Прокинувшись серед ночі, Лариса відчула порожнечу поряд із собою. Розгублена, вона простягнула руку, сподіваючись відчути звичне тепло свого чоловіка, Степана.
Але сон не повертався, а чоловік, здавалося, не збирався повертатися до ліжка вже хвилин п’ятнадцять. Серце Лариси забилося тривожно, і вона сіла, вдивляючись у темряву кімнати. Що, якщо щось сталося? Може, йому стало зле?
Вона намагалася заспокоїти себе, припускаючи, що, можливо, Степан просто прокинувся від безсоння і зайнявся якимись робочими справами. Але занепокоєння не покидало її.
Не бажаючи даремно хвилюватися, Лариса обережно підвелася з ліжка і, тихо відчинивши двері спальні, навшпиньках рушила до кухні. Наближаючись, вона застигла, не дійшовши кількох кроків.
Вона почула голос чоловіка. Він говорив по телефону. Динамік був увімкнений досить голосно, щоб вона могла розібрати слова співрозмовника. Точніше, співрозмовниці.
— Так, кохана, я вже забронював квитки до Туреччини, — пролунав голос Степана, сповнений передчуття. — Ми проведемо незабутній час разом. Ніхто ніколи не дізнається.
Лариса відчула, як земля вислизає з-під її ніг. Її світ зруйнувався в одну мить. Кожне слово, кожна фраза боляче вражали її, мов гострі леза.
Стільки років разом, стільки планів, радощів і горя, які вони переживали пліч-о-пліч. Як він міг?
Лариса повернулася до спальні. Лежачи в темряві, вона відчувала, як сльози котяться по її щоках. Її серце розривалося від болю, а в душі вирувала суміш гніву, образи та гіркого розчарування.
Зрештою, відчувши рішучість, вона встала, підійшла до шафи та почала складати речі чоловіка в чемодан.
Коли Степан увійшов до спальні, він побачив її з валізою і здивовано запитав:
— Що відбувається?
Лариса підняла на нього очі, сповнені розчарування і твердості.
— Я зібрала твій чемодан, — сказала вона спокійно. — Щоб ти взяв його із собою в Туреччину.
— Про що ти говориш? — нервово всміхнувся Степан.
— Не прикидайся, Степане. Я чула твій телефонний дзвінок на кухні.
Степан помітно занервував, і його руки затремтіли. Він хотів щось сказати, але Лариса зупинила його.
— Решту речей сам якось збереш. А зараз бери чемодан і їдь до готелю або куди хочеш. І після «відпустки» твоєї, щоб я тебе тут більше не бачила.
Цієї ночі життя Лариси кардинально змінилося.
Коли Степан пішов, вона знову лягла на ліжко, хоча розуміла, що більше не засне. Але одна думка не полишала її: тепер усе буде інакше. Не буде більше ілюзій, не буде більше болю від зради. Вона нарешті стала вільною.
А як ви гадаєте, чи правильно вчинила Лариса? Чи, можливо, варто було промовчати? Діліться своїми думками в коментарях!
