Михайло опинився у складному становищі. Вдома його чекала нелюбима дружина Галина, жінка під сотню кілограмів, мати його сина.
Розлучитися совість не дозволяла – перед сином не хотілося виглядати негідником. До того ж, квартира була оформлена на дружину, адже це був подарунок її батьків. Якщо піде – йому просто не буде де жити.
Але була ще Олеся. Струнка, весела, легка у спілкуванні. Вони з Михайлом «дружили» вже два роки. Він годував її обіцянками, що обов’язково розлучиться, а вона чекала.
В Олесі була власна квартира, але жила вона разом із сестрою, яка навчалася в університеті. Для Михайла там місця не було. Тому зустрічалися вони або в її квартирі, коли сестри не було, або у готелі. Але які ж приємні були ці зустрічі! Олеся ніколи не сварилася, завжди була усміхнена, привітна і мила.
Галина ж постійно бурчала: то шкарпетки не там кинув, то грошей мало, то сміття не виніс. Типова дружина, що тут скажеш. Але колись він її любив, значить, було за що.
Все було б більш-менш нормально, якби не один несподіваний день. Олеся знала, що Михайла немає вдома, але була впевнена, що Галина буде. І саме це їй було потрібно.
У Галини був вихідний. Вранці вона була у чудовому настрої, нарешті залишилася вдома одна. Вирішила зробити собі маску для обличчя, трохи себе побалувати. Та раптом пролунав дзвінок у двері.
Навіть не глянувши у вічко, вона відкрила – подумала, що це сусідка тітка Шура зайшла поговорити. Але на порозі стояла молода симпатична дівчина.
— Добрий день. Ви до кого? — запитала Галина.
— Добрий день. Я до вас. Ви ж Галина, дружина Михайла?
— Саме так. І з якого приводу візит?
— У мене особиста справа. Є розмова. Можна зайти?
— Ні. Я чужих у дім не пускаю. Може, ви шахрайка якась…
— А даремно. Я зовсім не шахрайка, а Олеся – коханка вашого чоловіка. І мені є що сказати.
Галина від несподіванки зачинила двері. Що це було? Жарт якийсь? Що вона таке говорить?
Кілька хвилин роздумів – і вона знову відкрила двері. Дівчина стояла на тому ж місці.
— Заходь, раз вже прийшла. Кажи, що хотіла?
Олеся швидко зайшла, зняла босоніжки й попрямувала на кухню.
— А у вас тут затишно. Знаєте, Михайло дуже нерішучий. Ми з ним вже два роки разом, і він постійно обіцяє, що зізнається вам у всьому і розлучиться. Але ніяк не наважиться. Я вирішила взяти ситуацію в свої руки. Що скажете?
Галина уважно дивилася на дівчину й мовчала. Михайло і ця… Два роки… Красива, струнка, зовсім не така, як вона – майже центнер ваги. Якби одразу не пішов, значить, є причина. Напевно, через сина – школяр усе ж таки. Не хоче його травмувати.
А може, просто шкода Галину, боїться образити. А може, їм просто йти нікуди… Думки роїлися в її голові. Потрібно щось відповісти…
— Знаєш, Олеся, я ж колись теж була стрункою. Виходила заміж – важила 47 кілограмів, мала довге, густе волосся, всі вважали мене красунею. А потім щось трапилося з організмом, гормональний збій – і я перетворилася на це…
Зрозуміло, що жодному чоловіку таке не сподобається, коли навколо стільки струнких та красивих. От він і обрав тебе.
Образливо, звичайно. Але любов приходить і йде. Я, мабуть, теж вже не люблю Михайла. Просто живемо разом за звичкою. А радості в цьому немає. Тільки клопоти.
Годуй, періть, шкарпетки збирай, а поговорити ні про що. Душевної теплоти між нами давно немає.
Знаєш, я на «ти» перейду. Я навіть вдячна тобі, що відкрила правду. Тепер мені буде легше його виставити. Сподіваюся, вам є де жити. Синові правду не скажу, йому це ні до чого. Скажу, що просто характерами не зійшлися, таке буває. Діти дуже вразливі.
Раптом Олеся заплакала. Галина розгубилася, взяла чисту серветку й подала дівчині.
— Ну що ти ридаєш? Це ж наче я маю лити сльози, але чомусь не хочеться. Не відчуваю я вселенського горя…
— Розумієш, Галя, мого батька теж колись пішов від нас із мамою. Знайшов собі іншу й пішов. Телевізор, килим зі стіни зняв і забрав. Сказав, що має право забрати своє майно.
Мама так плакала, благала його не йти, навіть на коліна падала. А він тільки зневажливо гмикнув і пішов.
Я теж дуже переживала, адже любила батька. А він так з нами вчинив… Виходить, що я така ж, як він? Хотіла розбити сім’ю, зробити комусь боляче…
Я ж уявляла тебе такою собі огидною товстою тіткою, яка тільки й робить, що висмоктує всі соки з Михайла. А ти виявилася зовсім не такою…
— Ну, товста — це правда, та й мерзенною буваю, бо Міша мене дратує, як і я його. Навіщо було так жити — не розумію… Син же не дурень, усе бачить. Кому ми краще зробимо? Може, він з тобою буде щасливішим…
Михайло вставив ключ у замок, відчинив двері й зайшов у коридор. Прислухався. В кімнаті дружина з кимось розмовляла. Голос… до болю знайомий. Цього не може бути! Це ж Олеся! Навіщо вона тут?
Михайло миттєво спітнів від напруги й одразу заявив:
— Дівчата, не сваріться!
У вітальні на дивані сиділи Галина й Олеся, переглядали старий фотоальбом.
— А ось і наш ловелас з’явився! А ми тут світлини дивимося — весільні, де Сашко ще маленький.
Михайло не міг зрозуміти, що відбувається. Де сльози, скандали, крики? Де побита посудина й вирвані волосся? Де це бачено, щоб дружина з коханкою спокійно сиділи й розмовляли?
— Ех ти… У тебе така гарна дружина, а ти їй зраджував! Совісті у тебе немає, Мішо, ось що скажу! — обурено мовила Олеся.
Михайло мало не відкрив рота від подиву. Це вона серйозно?
— Ти ж сама наполягала на швидкому розлученні! А тепер я безсоромний? Що з тобою, Олесю?
— А те, що знати тебе більше не хочу! Виходить, якби ми зійшлися, а я раптом сильно набрала вагу, ти й мене зрадив би?
— Ось ви які, чоловіки! Любите, поки жінка гарна, а щось зміниться — і одразу не потрібна. Хіба такий чоловік мені потрібен? Я хочу, щоб був зі мною за будь-яких обставин!
— Ну, знаєш, з гарною жінкою жити приємніше, а сваритеся ви всі однаково! Ось і ти показала свій характер! Додумалася ж прийти до дружини, розповісти їй усе й зробити мене винним!
— Так, голуби, годі сваритися! — втрутилася Галина.
— Все вирішено. Я знаю правду й більше цей цирк підтримувати не збираюся. Михайле, збирай речі й іди. Розлучимося спокійно, а там роби що хочеш.
Михайло ошелешено дивився на дружину. Де ж сльози, істерика, як у кіно? Невже так має поводитися зраджена жінка? Йому навіть стало трохи прикро.
— Галя, так мені йти нікуди. Якось неочікувано все вийшло… Я ж і не збирався поки йти, якби не ця…
Михайло злобно глянув на Олесю. Та дивилася на нього з презирством.
— Ну, гаразд, я ж не звір який.
— Можеш переночувати, але не затягуй. Шукай собі житло.
— Ладно, Галь, я піду. Рада була познайомитися. Чесно. У мене в голові все перевернулося. Чекатиму на дзвінок, як домовлялися.
Галина провела Олесю й повернулася в кімнату. Михайло сидів у кріслі, схопившись за голову. Його це збило з пантелику. Галині навіть стало його трохи шкода.
— Галь… Що це було? Як так? Де це бачено?
— А це ти сам у себе запитай, Мішо…
Михайло звільнився з роботи й поїхав до батьків у невелике селище. Там зійшовся з вдовою, у якої було двоє дітей, і жив у її домі, бо у батьків мешкав його брат із сім’єю.
Часто згадував Галину, сумував за сином, але дороги назад не було. Олесю він зненавидів, вважаючи, що вона зламала йому життя.
Галина ж, навпаки, подружилася з Олесею й навіть із її матір’ю, яка працювала дієтологом. Завдяки їй Галина змінила харчування й скинула зайву вагу.
Вона почала займатися танцями й відчувала себе щасливою, як ніколи раніше. Заміж більше не прагнула — їй і так було добре.
Олеся теж знайшла гідного чоловіка, чесного й самотнього, вийшла заміж і не хотіла згадувати історію з Михайлом, вважаючи, що зробила велику помилку, зв’язавшись із одруженим.
З часом вона пробачила батька й навіть подружилася з його дочкою.
Як би склалося їхнє життя, якби тоді Олеся не прийшла до Галини, невідомо. Але сталося так, як і мало бути…
