— Агов, крихітко! Ходімо з нами, я знаю, ти ніколи не відмовляєш… Розвесели й нас! — гукали до Кільки хлопці, що проходили повз.
— Не звертай уваги, — прошепотіла я наляканій подрузі. — Просто йдемо далі, не дивися на них…
Ліза йшла поряд, міцно тримаючись за мою руку, її погляд був опущений додолу. На обличчі застиг вираз жахливого сорому.
Кілька з’явилася у нашому дворі, коли нам було приблизно по шість років. Прізвисько прилипло до неї значно пізніше, а спочатку її просто звали Лізою. Вона була прийомною дитиною, але ми тоді ще не розуміли, звідки беруться діти, й вирішили, що бабуся Катя знайшла її в капусті вже отакою — майже дорослою.
— Дівчатка, знайомтесь, це моя донечка Ліза, — схвильовано представила її нам баба Катя.
Ну, донька так донька…
— Гратимеш з нами в доганялки? — запропонувала я.
— Я поки що постою… — розгублено відповіла вона.
— Що ж ти, Лізонько, — лагідно промовила бабуся Катя, простягнувши до неї руки. — Подружилася б, вони хороші.
Ліза сахнулася від неї так само налякано, як і від нас. Вона відійшла до турніків і обхопила руками металеву трубу.
— Ще не звикла, — розчаровано пояснила баба Катя моїй мамі. — Боїться всіх.
— Ну, ще б пак, дитина пережила стільки стресу. Хто її міг любити в дитбудинку? — співчутливо відгукнулася мама.
— Та вона там усього пів року пробула — її забрали від матері-п’яниці, — уточнила баба Катя. — Розвинута слабенько… Я от недавно запитала її: якого кольору апельсин? І показую на нього. А вона каже: не знаю, мабуть, червоний? Отакий фронт робіт. А у вересні вже до школи, у серпні їй виповнюється сім років.
— Значить, з моєю Стешею в один клас підуть, — сказала мама. — Нічого, адаптується. На все потрібен час. Я рада, Катю, що ти наважилася. Пробач за неделікатне питання… а тобі зараз скільки років?
— Сорок дев’ять.
— А… ну, нормально. Встигнеш виростити.
Пам’ятаю, я саме пробігала повз і почула, що бабі Каті всього сорок дев’ять. Виглядала вона не найкраще, особливо на фоні моєї ніжно-красивої сорокарічної мами, і для нас, шестирічних, здавалася справжньою бабусею. Тому я так її й називатиму.
Баба Катя заговорила відвертіше:
— Звісно, хотілося б свою дитину, що тут приховувати? Двічі вагітною ходила, і обидва рази двійнята. У мене ж сестра-близнючка — генетика. І обидва рази на пізньому терміні малюки помирали: спочатку один, за ним другий. Як під копірку. Після другої вагітності матка не витримала, лікарі сказали, що шансів на нову вагітність немає, а вже виносити — тим паче. Я вісім років намагалася змиритися, але материнський інстинкт переміг, дуже вже хотілося стати мамою. Переконала чоловіка на всиновлення.
— Правильно. Молодець. Даси дитині шанс на нормальне життя. Головне, щоб тут генетика не підвела, ти ж розумієш, про що я… Все-таки батьки — алкоголіки, в підлітковому віці може проявитися, коли гормони вдарять у голову.
Баба Катя вірила у краще:
— Мені здається, що виховання все ж важливіше, як і приклад, який ми їй подамо. У нас вдома алкоголь лише на свята і то для вигляду. Дивлюся на неї й думаю: буде мені втіхою в старості… Донечка буде. Стакан води подати — це одне, а головне, щоб сім’ю створила, онуків би побачити.
— Тут лише час покаже, — зітхнула мама.
— О, глянь-но, а Ліза твоя сміливішає на очах, ось як рвонула!
Одна з дівчаток «заплямувала» її. Всі почали підтанцьовувати, провокуючи Лізу на гру. І ось вона, повіривши в нашу доброзичливість, відлипла від труби та почала наздоганяти мене.
— Давай, давай, Лізо! Біжи швидше! — підбадьорювала її баба Катя.
Так ми і почали дружити. Ліза виявилася простою та веселою, товариською дівчинкою. Ми не стали найкращими подругами, але Ліза органічно влилася в наш маленький колектив. Особливо чудово було дружити з нею взимку, адже її мама із задоволенням дозволяла нам проводити час у їхній квартирі.
Ми не знали, що Ліза прийомна. Нікому навіть на думку не спадало поставити таке питання. Якось мені запам’яталося, як вулицею йшла дуже п’яна жінка, брудна, занедбана, з опухлим обличчям. На моїх очах Ліза зблідла, потім стала сірою, ніби стиснулася вся… Жінка впала на землю біля трансформаторної будки. Ліза підійшла до неї і довго розглядала, стоячи над цією жалюгідною істотою. Жінка щось промимрила і заснула. Ліза повернулася до нас дуже серйозна і бліда, як крейда для класної дошки.
— Ти навіщо підійшла до неї? Хто це?
— Ніхто… Мені здалося.
Коли ми були у другому класі, тато Лізи пішов із сім’ї. Ліза сказала:
— Він сказав, що я занадто дорого їм обходжуся. У мене дорогі ліки і взагалі… Раніше вся увага мами діставалася йому, а тепер мені. Пропонував віддати мене назад.
— Ти хворієш?
— Не знаю… Мама постійно зітхає з приводу моїх органів.
— Зачекай, а що означає «віддати назад»?
Ліза зам’ялася.
— У дитбудинок.
Нас, бувало, лякали дорослі цим страшним словом.
— То ти з дитбудинку?! — витріщила на неї очі худенька Кристина, дівчинка, з якою слід було бути дуже обережною у питаннях особистих таємниць. На жаль, ми зрозуміли це лише згодом…
— Так, дівчата. Тільки нікому не розповідайте, гаразд? Раніше у мене була інша мама. Вона мене ображала, не годувала, била, забувала на вулиці… Я жила в іншому місті, вже не пам’ятаю в якому. Ви нікому не розкажете?
— Клянусь! — витягла я вперед руку, і зверху на мою долоню поклала свою красуня-Діана.
— Клянусь!
— Клянусь! Клянусь! — підхопили всі, складаючи руки одна на одну.
Зверху поклала свою маленьку долоньку і Ліза. Ми розціпили руки зі сміхом. Було хвилююче, що нас тепер об’єднує спільна таємниця. Наступного дня весь клас і всі діти у дворі знали, що Ліза з дитбудинку. Кристина всім розповіла. Ми бойкотували її кілька днів, але діти є діти, вони легко пробачають дрібні гріхи…
Лізу якийсь час дражнили і підколювали, а потім чутка дійшла до нашої вчительки. Вона влаштувала небувалий розбір нашому класу, так докладно пояснила, що означає жити без батьків, бути нікому не потрібним, що навіть найзапекліші хулігани затихли. Наприкінці вчителька, зворушена власною промовою, розплакалася і висловила думку, що Ліза, можливо, досягне в житті більшого, ніж усі ми разом узяті.
— Тому що труднощі та позбавлення загартовують характер. Давай, Лізо, виріши біля дошки приклад, покажи, яка ти розумниця.
Бідна Ліза, яка вчилася посередньо, вирішила з великими труднощами приклад. Учителька підбадьорювала її підказками. За це Ліза отримала свою першу в житті п’ятірку. Ця не зовсім заслужена похвала спонукала її до більшого завзяття у навчанні. Лізі захотілося довести, що вона й справді щось може! Попри те, що перший і другий класи пройшли для неї, ніби в сусідньому приміщенні, Ліза зціпила зуби і до сьомого класу трималася в рядах твердих хорошистів.
Прізвисько «Кілька» приклеїлося до Лізи назавжди, коли їй було дев’ять років. Якось мама купила їй футболку з рибками, яку вона дуже любила носити. Наша Діана помітила, що рибки схожі на звичайну кільку. Так і пішло… Відтоді Ліза для всіх стала незмінною Кількою. Іноді я навіть не відразу могла згадати, як її звуть насправді…
— Чуєш, Кілько, тебе там мама шукає, додому йди, — пропихтів, задихаючись від бігу, хлопець із нашого двору.
— Вона мені не бабуся, а мама, — ображалася Кілька, звільняючись із-під руки іншого хлопця. Нам було по дванадцять, і в Кільки з’явився перший хлопець.
— Тааа? Ну вибач. А чого вона така стара?
— А ось і не стара! Сам ти старий!
— У скільки ж вона тебе народила?
— Вона прийомна, бовдур, це всі знають! — вставила з розумним виглядом Кристина.
Кілька спалахнула.
— Кристино, блін! — шикнула на неї я. — Знову починаєш?!
— А що такого? Хіба це секрет? — здивувалася Кристина.
— Завдяки тобі вже ні!
Кілька кинулася додому, а ми накинулися на Кристину. Навіщо вона це згадує? Ми намагалися не порушувати цю тему, бо Кільці вона була неприємна. Баба Катя давно стала для неї справжньою мамою.
Алкоголь увійшов у наше життя дуже рано. Нам було по дванадцять, і ми могли напитися настільки, що боялися повертатися додому до глибокої ночі. Найгірше було Кільці. Вона залишалася в наших таємних місцях до останнього, її мати ночами розшукувала її, телефонувала нашим батькам. У підсумку когось із нас «розколювали», і ми відводили її матір у закинуті будівлі чи курені в ярах. І вона, вже далеко не молода, тягла Кільку додому на собі.
Кілька ділилася своїм страхом:
— Мама сказала, що якщо ще раз таке станеться, вона віддасть мене назад… Я більше не буду пити, дівчата…
Але ми були неймовірно дурними. Умовляннями і загальним веселощами нам вдавалося змусити її зробити перший ковток… а далі її вже було не зупинити.
Вперше ми серйозно посварилися з Кількою, коли нам було по тринадцять-чотирнадцять років. Вона стрімко падала вниз, а ми ще якось балансували між забороненим і бажанням здаватися хорошими в очах батьків. Кілька ж не бачила меж: якщо пірнати – то з розгону, якщо пити – то до втрати свідомості, якщо гуляти – то до ранку. Одного разу вона сказала нам, що ми – «нудний відстій», і завела крутіших друзів. Ми заблокували її всюди, а разом із нею й її маму, щоб та не змогла знайти нас через неї.
Якось у мене вдома ночувала Діана. Ми грали в приставку і зависали в соцмережах. Уже було пізно, коли раптом мені прийшло повідомлення від Кільки з нового акаунту:
«Привіт. Як справи, Стеш? Це я, Ліза. Сумую за вами, дівчата.»
— Вона що, з глузду з’їхала? — розлютилася Діана, яка завжди була найсміливішою серед нас. — Дай-но я їй відповім!
І вона написала їй дуже грубо, без церемоній.
Відповідь нас приголомшила ще більше. Писала не Кілька!
«Добрий вечір, Стефаніє. Це поліція. Ліза зникла, її немає вдома вже другу добу. Ви не знаєте, де вона може бути?»
Приголомшені, ми відповіли, що нічого не знаємо. Переваривши шок і відсміявшись із того, як грубо ми спочатку написали поліції, ми почали гадати, куди могла зникнути Кілька. Обдзвонили всіх знайомих, але її наче змило. Телефон був вимкнений.
Поліція знайшла її через три дні в якійсь квартирі неподалік нашого селища. У стані повного несвідомості Кільку зробили жінкою… Вона майже нічого не пам’ятала.
Її повернули додому брудну, в порваному одязі. Кільку ще два дні нудило над унітазом. Ми прийшли до них, щоб вмовити бабу Катю не віддавати її назад у дитячий будинок. За ці кілька днів вона двічі викликала швидку через біль у серці. Тепер вона лежала, відвернувшись до стіни, і тихо плакала:
— Я тебе віддам… Більше не можу. Збирай речі, Ліза…
Кілька стояла на колінах перед нею, схлипуючи:
— Мамо, будь ласка, мамо, я більше так не буду, клянусь, мамо…
Ми оточили цю змучену жінку, яка сподівалася, що, удочеривши Кільку, знайде справжнє щастя. Вона віддала їй всю свою любов, а тепер не розуміла, за що отримала такий біль. Але Кілька не хотіла завдавати їй зла – вона просто була слабкою. Гормони та юнацька дурість знищували її розум, який баба Катя так старанно намагалася привести до ладу. І ми почали вмовляти її залишити Кільку. Обіцяли, що будемо за нею стежити, що самі станемо кращими – аби тільки вона залишилася вдома.
— Ні… Все… Не можу більше, дівчата… Я старалася. Але більше не можу.
Кілька впала в істерику, хапалася то за нас, то за матір, кричала, благала.
Зрештою баба Катя здалася. Ми обнялися всі разом, плачучи й зізнаючись у любові. Ми залишили їх, коли Кілька лягла поруч із матір’ю, пригорнувшись усім своїм тендітним тілом, а та гладила її по голові і шепотіла щось заспокійливе:
— Дотягну тебе, доню… Хоча б до вісімнадцяти…
Ми так злякалися за Кільку, що на якийсь час майже перестали балуватися дурницями. Принаймні, їй більше ніхто не наливав, а вона не просила. Хочеться сказати, що вона взялася за навчання, але ні… Вона так і залишилася безнадійно слабкою до кінця дев’ятого класу.
Я покинула селище після школи. З часом зв’язок із подругами зник, але новини доходили.
Діану посадили в двадцять років за збут наркотиків. Вона отримала п’ять років за угоду зі слідством, а після звільнення втекла з міста.
Кристина до двадцяти мала вже двох дітей, а в двадцять три стала багатодітною матір’ю.
Я закінчила університет, працюю за фахом. Заміжня, маю сина. Нічого особливого…
Кілька жила одна з дев’ятнадцяти – баби Каті не стало. Кілька років тому випадково зустріла її в торговому центрі. Вона виглядала чудово, розквітла.
— Ліза… Привіт.
— Привіт, Стеш, — усміхнулася вона.
— Як ти?
— Все добре, нещодавно вийшла заміж.
Вона показала обручку.
— Ого, вітаю! Живеш там же?
— Поки що так. Це твій малий?
— Так, три роки.
— Молодці. Ми поки не плануємо дітей. Хочете, я вам батончик безкоштовно проб’ю?
— Не відмовлюся…
