У випускній групі дитячого садка Олеся раптом зрозуміла, що вона негарна. Більше того, її голос був писклявим і надто гучним. А все чому? Бо вона дуже хотіла на святковому ранку читати головний вірш. Вивчила його напам’ять так добре, що могла розповідати навіть уві сні.
Коли вихователька розподіляла ролі, Олеся підняла руку, як їх учили, адже вони майже школярі, і дзвінко, з виразом продекламувала вірш.
Вихователька скривилася і сказала:
— Цей вірш читатиме Катя Соловйова. Вона гарна, добре виглядатиме в центрі, та й голос у неї приємніший. А тобі, Олесю, ось цей чотиривірш. — Вона простягнула розгубленій дівчинці листок.
Олеся образилася і заплакала. Катя ж лише знизала плечима, поправила великий синій бант і гордо мовила:
— Мама теж каже, що я гарна.
Дорогою додому Олеся поскаржилася мамі і на виховательку, і на Катю.
— Ну, не всі ж можуть бути красивими. І що тут такого — головна роль лише одна, а вас багато, — недбало сказала мама.
— То я й справді негарна? — здивувалася Олеся.
— Я не це мала на увазі, — спохопилася мама. — Ти схожа на прабабусю Лізу, бабусю твого тата. А хіба вона погано жила? Заміж вийшла, дітей мала… — пояснювала мама, але Олеся її вже не слухала.
Про шлюб і дітей їй думати було нецікаво. До того ж, прабабусю вона не знала, бо та померла ще до її народження. Можливо, заміж беруть жінок із будь-якою зовнішністю, але головні ролі їй, напевно, ніколи не дістануться. Головне, що запам’ятала Олеся: Катя гарна, а вона — ні.
Ця дитяча трагедія, можливо, забулася б, адже на випускному з садочка Олеся бачила Катю востаннє. Але перший день у школі теж не приніс їй нічого хорошого.
— Оцю високорослу дівчинку поставте в другий ряд, — наказав фотограф учительці, вказуючи на Олесю.
— Високоросла! — захихотів Антон Тихомиров.
— І ніс довжелезний, наче в чаплі! — підтримала його Віка Семенова, і весь клас засміявся.
Учителька шикнула, і сміх припинився, але прізвисько «чапля» прилипло до Олесі надовго. Вона стиснула зуби, але не заплакала.
На першому уроці учні знайомилися: кожен виходив до дошки, називав своє ім’я і розповідав про себе. Віка Семенова похвалилася, що займається гімнастикою, і навіть сіла на шпагат. Діти захоплено заплескали.
Коли черга дійшла до Олесі, хтось тихо засміявся, згадавши «чаплю». Дівчинка, не звертаючи уваги, сказала, що любить читати, особливо вірші. І голосно, з виразом почала декламувати поезію про осінь.
— Олесю, трохи тихіше, будь ласка, — попросила вчителька.
— Чапля, а каркає, як ворона, — прошепотів хтось. Клас знову розсміявся.
Олеся почервоніла, але знову не заплакала. Вона відчула: якщо розплачеться, буде ще гірше. Відтоді вона почала сутулитися, втягувати голову в плечі, щоб здаватися нижчою, і говорити тихіше.
Так дружба з однокласниками не склалася. З часом її перестали дражнити, але й помічати теж. Олеся втекла у книги: в них можна було уявляти, що герої — її друзі, а вона разом із ними переживає пригоди.
У старших класах однокласники спілкувалися вже інакше. Дівчата кокетували, хлопці перешіптувалися. Дехто вже відкрито ходив за руки й обіймався на перервах. Тільки на Олесю ніхто не звертав уваги.
А їй так хотілося, щоб її покохав хтось відважний, пристрасний, красивий, як герої романів. І тоді вона, немов за помахом чарівної палички, стала б найгарнішою — навіть красивішою за Віку Семенову та Катю Соловйову. Адже справжнє кохання творить дива. Але дзеркало казало інше:
— Не гарна, — шепотіла Олеся. — Таку ніхто не покохає…
Своїх переживань вона мамі не відкривала, пам’ятаючи їхню розмову перед випускним у садочку. А мама нічого й не помічала: сидить собі донька вдома, книжки читає — краще, ніж тинятися вулицею.
— Привіт. Чого така сумна? — несподівано почувся над вухом голос Антона Тихомирова.
Олеся навіть озирнулася, не вірячи, що це він звертається до неї.
— Та так… Книжка сумна, — відповіла вона. На перерві вона, як завжди, читала й не помітила, як Антон підійшов.
— Все книжки та книжки. Ходімо краще в кіно після уроків? — запропонував хлопець.
Олеся здивовано глянула на нього: здавалося, Антон зустрічався з Вікою.
— У кіно? З ким?
— Та з тобою. Як усі ходять, — роздратовано відповів Антон.
— Гаразд, — ледь чутно погодилася Олеся, досі не вірячи. Її серце калатало, немов пташка в клітці. Невже це правда? Вона й він, найкрасивіший хлопець у класі? У кіно? Ого…
У кінотеатрі вони майже не розмовляли — та й що тут скажеш? По дорозі додому теж мовчали, а Олеся не знала, що й казати. Її запаморочило від щастя. Вечір був теплим, і повітря як навмисно було п’янке від аромату весни…
— Ти вмiєш цiлуватися? — запитав Антон, коли вони зупинилися бiля пiд’їзду.
— Нi, — тихо вiдповiла Олеся i зрадiла, що сутiнки згущувалися, Антон не помiтить, як вона почервонiла.
— Хочеш, я тебе поцiлую? — знову запитав вiн.
— Хочу, — ще тихiше вiдповiла Олеся.
— Тодi закрий очi, — сказав Антон, дивлячись прямо на дiвчину. Олеся вiд хвилювання набрала повiтря, нiби перед стрибком у басейн, зажмурилася i завмерла. Минуло кiлька секунд, але нiчого не сталося.
— Ей, це вже занадто! — почула вона зовсiм поруч голос Вiки i вiдкрила очi. Навколо стояли однокласники, в тому числi i Вiка, яка метала в сторону Антона гнiвнi погляди.
— Не кип’ятись, я не збирався її цiлувати! Хто її взагалi поцiлує? — засмiявся Антон i спробував обiйняти Вiку.
— А ти, дурепо, що губу розкатала? — Вiка з презирством дивилася на Олесю. — Думаєш, ти комусь може сподобатися, чапле? Та Антон просто програв парi. — Антон стояв поруч i смiявся, слiдом за ним засмiялася Вiка, а потiм i iншi. Олеся стояла, переводячи погляд з одного смiючогося обличчя на iнше, i сльози самi потекли по щоках. Потiм вона, вiдштовхнувши когось, втекла додому.
Усю нiч дiвчина проплакала, уткнувшись обличчям у подушку. Цiлий тиждень вона не ходила до школи, прикидаючись хворою.
— I це напередоднi iспитiв i випускного, — журилася мама.
— Не переймайся, я все складу, — вiдповiла сухо Олеся. — А на випускний не пiду.
— Як це не пiдеш? — мама торкнулася чола доньки, невже марить?
— А так, не пiду, — Олеся вiдвернулася до стiни.
Iспити вона, справдi, склала добре. Прийшла, як робот, не дивлячись нi на кого, не слухаючи, про що шепотiли за її спиною, i склала. А потiм оголосила вдома, що їде вступати в iнше мiсто.
— Ти ж хотiла сюди до нас, на фiнансовий, — батьки переглянулися.
— А тепер передумала. У медичний спробую, — вiдповiла Олеся, яка нарiвнi з математикою i українською мовою складала хiмiю. Вона вирiшила, що було б добре закiнчити медичний, а потiм стати пластичним хiрургом i робити операцiї некрасивим дiвчатам, щоб над ними так не смiялися, як над нею. Батькам вона всього цього не сказала, а тi, завершивши дивуватися, погодилися з вибором доньки.
Вiд майбутнiх однокурсникiв i сусiдок по гуртожитку Олеся не очiкувала теплого прийому, намагалася триматися осторонь, але сусiдка Юля, здавалося, цього не помiчала. Юля була жвавою i непосидючою смiхотухою, яка не пропускала нiчого у молодiжному життi i всюди тягнула Олесю за собою.
— Лесю! Ти що ще не одягнена? — Юля, запихаючись, вбiгла в кiмнату. — Ми ж сьогоднi на вечiрку йдемо, пам’ятаєш?
— Не пiду, — Олеся стояла, вiдвернувшись, дивлячись у вiкно.
— Як це? — Юля здивовано глянула на подругу.
— А так. Там багато народу буде, i хлопцi… — пробурмотiла Олеся.
— Ну так ми тому туди йдемо. Повеселитися, а може, i познайомитися з кимось симпатичним, — промуркотiла сусiдка, обiймаючи Олесю за плечi. I тут Юля зрозумiла, що дiвчина плаче. — Так, давай, викладай, що сталося? — Юля посадила Олесю на лiжко. Олеся спочатку мовчала, лише хлюпала носом, але Юля не вiдпускала її руки, i Олеся розповiла все, починаючи з випускного i синього Катиного банта.
— Яка ж ти чапля?! Ти тiльки подивись на себе — струнка, висока, ну чисто модель, не те, що я, — повненька Юля покрутилася перед подругою. — А на дурнiв i зовсiм не варто звертати уваги.
— А нiс? — перестаючи схлипувати, спитала Олеся.
— Зараз вiн, звiсно, не ахтi — червоний увесь, вiд твоїх слiз, але це справа поправна, — вiдповiла Юля, витягуючи з косметички пудру. — А взагалi, дурненька, хiба за зовнiшнiсть люблять? — Юля засмiялася. Олеся посмiхнулася у вiдповiдь.
Весела вечiрка була в розпалi, коли до Олесi пiдiйшов симпатичний хлопець.
— А ви в кiно не знімались? — усмiхнувшись, спитав вiн.
— Нi, — розгубилася Олеся.
— Я б вас, з вашою зовнiшнiстю, обов’язково в кiно зняв, — продовжив хлопець. — Може, одного дня i зніму. До речi, мене Глєб звати, я навчаюся на вiдеооператора.
— Олеся, — представилася дiвчина. — А яка у мене зовнiшнiсть?
— Гарна ти. Обличчя запам’ятовується, — просто вiдповiв Глєб, перейшовши на «ти». — Повiр, у мене професiйний погляд. — Олеся злегка зашарiлася.
Олеся так і не стала актрисою, як, утім, і пластичним хірургом. Вона змінила університет і обрала психологію, адже Юля мала рацію: справа зовсім не у зовнішності. Просто змінити людині, наприклад, ніс – недостатньо. Головне – допомогти їй не загрузнути у власних страхах і комплексах.
Крім того, Олеся знайшла справжнє щастя: вона стала коханою дружиною Гліба та чудовою мамою для двох прекрасних дітей.
