— Та куди нам ще одну дитину?! Тобі вже сорок один! Двох старших дочок ще треба на ноги поставити — навчання, заміж видати… А ти на старість років знову вирішила в пелюшки лізти?! Щоб цієї дитини в домі не було!
Іван кричав так, що у вікнах тремтіло скло. Валентина стояла перед ним, обережно притримуючи округлий живіт, і мовчки стримувала сльози.
— Іване, отямся… Як я можу відмовитися від власної дитини? Це ж страшний гріх. Якщо Господь дав — значить, і сили дасть виростити…
Але Іван залишався непохитним. За його спиною стояла старша донька, двадцятирічна Тетяна — холодна, розсудлива, у всьому схожа на батька. Думка про поповнення її зовсім не тішила: вона розуміла, що грошей стане менше, а отже, постраждають її плани на навчання в місті. Ще не народжену сестру вона вже сприймала з неприязню.
Лише п’ятнадцятирічна Люба тихо тримала матір за руку:
— Мамочко, не плач… Я допоможу. Я сама буду з нею няньчитися.
Ганнуся народилася крихітною, але дуже голосною. Іван, глянувши на немовля, лише пробурмотів:
— Знову дівка…
Однак ім’я дав сам. І на мить здалося, що в його серці щось здригнулося.
Та вже за тиждень сталася біда. Валентина, яка ще до пологів скаржилася на слабкість і так і не звернулася до лікарів, раптово знепритомніла просто на кухні.
До лікарні її не довезли. Серце зупинилося.
Іван повернувся додому ніби спустошений. Сів у дворі на лавку і втупився в порожнечу. Люба підбігла до нього:
— Тату, де мама?!
Тетяна застигла у дверях. Із хати лунав розпачливий плач Ганнусі — її тим часом годувала сусідка.
— Більше немає матері… — хрипко промовив Іван. — Через неї немає…
Похорон минув ніби в тумані. У селі перешіптувалися:
— Що тепер з немовлям буде? Без матері пропаде…
Хтось злісно додавав:
— Нічого було в такому віці народжувати…
Коли всі розійшлися, Тетяна зібралася йти до сусідки — за дитиною.
— Стій! — різко зупинив її батько.
Вона здригнулася.
— Не неси її сюди. Я не можу на неї дивитися. Вона в мене Валю забрала. Нехай поки у сусідки побуде, а я домовлюся з дитбудинком.
Люба скрикнула, ніби її вдарили:
— Тату, ти що кажеш?! Це ж твоя донька! Остання мамина кровинка! У чому вона винна?!
— У тому, що народилася! — різко відповів він.
Тетяна мовчки пішла до сусідки й передала слова батька.
Сусідка, притискаючи немовля до грудей, тяжко зітхнула:
— Горе йому розум затьмарило… Нехай поживе в мене, поки до тями не прийде.
Але Іван так і не прийшов до тями. Він ніби викреслив дитину зі свого життя.
Через місяць сусідка не витримала:
— Дівчата, забирайте сестричку. У мене своїх троє, не справляюся.
Люба з радістю принесла Ганнусю додому. Вона сама її купала, годувала, не спала ночами, коли в малечі різалися зубки.
Тетяна ж лише невдоволено морщилася:
— Забери її від мене. Вона постійно кричить. І взагалі… вона мені маму нагадує.
— У тебе серце кам’яне! — плакала Люба, притискаючи сестричку. — Ми впораємося, чуєш, Ганнусю? Я тебе не покину.
Коли дівчинці виповнився рік, Іван покликав дочок на кухню.
— Я Валю любив… але життя триває. Я зустрів жінку — Ніну. Вона одна, працює в їдальні. Я житиму в неї. Тут… я не можу бути поруч із цією дитиною. Я покликав бабу Зіну, вона приїде до вас. Грошима допомагатиму.
Тетяна пожвавішала:
— Чудово! Я все одно скоро їду вчитися до міста. Мені цей дитячий плач ні до чого.
А Люба дивилася на батька з болем:
— Ти просто тікаєш… Від нас. І від неї, — кивнула вона на сплячу Ганнусю.
Іван відвів очі й мовчки пішов.
Життя з бабою Зіною було непростим, але теплим. Старенька щиро жаліла онучок. Люба розривалася між школою, господарством і доглядом за дитиною. Вона перестала гуляти, зустрічатися з друзями — стала для Ганнусі і сестрою, і матір’ю.
— Не плач, Любочко, — заспокоювала її баба Зіна. — Бог усе бачить. Батько ваш засліплений горем, але я йому розум вправлю. Не можна від своєї крові відвертатися.
Минуло пів року, і баба Зіна не витримала — поїхала до сусіднього села, де жив Іван.
Ніна зустріла її стривожено. Вона знала про покинутих дівчат і переживала.
— Сідай і слухай, — суворо сказала старенька. — Бачу, ти жінка непогана. Але мій син — дурень. Від болю втік і вас обох у гріх тягне. Там Люба дитину сама тягне! Ти хочеш своє щастя будувати на чужому горі?
У Ніни затремтіли губи:
— Я просила його… Я сама дітей мати не можу… Казала: давай заберемо дівчинку, я стану їй матір’ю. А він і слухати не хоче…
— Не проси — вимагай! — різко відповіла баба Зіна. — Або він повертається до дітей і бере відповідальність, або жени його геть! Інакше це не сім’я, а біда.
Того ж вечора Іван опинився за порогом із валізою.
— Без доньки не повертайся, — сказала Ніна. — Чоловік, який кинув свою дитину, мені не потрібен.
Іван повернувся до старого дому.
— Ну що, вигнали? — зустріла його баба Зіна.
Він мовчав.
У цей момент із кімнати вийшла Люба, тримаючи за руку Ганнусю. Дівчинка злякано притиснулася до неї, побачивши незнайомого чоловіка.
Івана ніби пронизало. Його рідна донька… боїться його. Вона його не знає.
Він опустився на коліна просто в коридорі й закрив обличчя руками, розридавшись глухо й важко.
…Через два дні він повернувся не сам — з Ніною.
У хаті стояла напружена тиша. Люба міцно тримала Ганнусю, ніби захищаючи її.
Ніна ступила вперед, нервово стискаючи край кофти. Побачивши переляканий дитячий погляд, вона зупинилася, а потім повільно присіла:
— Привіт, малечо…
По її щоці скотилася сльоза.
Ганнуся спершу насторожилася, потім відпустила руку Люби, зробила кілька невпевнених кроків і простягнула ручки:
— Ма-ма…
Ніна схлипнула й міцно обійняла дитину, ніби чекала на неї все життя. Іван стояв біля дверей і тихо плакав. Люба обійняла бабу Зіну, відчуваючи, як тягар, який вона несла весь цей час, нарешті починає спадати.
Іноді справжня любов приходить несподівано і не від тих, від кого її чекаєш. Але саме вона здатна зцілити найглибші рани і з’єднати розбиті долі в одну родину.
