Андрій був людиною надзвичайно пунктуальною. На ділові зустрічі, наради та інші важливі бізнес-події він завжди приходив мінімум за десять хвилин до призначеного часу. Але сьогодні щось пішло не так.
— Зупинись, Ігорю, — наказав він своєму водієві й додав, виходячи з машини, у відповідь на здивоване питання шофера: — Нічого. Просто захотілося пройтися. Поглянь, яка погода… Весна ж!
І справді, сьогодні природа радувала дивовижною атмосферою. Після тривалих дощів хмари розсіялися, а сонце так яскраво освітлювало землю, що можна було подумати, наче надворі не кінець квітня, а літо в самому розпалі.
Андрій попрямував до міського парку. Неспішно йдучи алеєю, він відчував запаморочливий аромат перших клейких листочків. Голова приємно крутилася від цього весняного запаху. «Дивно, як діє на мене цього разу весна», — подумав Андрій. А потім усміхнувся і додав подумки: «А чому б і не порадіти життю? Адже все добре, усе склалося, як треба!»
У свої тридцять Андрій уже керував престижною компанією, що спеціалізувалася на продажі обладнання для торгових мереж. У нього була розкішна дворівнева квартира в елітному житловому комплексі, два автомобілі. До того ж, він допомагав батькам: подарував їм дачу та двічі на рік оплачував відпочинок у тропіках. Він справедливо вважав себе хорошим сином і був вдячний батькам за те, що вони колись забезпечили йому гарний старт у житті — дали чудову освіту та виховали в суворій дисципліні.
Втім, із вихованням був один момент, який Андрій досі згадував із гіркотою. Це була історія кохання, яка могла зруйнувати його життя, коли він, майже випускник престижного університету, був по вуха закоханий. Але батьки не дозволили йому наробити дурниць. Вони змусили його розірвати стосунки з дівчиною, яку вважали «непідходящою» партією для їхнього сина. Це було боляче, але Андрій змирився й погодився з думкою, що дівчина з дитбудинку — не найкращий варіант. Спочатку треба зробити кар’єру, а потім уже думати про сімейне життя.
Проте бували дні, а частіше — безсонні ночі, коли він замислювався: можливо, він міг би поєднати любов до Галини, кар’єру й навіть створення власного бізнесу? Але минулого вже не повернути. Залишалося лише йти вперед.
Андрій уже майже дійшов до виходу з парку, коли раптом почув:
— Дядьку, дай 10 гривень, погадаю! — пролунав дзвінкий дитячий голос.
Він аж здригнувся від несподіванки. Йому перегородила дорогу дівчинка, на вигляд років семи. Малеча стояла, підбочившись, із пустотливою усмішкою й іскорками в неймовірно зелених очах. Одягнена вона була незвично: довга квітчаста спідниця, срібляста кофточка, великий червоний бант на голові та пояс, зав’язаний на кшталт кушака.
— Я все про тебе скажу й передбачу, що тебе чекає! — заявила вона. — То як, хочеш знати своє майбутнє? Чи боїшся правди?
— Не боюся, — усміхнувся Андрій. — А ти що тут робиш? Де твої батьки?
— Ей! — вигукнула малеча, насупившись. — Я про тебе говорити можу, а про себе — ні! Це таємниця. Я ворожка, а моє життя — загадка!
— Зрозуміло, — розсміявся Андрій і поліз до кишені за гаманцем.
Він оглянувся, шукаючи поглядом дорослих, але, здається, поруч нікого не було. Проте дівчинка зовсім не скидалася на бродяжку. Швидше, здавалося, що вона втекла з якоїсь ранкової вистави.
— Ось, тримай, — він простяг їй купюру. — Сдачі не треба.
— Ого! — округлила очі дівчинка й потягнулася за грошима. — А ти щедрий!
— Ну, за можливість дізнатися своє майбутнє грошей не шкода! — пожартував Андрій. І тут його погляд упав на її руку.
То була звичайна дитяча рука. Але браслет на ній… У Андрія перехопило подих, коли він його побачив. Ця річ була унікальною, він міг би поклястися!
— Звідки в тебе це?! — запитав він і, не розуміючи, що робить, схопив дівчинку за руку.
— Ой, дядьку, відпусти! — злякано вигукнула вона, враз вийшовши зі своєї ролі. — Це моє… Мама подарувала!
— Мама? — розгубився Андрій.
Але сказати ще хоч слово Андрій не встиг — дівчинка вирвала руку й, не взявши грошей, кинулася навтьоки. Вона, безсумнівно, злякалася того, як він себе повів. Андрій на мить застиг, але потім кинувся за нею. Інакше він просто не міг! Він мусив отримати відповіді на питання, які роєм металися в його голові.
Він ненадовго втратив дівчинку з поля зору — вона вже вибігла з парку, оббігла найближчий багатоповерховий будинок і… Як тільки Андрій подолав цю відстань, то побачив її. Але не лише її.
— Люся! Що ти робиш?! — молода жінка, присівши біля дівчинки, суворо дорікала їй. — Ти мене знаєш, як налякала?! Я ж тобі казала стояти поруч! А якщо б ти загубилася?!
— Пробач, мамочко, — тихо виправдовувалася Люся. — Я просто хотіла… Ти ж сама казала, що репетиції потрібні всім артистам! Ось я й вирішила комусь поворожити…
— То ти ще й до перехожих пристаєш?! — обурилася мама. — Ні, це вже зовсім неприпустимо! Тільки не кажи, що у вашому театральному гуртку вас так глибоко вчать вживатися в образ! А якщо наступного разу будеш грати відьму чи розбійницю, що тоді робитимеш? Порчу наводитимеш чи людей грабуватимеш? Ох, Люсю… Що мені з тобою робити?
Андрій ішов повільно, наче під чарами. Бо він упізнав цю жінку. Вона зовсім не змінилася за всі ці роки.
— Галя, — тихо вимовив він, наблизившись на кілька кроків. — Галя!
Вона обернулася. Її обличчя застигло від здивування, ніби вона побачила привид. І він зрозумів, що вона теж упізнала його.
Андрій пам’ятав їхнє розставання так, ніби це було вчора. Галина тоді не плакала, не дорікала йому, не благала зберегти їхнє кохання. О ні! Вона просто подивилася на нього так, що, якби погляд міг заморожувати, він би перетворився на шматок льоду.
— Добре, — сказала вона тоді. — Але якщо ти колись захочеш повернутися, то зробити цього вже не зможеш.
І вона пішла. Швидко зібрала свої речі — усього одну маленьку валізу — й пішла. Його подарунки — золоті сережки, браслет із діамантами, ще дещо — вона залишила.
На момент їхнього розриву вони прожили разом лише два місяці. Андрій тоді втішав себе думкою, що Галина йде не «в нікуди», а у квартиру, яку отримала у спадок від батьків (вони загинули в автокатастрофі). Він подумав, що їй буде непросто, але вона не пропаде. У неї ж були далекі родичі, які могли допомогти. І він вирішив: її розбите серце загоїться, вона знайде гарного чоловіка й буде з ним щасливою. А він… Якось проживе і без неї.
Але тепер вони зустрілися. Після стількох років, живучи в одному місті, вони випадково перетнулися. Його Галина стала матір’ю. І логічно було припустити, що це дитина від іншого чоловіка.
Тільки от… У дівчинки були риси, які змусили Андрія задуматися. Він без вагань міг припустити…
— Нічого не кажи, будь ласка, — раптом промовила Галина, ніби прочитавши його думки.
— Цей дядько хотів забрати мій браслет! — пискнула Люся, дивлячись на маму.
Браслет! Ця скромна прикраса з підвіскою у формі ластівки, зробленою зі срібла, та камінцями бурштину і малахіту химерної форми була єдиним подарунком від Андрія, який Галина забрала з собою. Здавалося, цей браслет мав для неї особливе значення.
— Що ти! — поспішив заспокоїти дівчинку Андрій. — Я зовсім не хотів забрати! Просто хотів роздивитися. Дуже вже незвичайний і гарний браслет! І знаєш, що ще? — він усміхнувся. — Ти найкраща ворожка з усіх, кого я коли-небудь зустрічав! У тебе справжній талант… Поворожиш мені?
— Ні, ми й так запізнюємося! — різко відповіла Галина. — Ходімо, донечко.
— Я вас проведу! Куди вам?
Андрій не збирався втрачати Галинe з поля зору щойно після того, як випадково її знайшов. Особливо тепер, коли він зрозумів, що це його дочка. Йому не потрібно було жодних слів від Галини — усе й так стало очевидним. Зовнішність дівчинки, її вік… Навряд чи його Галя, така серйозна, могла б швидко після їхнього розриву довіритися іншому чоловікові.
— У театральний гурток, — сухо сказала Галина, стиснувши губи.
Вони пішли разом. Андрій мовчав, хоча хотів сказати так багато. Але він розумів, що не повинен говорити це при дитині. Коли Люся зникла за дверима дитячої театральної студії, він заговорив.
І як же він говорив! Слова лилися потоком. Андрій розповідав, як помилився в минулому, як багато разів уявляв, яким могло б бути їхнє спільне життя. Він говорив про те, що досі кохає, і закінчив словами, які лежали на серці:
— Ми повинні спробувати все спочатку! Галя… Ми маємо бути разом! Заради того, що нас пов’язувало, і заради нашої доньки!
— Ні.
Одне коротке слово вмістило стільки змісту, що Андрій був ошелешений. А ще більше вразив тон, яким Галина це промовила.
— По-перше, — спокійно продовжила вона, — у мене до тебе не залишилося жодних почуттів. А по-друге, навіть якби я могла повірити в усю цю романтичну нісенітницю вдруге… Ні! Бо я, на відміну від тебе, порядна людина. І не збираюся зраджувати своєму чоловікові. Так, ти все правильно почув, — з усмішкою додала вона, — у Люсі є вітчим. А в мене є людина, з якою я, нарешті, по-справжньому щаслива. Тож ти, любий, запізнився. Але ти сильний, ти впораєшся. Адже я ж свого часу впоралася, правда? І якщо ти хочеш добра для Люсі, ти просто підеш. Без сцен і переслідувань. Тобі все зрозуміло?
Андрій мовчав. У його грудях вирувала глуха образа. Йому здавалося, що жінка, яку він колись кохав, зараз зраджує його. Вона ж мала зрозуміти і дати шанс! Але нічого не сказав. Тільки хитнув головою і пішов геть.
На ділову зустріч із бізнес-партнерами, де планувалося обговорення останніх деталей нового проекту, Андрій запізнився. Але йому було байдуже. Увесь обід він просидів, ледь розуміючи, про що йде мова.
Ще сьогодні вранці всі його думки були лише про цей проект. Андрій недавно вирішив спробувати себе в новій сфері й став інвестором у будівництві заміського відпочинкового комплексу преміум-класу.
— Що? — Андрій здригнувся, виходячи з власних роздумів. Його партнери розповідали про нових працівників для комплексу.
І тут він почув знайоме ім’я. Мова йшла про його Галину! Його бізнес-партнери згадали, що шеф-кухарем у ресторані буде молода, але дуже талановита кулінарка, і назвали її ім’я та прізвище.
— Шкода, що вас не буде на відкритті, — сказав один із партнерів Андрію.
— А я, знаєте, передумав, — оживився він.
Андрій усміхнувся, адже у його голові раптово визрів план. Коварний і спонтанний. План, як змусити Галину зрозуміти, наскільки вона помиляється, відкидаючи його!
Однак він і гадки не мав, що вже наступного дня Галина випадково дізнається про його участь у відкритті будинку відпочинку. І що у неї також виникне свій план. План, як змусити Андрія раз і назавжди залишити її та Люсю в спокої.
— Сергію, ну, будь ласка! Я ж тебе стільки разів виручала, а ти не можеш мені допомогти?
Галина з благальним поглядом перегородила дорогу своєму найкращому другові, не даючи йому вийти з закутка, де зберігалося кінне спорядження.
— Галя! — Сергій насупився. — Допомогти — це одне. Але те, про що ти мене просиш… Вибач, але це схоже на шахрайство!
— Та де ж це шахрайство?! — обурено вигукнула вона і, коли Сергій таки проштовхнувся повз, уперто пішла за ним. Зупинилася лише біля денника, адже коней трохи боялася. — Просто мені потрібен чоловік, який захистить мене та Люсю! Інакше Андрій нас не залишить у спокої. Ти уявляєш, скільки у нього грошей? Він може сотню юристів найняти, щоб забрати у мене всі права на доньку!
— Галя, — Сергій, зосереджений на тому, що приміряв нову вуздечку на свого жеребця Рижика, говорив спокійно, але залишався непохитним. — Ну, подумай сама: що йому завадить найняти юристів навіть тоді, коли він повірить, що ти заміжня? Це нічого не змінить. Тим більше, якщо справа дійде до серйозних розбірок… Тут я нічим не зможу допомогти. Або ти хочеш, щоб ми насправді одружилися?
— Ні, звісно! — поспішно відповіла Галя.
— А зараз було образливо, — усміхнувся Сергій. — Виходить, із мене чоловік нікудишній?
— Я такого не казала, — зітхнула вона. — Сергію, припини! Ти мене зовсім заплутав… Я не про це хотіла говорити. Просто… Ох, як же все складно!
— Гаразд, вистачить, — знявши вуздечку з коня, Сергій вийшов із денника. Підійшов до Галини й заспокійливо поплескав її по плечу, як зазвичай заспокоював своїх коней. — Все буде добре. Припустимо, я погоджуся на твою авантюру. Якщо твоя теорія вірна й Андрій залишить вас із Люсею в спокої, вважаючи, що ти заміжня… Добре, ти свого домоглася. Я зіграю свою роль.
— Дякую! — Галя кинулася йому на шию. — Сергію, ти мене врятував! Ти справжній друг!
— Вертиш мною, як хочеш, — усміхнувся він. А потім, коли Галя відпустила його, жартома тикнув її пальцем у ніс. — І ще треба буде узгодити нашу легенду…
Відкриття будинку відпочинку було не пафосною церемонією, а радше тестовим запуском. На перші два тижні там планувалася лише часткова завантаженість — номери дарувалися інвесторам, сім’ям постачальників, блогерам із великою аудиторією тощо. Зайнято було близько чверті кімнат.
Андрій сподівався, що його план почне здійснюватися одразу. Але Галина не з’явилася на вечірці відкриття. На запитання, де шеф-кухар, йому відповіли, що вона на кухні. Андрій вирішив почекати, адже шукати її самому було б надто очевидно.
На другий день, прокинувшись рано, Андрій вирішив прогулятися. Любуючись декоративними кущами, він раптом побачив, як із-за одного з них вийшла Галя.
— Ой, привіт! — вона широко усміхнулася. — Яка зустріч! Що ти тут робиш?
— Привіт, — сказав Андрій, на мить засумнівавшись у своєму задумі. — Я один із головних інвесторів проекту. А ти що тут робиш?
— Я шеф-кухар, — відповіла вона з усмішкою.
Андрій похвалив учорашні частування, запитавши:
— А де Люся?
— З тіткою Надею, — відповіла Галя. — Це моя далека родичка, чудова жінка. На вихідних, можливо, привезу Люсю сюди.
А потім вона додала, кокетливо усміхнувшись:
— До речі, тут зі мною мій чоловік Сергій. Можливо, ми разом працюватимемо тут.
Андрій, приховуючи ревнощі, сказав:
— А я тут не сам. Зі мною моя… подруга, ветеринар. Вона рятує коней.
Галина лише усміхнулася, хоча їй було зовсім не байдуже.
Вони ще трохи поговорили. Андрій перепросив за те, що під час першої зустрічі був надто наполегливим. Галина, своєю чергою, вибачилася за те, що, не думаючи про його почуття як батька, так грубо його відштовхнула.
— Знаєш, — сказала вона, — можливо, ви з Люсею могли б іноді бачитися. Ну, я маю на увазі… Ти міг би стати її другом!
— А що вона, до речі, знає про свого батька?
— Нічого, — відповіла Галя після напруженої хвилинної паузи, — я поки що годуватиму її обіцянками. Тобто кажу їй, що це великий секрет, і вона все дізнається, коли стане старшою. Наприклад, коли піде до першого класу.
— Але ж ти не зможеш завжди її обманювати! — випалив Андрій.
— Ні, — похитала головою Галина, — але, можливо, до того часу у неї вже буде вітчим. Тобто ми із Сергієм, можливо, вирішимо одружитися офіційно. Зі всіма традиціями — обручками, святкуванням… І тоді він стане для Люсі батьком. А навіщо їй знати про когось іншого?
— Зрозуміло, — важко проковтнув ці слова Андрій.
Вони знову замовкли, стоячи поруч і спостерігаючи, як навколишній краєвид поступово заливається яскравими променями сонця. Галя трохи сумнівалася у своєму плані, Андрій — у своїх намірах. Але обидва розуміли: відступати пізно, і залишається лише грати свої ролі до кінця. Тільки от… який цей кінець?
— А що, якщо нам, — раптом підбадьорився Андрій, — зустрітися всім разом? Я маю на увазі… може, сьогодні повечеряємо всі разом? Познайомимося. Мені здається, нам із тобою не завадить краще зрозуміти, як ми живемо сьогодні… і хто поруч із нами. Як ти на це дивишся?
— Я не проти, — знизала плечима Галя, — тільки вдень я зайнята, сама розумієш… Але ввечері можемо зустрітися.
— Домовилися, — погодився Андрій.
Марія знала Андрія вже чотири роки і завжди вважала його розсудливим, вихованим і, загалом, пристойним чоловіком. Тому була вкрай здивована, коли кілька днів тому він раптом попросив її про термінову зустріч і… запропонував зіграти роль його дівчини!
— Ти з глузду з’їхав? — запитала його Марія.
Але після того як Андрій пояснив суть своєї ідеї, вона… по-перше, щиро здивувалася. По-друге, обурилася тим, який некрасивий вчинок приховувався у його бездоганному на вигляд минулому. А по-третє, серйозно задумалася, чи він при своєму розумі.
— У мене й так графік забитий, — спробувала відмовитися Марія, — наступного тижня дві весілля, десять днів народжень, ще корпоративи, ювілеї й…
— Маша! — найкращий друг схопив її за руку, дивлячись на неї з відчайдушним благанням, — виручай!
Вона замислилася. Потім зітхнула й, зрештою, кивнула.
— Я точно про це пошкодую, — буркнула вона й, набравши номер свого заступника (сама Марія очолювала агенцію з організації свят), сказала, що відлучиться на пару днів.
І ось тепер вона була тут — у заміському будинку відпочинку, де їй доведеться зображати кохану успішного бізнесмена… Головне, думала Маша, щоб тут не було знайомих!
Вчора ввечері вона під руку з Андрієм була на вечірці з нагоди відкриття цього місця, а сьогодні вирішила трохи відпочити від усієї цієї авантюри.
Щоб розважитися, Марія вирушила до місцевого клубу верхової їзди. Вона вже майже не пам’ятала, як востаннє їздила верхи — це було ще в дитинстві, на поні.
— Теж не уявляєте життя без коней?
Маша здригнулася від несподіванки, почувши приємний чоловічий голос. Озирнувшись, вона побачила симпатичного шатена років тридцяти, який вів поруч із собою вороного жеребця.
— Та ні, — усміхнулася вона, — я просто… зайшла подивитися. Не впевнена, що хочу спробувати.
— Чому ні? — відповів він усмішкою й підійшов ближче, так, що Маша інстинктивно відступила на крок, — повірте, ви багато втрачаєте! Ви що, зовсім не маєте досвіду? Боїтеся, що кінь вас вкусить чи вдарить?
— А це може бути? — злякано глянула вона на тварину.
— Не думаю, — сказав він і, діставши яблуко з кишені куртки, простягнув його Маші, — пригостіть Принца. Тільки тримайте руку отак, зрозуміли? І не лякайтеся, це ж не тигр.
Протягом наступних півгодини він показував їй, як поводитися з конем, і розповідав про основи верхової їзди, перемежовуючи це цікавими легендами. Вони навіть перейшли на «ти».
— Вибач, мені треба відповісти, — сказала вона, коли задзвонив телефон, — так, Андрію, ні, я нікуди не зникла. Уже йду!
Коли вона вже збиралася попрощатися, її новий знайомий раптом запитав:
— Вибач, але ти, часом, не з Андрієм Орловим говорила?
— Так, а ти його знаєш? — розгублено перепитала Маша.
— Як цікаво, — з легкою усмішкою зауважив Сергій. — Скажи, будь ласка, хто ти за професією? Тільки не говори, що ветеринар і спеціалізуєшся на конях! Після того, як ти тут поводилась, я в це точно не повірю!
Справа була в тому, що перед тим, як потрапити сюди, Сергій уже вислухав від Галини обурену розповідь про те, що Андрій, уявіть собі, хвалився, ніби приїхав сюди з коханкою! Вона навіть назвала її ім’я. Але тепер, коли Сергій особисто зіткнувся з тією самою «коханкою», деякі цікаві деталі почали відкриватися.
Марія застигла. Звідки, думала вона, цей чоловік знає таку деталь, як легенда, яку вони з Андрієм придумали? Хіба що…
— А ти, — примружилася вона, — часом не знайомий із Галиною? Вона тут працює шеф-кухарем…
«А вона, схоже, швидко розбирається, що до чого!» — подумав Сергій. Але нічого не відповів, лише кивнув. Потім вони просто стояли в мовчанні, дивлячись один на одного й обмірковуючи почуте.
— Але ж ти, — першою порушила мовчанку Маша, — сказав, що не одружений і в тебе немає дівчини… Знаєш, мені здалося, що ти зі мною фліртуєш! А як же… Галина?
— Знаєш, — жартома повторив він за нею, — мені теж здалося, що ти зі мною фліртуєш. Невже вирішила покинути Андрія?
Маша розуміла, що могла б зараз вигадати якусь історію, виправдатися, збрехати… Але вона також відчувала, що цей чоловік навпроти теж здатен був би вигадати що завгодно. Проте сенсу брехати одне одному більше не було!
І за якісь десять хвилин між ними відбулася емоційна розмова. Уся правда, як то кажуть, була вивернута назовні й акуратно розкладена по полицях.
— Як на мене, — підсумувала Маша, — це просто якийсь абсурд! Я не розумію, чого він хоче цим домогтися…
— Цілком згоден, — кивнув Сергій. — Мені здається, їм було б краще самостійно розібратися у своїх стосунках, а не влаштовувати оце все.
— Я теж радила Андрію щось подібне, — зітхнула Маша. — Але він і слухати не хоче!
— Галя теж відрізняється впертістю…
— І що тепер із цим усім робити?
Вони трохи помовчали. Поруч у стійлі Принц жував сіно, а ззовні сяяло сонце — день був просто чудовий.
— А що, якщо… — задумливо почала Маша, — ми могли б якось їм допомогти? Як ти вважаєш?
— Кажи, які є ідеї, — пожвавився Сергій. — Зрештою, ми їхні друзі! Що б ми не вигадали, вони нас потім обов’язково пробачать.
У Галини насправді не було чітких планів, як саме вона могла б використати Сергія, щоб довести Андрію, що він більше не має місця в її житті. Вона просто припускала, що все вирішиться само собою.
Тому вона щиро здивувалася, коли ближче до вечора Сергій раптом зателефонував їй і повідомив, що приготував для неї сюрприз. А точніше — запросив її на пікнік, де вони мали обговорити щось дуже важливе.
— У мене взагалі-то були інші плани, — знервовано усміхнулася Галина. — Я думала похизуватися тобою перед Андрієм. Ми розмовляли й навіть думали зустрітися ввечері всі разом. Це не зовсім подвійне побачення… але щось схоже.
— Це було б зайвим, — заперечив Сергій. — Повір, іноді краще зустрічатися лише вдвох.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Галя.
— Скоро дізнаєшся! — загадково пообіцяв Сергій.
Вона знала його надто добре й давно, щоб не довіряти. Тож, до призначеного часу (а це була саме та пора, коли над околицями мальовничо сідало сонце), вирушила до обумовленого місця. Якщо точніше, Галина прийшла до берега річки.
Від цього місця до території будинку відпочинку було зовсім недалеко, але завдяки тоненькому березовому гаю тут створювалося відчуття справжньої природи, де навколо — ні душі.
На кілька миттєвостей Галя затримала подих — така краса була довкола! «Марно я, — подумала вона, — так довго сиділа в місті. Навіть якщо не завжди виходило влаштувати повноцінну відпустку, на вихідні можна було б хоча б іноді вибиратися кудись у село. Та й обов’язково із донькою…»
До речі, зовсім неподалік знаходилося село. Вниз за течією, на тому березі, у густому тумані, пронизаному променями вечірньої зорі, виднілися будинки, двори, а також стадо корів, що ліниво поверталося з пасовища.
Налюбувавшись цими видами, Галина нарешті помітила, що в обумовленому місці (а знайшла вона його за великим валуном, який виступав із землі) вже був розстелений на траві плед, а посеред нього стояв кошик для пікніка. Вона підняла брови: «Ого, Сергій створив таку романтичну атмосферу! Просто навіть не схоже на нього…»
— Це ти?!
Почувши знайомий до болю голос, від якого у неї одразу зіпсувалися всі враження, Галя мало не підскочила. Обернувшись, побачила Андрія.
— А ти що тут робиш? — строго запитала вона.
З’ясувалося щось цікаве: Андрій сказав, що сюди його запросила Маша, яка нібито хотіла з ним про щось поговорити.
— Дивно, — нахмурилася Галя. — Мене тут повинен був чекати Сергій.
— Не дивись на мене так, — розвів руками Андрій. — Я думав, ми ввечері всі разом зустрінемося…
— Дурниця якась! — фыркнула вона.
У цей момент Галина помітила аркуш паперу, захований під кришкою кошика. Вона нахилилася, дістала його, швидко пробіглася поглядом по тексту.
Її щоки запалали! Від свого Сергія вона точно такого не очікувала. У записці йшлося, що, на його думку, їй та Андрію потрібно обов’язково спокійно поговорити у відповідній, розслаблюючій атмосфері.
«Я ж, — подумала Галя, — не просила його ставати моїм психотерапевтом чи наставником!» Вона пояснила йому, в якій ситуації опинилася, тож як він міг виявити таку байдужість і нерозуміння?
— Ну, що там? — зацікавлено нахилився до записки Андрій.
Він узяв її, прочитав і теж явно почав дратуватися. Усе тому, що під словами Сергія буквально підписалася його Маша.
Раптом Андрій щось зрозумів. «А чому, — подумав він, — закоханому в Галю Сергію турбуватися про те, щоб у неї відбулося побачення чи майже побачення з іншим чоловіком? Це зовсім не в’яжеться з тим, що я знаю про її особисте життя. І до чого тут Маша? Звідки вона знає цього Сергія?»
— Галя, — обережно почав він, — скажи мені, будь ласка… Що у тебе із цим Сергієм? Ви справді… пара?
Галина піджала губи, її очі блиснули обуренням. Ще не пізно, подумала вона, сказати якусь брехню. Це буде легко! І взагалі, вона не зобов’язана звітуватися перед ним…
Але раптом із лякаючою ясністю вона зрозуміла, що більше не може брехати людині, яку вважала головним чоловіком свого життя. Жодного слова неправди!
— Просто друг. Але я хотіла, щоб він удав із себе мого коханого. Щоб ти… залишив мене з донькою в спокої!
І Галина, тремтячим голосом, розповіла Андрію про всі свої страхи, відкрила йому всі свої тривоги.
— Галя, — заговорив він збентежено, — я розумію, що тоді повівся як…
Як справжнє чудовисько! Як людина, яка тебе не заслуговувала. Але я б ніколи, клянуся, ніколи не намагався забрати у тебе Люсю! Навіть якби ти вирішила поїхати далеко-далеко і заборонити нам бачитися. Галя!
— Він зробив крок до неї, але одразу ж зупинився, немов наткнувся на невидиму перепону. — Чи можу я попросити тебе про можливість усе пояснити? Один-єдиний раз! А потім ти, звісно, приймеш рішення. Вирішиш, як буде краще для тебе і для… Люсі. І я, клянусь, прийму будь-який твій вибір!
Галина стояла до нього напівобертом, навмисно відводячи погляд у бік річки. Андрій заговорив… Слова ринули з нього, як повноводна ріка, і він не думав, що може сказати зайве. Ні, він боявся лише одного — що Галя його переб’є й не дозволить висловити все, що він так довго тримав у собі. Усе, про що шкодував, усе, про що мріяв ще в ті часи, коли вони були разом.
Нарешті, він замовк. Сонце тим часом майже повністю сховалося за горизонтом. Десь далеко, біля лісу, що темнів у сутінках, почали співати птахи. Легкий вітерець шарудів травами, а може, й миші ховалися в них.
— Знаєш, — нарешті подала голос Галина, — мені здається, що я зараз стою на перехресті. І від того, яку дорогу оберу, залежить уся моя подальша доля. А знаєш, як страшно помилитися? Адже в мене більше… не буде ще одного шансу все розпочати спочатку! Тепер усе, що я роблю, усе, чим живу… Воно впливає на нашу доньку, розумієш?
— Вона повернулася до нього і подивилася уважно.
— Скажи, будь ласка, чи можу я тобі довіряти? По-справжньому, не як тоді! Андрію, зрозумій… У мене просто не вистачить сил пережити ще одне зрадництво!
— Я міг би сказати, що, звісно, ти повинна мені довіритися, — сумно всміхнувся Андрій. — Але як я можу це довести, правда? Проте… Так, я люблю тебе. Завжди любив! Просто забув про це на довгі роки. А тепер… Просто скажи, чого ти хочеш насправді. А я зроблю це. І знай ще одне: я, не вимагаючи нічого натомість, завжди буду поруч і допомагатиму нашій доньці… і тобі.
Минуло ще кілька хвилин, які здавалися вічністю. Потім Галина зробила крок до нього і зробила одну надзвичайно важливу річ — взяла його за руку.
— Я вірю, — сказала вона. — Я не хочу давати нам шанс… Я хочу, щоб у нас тепер і завжди все було добре! Ти, я і наша донечка… Щоб ми були справжньою сім’єю.
— Так, — відповів із посмішкою Андрій, — це можливо!
Вони пішли від річки, адже сутеніло і ставало прохолодно. Взявши із собою плед і кошик, повернулися до будинку відпочинку.
Пізніше вони знайшли Машу та Сергія! Галина й Андрій мали багато про що розповісти своїм найкращим друзям.
І хоч спільного подвійного побачення не вийшло, зате через кілька місяців відбулося подвійне весілля!
