тобі все більше, Іванівно. Звісно, оформимо. Тим більше що стара. Узгодимо, як викуп на м’ясо.
Невдовзі вся село дізналась про щасливу долю Зорьки. Через місяць праці Ірини вони повернулися додому разом. Корову вели Василь з Егоровичем. Ірина усміхалась, наче отримала найцінніший подарунок. А Зорька голосно тягнула носом і озиралась на ферму. Та, отримавши від Ірини звичний сухарик, охоче пішла за своєю господаркою.
Через два місяці Ірина взяла ще одну корову Дочку. Вона теж була не молодою, але без Зорьки сумувала, стояли разом усе своє життя. Ось і перестала Дочка давати хороші надої, мукала, оглядаючись в пошуках своєї матері Зорьки.
— Так, Іванівно, ти у нас всю ферму додому забереш. Куди тобі стільки молока? — сміявся Егорович.
— Молоко на продаж здам, а знаєш, скільки стало більше молока від Зорьки? Не повіриш — на третину більше! — казала Ірина.
— Та ще б! На зеленої траві, та з масажем і ласкою… Та ще й домашні харчі. Що казати, — погоджувався Егорович.
— А як там Василь? — цікавилась Ірина.
— Осінню весілля… От тільки вирішують, де будуть жити. Невеста на заочне переведеться. Умовляємо їх залишитись в нашому колгоспі. Якщо поїдуть до міста, треба шукати нового електрика. Ти, Іванівно, випадково не маєш такої освіти? — сміявся Егорович. — А то давай до нас в колектив. Головне, не п’юча і працелюбна. Золота ти жінка.
— Смійся, смійся… Сам би давно вивчив цю науку. Тоді б і керував фермою на всі сто, — зауважила Ірина, — адже не старий ти ще. Шістдесяти немає. Можна і заочно закінчити.
Егорович замовк. А через два тижні він прийшов до Ірини і з порога оголосив:
— Вася з нареченою залишаються у нас. Колгосп дає їм хороший будинок, з меблями казенними. Так що не треба мені на навчання поступати. Ось так, Іванівно!
