Лена знала, що на батьківщині чоловіка її не люблять, і їхала туди з важким серцем. А як би вона сама поставилася до такої невістки, будь вона на їхньому місці?
«Та точно не так», – намагалася вона себе виправдати. І тут же думки заходили в глухий кут і бігли по колу…
А як – не так? Адже батьки чоловіка, його бабуся Ліда в цілому приймали її, зустрічали накритим столом, натопленою лазнею. Жодного разу не чула вона від них поганого слова, але…
За обмовками свекра, за злісними шипіннями його матері на нього, за їхніми обережними переглядками і так було зрозуміло: той факт, що Лена не змогла народити їм онуків за дванадцять років шлюбу з їхнім сином, перекреслював усі її чесноти.
Якось проговорився двоюрідний брат чоловіка, що його батько та дядько вмовляють знайти іншу – ту, що здатна народжувати. І хоч це було сказано під час п’яної розмови, але, як кажуть, що в тверезого на думці…
Лена вийшла заміж зовсім юною, і вже за місяць щось пішло не так. А за два – опинилася в лікарні з нападом. Позаматкова. Вердикт лікарів був обнадійливим: друга труба ціла, вагітність можлива. Але… йшли роки, лікування затягнулося. Воно виснажувало, Лена погано переносила курси, то набирала вагу, то худла, і знову починала новий цикл процедур, що тягнулися місяцями.
Спершу вона щомісяця прислухалася до себе, мріяла, що ось-ось у ній зароджується нове життя. Але щоразу приходило розчарування. Це тривало так довго, що Лена змирилася. Неможливо безкінечно чекати дива. Часом вона впадала у відчай, часом – знову з’являлася надія, і здавалося, що треба ще трохи почекати – і все буде.
Треба сказати, що про ЕКЗ тоді лише починали говорити, але для простих людей, якими були Лена і її чоловік, ця процедура була недосяжною.
Поїзд ритмічно стукав колесами. Як її зустрінуть? Вона могла б і не їхати. Але років шість тому закралися у неї підозри, що в Олексія на малій батьківщині є інша. Тоді був скандал, вона навіть йшла від нього, але… Олексій умовив повернутися. Не клявся, не виправдовувався. Просто взяв любов’ю.
І цього разу саме він наполіг на поїздці. Надовго, на пів літа. Відпустка на півночі у них була велика. Лена вирішила: якщо приймуть погано, вона завжди зможе поїхати.
Зустріли її непогано. Але не покидало відчуття, що щось недоговорюють, що ховають очі.
«Та й нехай, – вирішила Лена. – Я ж тут чужа, може, соромляться або просто не люблять».
Вона вирішила не звертати уваги. Допомагала по господарству, доглядала за піврічною племінницею, гуляла зі сліпуватою бабусею Лідою, яка часом дивилася на неї крізь сльози. А вечорами вони з чоловіком ходили до річки.
Все здавалося нормальним, але щось тривожило її. Якось увечері Лена прийшла на річку одна – і накотилося…
Спокійне бурління води викликало в ній цілий потік сліз. Вони текли і текли, і зупинити їх не було сил.
Старенька, що прийшла за козою, постояла, а потім сіла поруч.
– Що, доню, зовсім тяжко?
– Тяжко, – схлипнула Лена.
– А що так?
– Діток хочу, а Бог не дає.
– Погано, – зітхнула старенька. – А просила?
– Мільйони разів!
– Значить, добрих справ від тебе Бог чекає. От як дочекається – так і дасть. Не сумуй. Бог знає, що робить.
Своєю тремтячою рукою старенька перехрестила Лену. Вона не те щоб повірила її словам, але чомусь вони її заспокоїли. І правда, хай буде, як буде.
Як заведено в усіх українських селах, з приїздом сина пішли на кладовище – підфарбувати огорожу, пересадити квіти. А потім – у капличку, помолитися за упокій.
Лена чекала родичів біля каплиці. На високих поручнях лазила дівчинка років чотирьох. Випадково зісковзнула і невдало повисла – ніжка застрягла в ажурному візерунку металу. Лена кинулася допомогти вибратися.
– Дякую, тітко! – дзвінко сказала дівчинка, анітрохи не налякана. – А як вас звати?
— Я тiтка Лена. А тебе як звати?
— Я Лiза. Ходiмо, я вам щось покажу.
Дiвчинка взяла Олену за руку й потягла в глибину кладовища.
— Дивiться, якi малесенькi могилки. Тут лежать дiтки. Вам потрiбно погладити хрестик. Давайте.
— Навiщо? — Лена не розумiла наполегливостi дiвчинки.
— Треба. Щоб не боятися.
Лена не вiдчувала страху. Але, щоб не засмучувати дiвчинку, пiдiйшла й торкнулася хрестика. Потiм дiстала серветку й обережно витерла з нього пил.
— Лiзо, а до кого ти прийшла?
— До мами. Але вона далеко, на тому боцi кладовища, за лiском.
— Лiзо! Де ти? — почулося вiд каплички.
— Я тут! Бiжу! — вiдгукнулася дiвчинка. — До побачення! Ви хороша, я знаю!
Вона помчала на голос, а Лена ще деякий час залишалася серед маленьких могил. Думала про те, яке ж це неймовiрне горе — мати дитину й втратити її. Цим матерям значно тяжче, нiж їй. Тож навiщо їй скаржитися на долю?
З каплички вийшли всi, крiм бабусi. Лена викликалася за нею пiти й випадково почула, про що молилася Лiдiя.
— Пробач мене, Господи, за Ксенію. Так прагнула щастя для онука, що накликала бiду. Це я винна…
Лена тодi не зрозумiла цих слiв i не надала їм значення.
Вiдпустка добiгала кiнця. Олена знаходила собi заняття — допомагала по господарству, спiлкувалася з родичами. У дворi поруч жили батьки Алексея та його сестра з сiм’єю. З сестрою у Лени склалися хорошi стосунки, тому вона часто бувала в неї.
Одного вечора, вже лежачи в лiжку, Лена згадала, що не розвiсила прання. Вийшла надвiр i випадково почула, як Олексiй сперечався з сестрою.
— Я не можу, ти ж розумiєш! Це буде кiнець! Вже було — я знаю! — сердито говорив Олексiй.
— Вона має право знати! Як ти не розумiєш?! — наполягала сестра.
Лена так i не змогла заснути. Вранцi вона розбудила Олексiя й зажадала пояснень. Пригрозила, що якщо вiн не скаже правду, вона поїде й вони розiйдуться. Вона припускала, що мова йде про зраду. I не помилилася.
Шiсть рокiв тому, коли Олексiй приїхав один, бабуся Лiда знайомила його з Ксенею, колишньою однокласницею. Вона прагнула, щоб вiн залишився з Ксенею й покинув Лену. Одного разу, пiсля застiлля, Алексей прокинувся в одному лiжку з Ксенею. Вiн не пам’ятав, як це сталося. Але знав, що бабуся наполягала на їхнiх стосунках.
Олексiй не розповiв всього, бо й сам не знав усiх деталей. Згодом його сестра доповнила iсторiю:
— Олено, вибач. Це така наша сiмейна трагедiя, що й сказати важко. Бабуся тодi наче з розуму зiйшла. Вона все робила, щоб Ксюха народила вiд Олексiя й вiн залишився. I Ксенiя справдi народила дiвчинку. Але сама захворiла й через рiк померла. Бабуся вважає, що це її провина. Вона щоранку молиться, просить прощення…
— А де зараз дитина? — спитала Лена у чоловiка.
— Вона живе з прабабусею, бабусею Ксенiї. Так склалося…
— Пiшли. Познайомимося.
— Я сам її приведу. Прабабуся хворiє, я хотiв забрати дiвчинку. Це мiй обов’язок.
Лена не знала, що вiдчуває. Вона не злiлася через зраду, але й не мала жодних почуттiв до чужої дитини.
Вся родина чекала зустрiчi Лени з дочкою Олексiя. У хатi було тихо, усi клопоталися, накривали на стiл. Бабуся Лiда сидiла бiля iкон. Олексiй пiшов за дiвчинкою та її старенькою прабабусею.
Настала тиша. Було чути лише тиканння годинника.
— Йдуть! — видихнула сестра, визираючи у вiкно.
Грюкнула хвiртка, пролунали кроки. Дверi вiдчинилися.
— Тiтко Лено, це ви?! Я знала, що ви будете моєю другою мамою! А ще у мене буде сестричка, правда? Тiльки братика не треба, я хлопчакiв не люблю! — залунав дзвiнкий голосок.
— Лiзо, сонечко! Як я рада тебе бачити! Яка ще сестричка? Про що ти?
— Вона вже тут! — Лiза обняла Лену й притиснула вушко до її живота. — Я її чую!
I раптом до Лени почало доходити. Вона забула пiдрахувати днi… Усе сходилося. Навiть ранкова нудота.
Лена подивилася на Лiзу. Там, на кладовищi, вони наче знайшли зв’язок. Вона перевела погляд — на порозi стояла старенька жiнка, прабабуся Лiзи, з тремтячими руками. Вона посмiхалася.
— Слава тобi, Господи! Простив! — пролунало вiд iкон.
