Коли син Віталій повідомив Інзі Федорівні, що вирішив одружитися, вона навіть зраділа. Все ж таки вже 36 років, чоловік статний, матеріально забезпечений, має гарну посаду, квартиру, машину. Але що ближче підходила дата знайомства з майбутньою невісткою, тим більше Інга Федорівна починала нервувати й накручувати себе. Синок у неї єдиний, і хоч давно жив окремо, але багато турбот про нього вона досі брала на себе: двічі на тиждень приїжджала, щоб прибрати, приготувати їжу, попрасувати сорочки та зробити інші хатні справи.
— Мам, ну я ж уже не маленький, хіба я собі котлет не посмажу чи сорочку не попрасую? — з докором подивився на неї Віталій.
— Та я так, за звичкою. У тебе ж роботи повно, а у мене часу вдосталь. І взагалі, хто про сина краще подбає, як не рідна мати? Добре, якщо дружина гарна попадеться. Дивлюся на дівчат нинішніх… — Інга Федорівна похитала головою, згадавши внучку колеги Ольги Петрівни, якій було лише вісімнадцять. Якось заходила — страшно подумати: джинси всі в дірках, футболка висить, наче балахон, волосся коротке, ще й зелене, а в носі — якийсь залізний дріт, схожий на колючу проволоку! Невже так дівчина має виглядати? А Ольга Петрівна на її зауваження лише засміялася:
— Це ж мода така. Головне, щоб голова на плечах була. А Машенька у нас на економічний факультет на бюджет вступила. І серце у неї добре – волонтером у притулку для тварин днями і ночами працює. Волосся? Його завжди можна перефарбувати й відростити.
«Та що може бути в голові такого зеленого кольору? А ще скажи, що ця штука в носі — це якраз і є гострий розум?» — подумала Інга Федорівна, але вголос нічого не сказала.
— Не переживай, мамо, я обов’язково виберу хорошу, — засміявся Віталій, передражнюючи її.
Інга Федорівна, звісно, розуміла, що в житті сина були жінки, але він її ні з ким не знайомив.
— Ось коли зрозумію, що це та сама, тоді й познайомлю, — казав він.
Тому хвилювання жінки зростало з кожним днем — значить, саме вона. Але Віталій уперто відмовлявся щось розповідати й на всі питання відповідав:
— Скоро сама все побачиш і зрозумієш. Я впевнений, Уля тобі сподобається.
Ульяна — гарне ім’я. Інга Федорівна уявляла милу жінку: може, мініатюрну, а може, пухкеньку, домашню, затишну. Така і борщ зварить, і лад наведе, а там і діти з’являться. Сподобалося їй і те, що знайомство призначили у квартирі нареченої — одразу видно буде, яка вона господиня. Все ж таки єдиного сина віддає. І ця думка знову наповнила її серце сумом.
Нарешті настала довгоочікувана субота. Інга Федорівна гарно вбралася, поправила зачіску, зроблену напередодні в перукарні, і вирішила, що встигне зайти до тієї самої кондитерської в кінці кварталу. Не йти ж із порожніми руками, хоч Віталій і просив не турбуватися про це. У кондитерській продавали чудові тістечка, кекси та торти ручної роботи, і саме ними Інга Федорівна хотіла здивувати обраницю сина.
Вона майже влетіла до кондитерської. І справді влетіла, бо перечепилася на вході й за інерцією полетіла вперед, прямо на чоловіка, що саме виходив, тримаючи в руках великий стакан кави. Кришечка відскочила, а частина гарячого напою опинилася на її новій сукні.
— Ви що, очі вдома забули?! — розлютилася Інга Федорівна.
— Вибачте, зараз усе виправимо. Ви не обпеклися? — чоловік кинувся по серветки. — Я оплачу хімчистку, — запевнив він.
Але Інгу Федорівну було вже не зупинити. Вона влаштувала справжню сцену на весь заклад і завершила її тим, що якби цей сивий дідок сидів удома, як йому й належить, а не розгулював у підлітковому спортивному костюмі, нічого б не сталося.
Чоловік, хоча й сивий, виглядав досить молодо. Він намагався щось сказати у відповідь, хоча й не мав за що виправдовуватися – це ж Інга Федорівна на нього налетіла. Але вона нікого не слухала, голосно обурювалася, а потім стрімко вибігла з кондитерської, швидко попрямувавши додому.
Настрій її було зіпсовано, як і сукню. Добре хоч часу ще вистачало, можна було переодягнутися, та й думка про знайомство з невісткою трохи підняла їй дух.
— Добрий день, заходьте! Уже йду, — долинув із глибини коридору хриплуватий голос.
«Невже прихворіла? Треба було скасувати все», – промайнуло в голові Інги Федорівни, поки вони з сином заходили до квартири. І тут із кімнати вийшла жінка, і з першого ж погляду Інга Федорівна зрозуміла: справа зовсім не в застуді. В усьому винні алкоголь, нікотин, а може, навіть щось гірше. Висока, худа, що було помітно навіть у мішкуватих штанах, звичайна чорна майка, а те, що Інга Федорівна спочатку прийняла за кольорові рукава, виявилося строкатими татуюваннями. На голові – а точніше, на одній її половині – якийсь сплутаний клубок змій, частина яких рожевого кольору, а друга половина голови була частково виголена.
Інга Федорівна нервово ковтнула, збираючись висловити своє обурення, але жінка ніжно притулилася до Віталія, який лагідно чмокнув її в щоку, і мило усміхнулася майбутній свекрусі.
— Добрий день. Дуже рада нарешті з вами познайомитися. Віталій так багато розповідав про те, яка чудова у нього мама, – сказала вона. Інга Федорівна відзначила, що усмішка робить її обличчя приємним. І очі ніби добрі, подумала вона, але одразу ж відігнала цю думку.
— А моя мама померла, коли мені було вісім. Мене виховував батько. Я вас сьогодні обов’язково з ним познайомлю, але він трохи затримується, – продовжила Уляна, запрошуючи гостей у кімнату.
«Все ясно! Батько, напевно, почав пити після смерті дружини, дівчинка росла без нагляду, погані компанії та інше. Одне не зрозуміло – де мій Віталій міг її зустріти?» – засмучувалася Інга Федорівна, поки вони сідали за стіл.
— І де ж ви познайомилися? – насамперед, косо глянувши на сина, запитала вона.
— По роботі почали спілкуватися. Потім уже якось на інші теми перейшли, – усміхнулася Уляна і з ніжністю глянула на Віталія.
«По якій роботі? – здивувалася про себе Інга Федорівна. – Мій син працює начальником відділу міжнародного кредитування у великому банку! А ти де можеш працювати з такою зовнішністю?» Але вголос, намагаючись зберігати спокій, запитала:
— Дуже цікаво, а ким ви працюєте, Уляно?
— Перекладачем у міжнародній компанії.
— То що ж, у вашій міжнародній компанії немає дрес-коду? – не втрималася Інга Федорівна і ще раз із неприязню подивилася на її руки та зачіску.
— Я працюю віддалено з дому, – пояснила Уляна і, засміявшись, додала: – А зачіска – це експеримент ще з літньої відпустки. Дреди – це зараз модно.
— Жваво, весело, – підтримав Віталій. Інга Федорівна скривилася.
— Модно – це для молоді. Але ви ж дорослі люди.
— Мені тридцять. Прекрасний вік. Хоча, думаю, і в сорок, і в п’ятдесят, і в шістдесят я буду відкритою до експериментів. Вік – це всього лише цифра в паспорті, – знизала плечима Уляна. – Чого ж ви нічого не їсте? Віталику, подбай про маму, – змінила вона тему.
Стол, як зауважила Інга Федорівна, був накритий і сервіруваний гідно. Та й уся обстановка в квартирі аж ніяк не нагадувала про батька-алкоголіка та відсутність виховання чи смаку в Уляни. Навпаки, все було гармонійно, ніби для кожної речі ретельно підбирали місце, та й чистота тут панувала неймовірна.
— Спробую, — зóсереджено відповіла Інга Федорівна, насупивши брови та кинувши погляд на страви. — Але знаєте, Уляно, здається мені, що готувати ви або зовсім не вмієте, або просто не захотіли. Видно ж, що їжа з ресторану. А Віталій мій домашню кухню любить.
— Чому ж? Це я сама готувала. Люблю не лише вивчати мови, а й досліджувати кухні різних народів. Віталію подобається. Сьогодні вирішила приготувати за класичними рецептами середземноморської кухні, — помітно засмутилася Уляна. — Вибачте, не врахувала ваші вподобання. Це було не дуже гостинно з мого боку. Якщо вам не до смаку, можу запропонувати вінегрет та рубані курячі котлети, вони ще з вчора залишилися. — розгублено закінчила вона.
— Та що ти, Уль, усе дуже смачно. Сібас із картоплею просто чудовий, — підтримав кохану Віталій. — Правда ж, мамо? — він подивився на Інгу Федорівну, ніби натякаючи, що варто бути делікатнішою.
Інга Федорівна мовчки спробувала страви. Дійсно смачно. Але бажання зачепити Уляну було сильніше.
— Вибачте, Уляно, але ви, мабуть, багато курите. Голос у вас хриплуватий. А Віталій з дитинства схильний до алергій, і тютюновий дим для нього справжня катастрофа, — вона сказала це майже переможно, спостерігаючи за реакцією дівчини.
— Мамо, Уляна не курить. Та й у мене вже давно ніякої алергії немає, — Віталій почав втрачати терпіння.
— Голос у мене від мами. Вона була джазовою співачкою. Перший ресторан тато відкрив спеціально для неї, щоб вона могла виступати, але більше не їздити на гастролі. На той час я вже народилася, — очі Уляни засвітилися спогадами.
«Власник ресторану? Співачка біля барної стійки? Якась дешева мелодрама,» — промайнуло в голові Інги Федорівни. «Мабуть, чоловік застав дружину в обіймах шанувальника, оскаженів, убив їх обох, сів у в’язницю, втратив бізнес, вийшов і спився. А доньку виховувала бабуся».
— Аварія. Мама була за кермом, коли п’яний водій виїхав на зустрічну смугу. Я сиділа позаду, мені теж дісталося, — спокійно сказала Уляна, показуючи руку, де кілька шрамів були майстерно замасковані татуюваннями. — З ногами теж були проблеми. Добре, що тато завжди був поруч. Впоралися.
Ось тут би Інзі Федорівні варто було б проявити співчуття, але щось її знову підштовхнуло:
— А ви, Уляно, дітей хочете? Віталій дуже хоче. Але ж діти — це велика відповідальність, їм потрібно приділяти багато часу. А Віталій працює, самі розумієте, посада серйозна, часу обмаль. Основна турбота про дітей ляже на вас. Мати є мати.
— Хочу, — посміхнулася Уляна, глянувши на Віталія. — Ми вже думали про це. Двох точно, можливо, й трьох. Я дуже люблю дітей, тому й здобула педагогічну освіту.
— Але ж ви казали, що закінчували факультет іноземних мов, навчалися на перекладача? — майже тріумфально перебила її Інга Федорівна.
— Це моя друга вища освіта. Перша — педагогічний факультет, учитель іноземних мов. Червоний диплом, шість змін практики в таборах, — засміялася Уляна, згадавши веселі канікули. — Але мене потягнуло до мов глибше, тому й пішла на філологію. А через два роки народився Марк. Йому зараз п’ять, тож досвід виховання дітей у мене є.
— Що? У вас є дитина?! — очі Інги Федорівни округлилися. — І де ж він? Де його батько?
— Батько Марка — кубинець, навчався на два курси старше. У нас не було серйозних стосунків, а про вагітність я дізналася вже після його від’їзду. Я добре заробляла, та й тато допоміг би, тому вирішила не повідомляти йому, не обтяжувати аліментами. Якщо Марк захоче, зможе познайомитися з батьком пізніше. Але як можна було відмовитися від дитини чи зробити аборт? Діти — це щастя.
— М-да… — лише й змогла вимовити Інга Федорівна.
— Марк — чудовий хлопчик, — підтвердив Віталій. — Ти сама скоро побачиш. До речі, Ульян, щось їх довго немає.
Але тут у коридорі почулося шарудіння.
— Bonsoir, Madame! — чемно вклонившись і простягаючи невеликий, але елегантний букет, до кімнати зайшов смаглявий хлопчик.
Інга Федорівна спробувала усміхнутися й узяла квіти.
— Мамусю, це тобі, — Марк витяг другий букет і пригорнувся до руки Уляни.
— Дякую, мій лицарю, — усміхнулася вона.
— Bonsoir, Віталію Сергійовичу, — Марк серйозно простягнув руку Віталію.
— Як справи, Марку Ярославовичу? — урочисто відповів Віталій, потискаючи її. А тоді обоє засміялися, і хлопчик, забравшись йому на коліна, почав тихенько розповідати про прогулянку.
— По батькові дала на честь тата, — пояснила Уляна Інзі Федорівні. — А ось і він. Знайомтеся.
До кімнати зайшов сивий чоловік у класичному костюмі.
— Ви?! — Інга Федорівна була шокована.
— Ви? — Навпаки, з радiстю вигукнув Ярослав Степанович. — Як чудово! А то зранку ви так швидко зникли, що я навiть не встиг вибачитися. I, звiсно, хiмчистка за мiй рахунок. Я щоранку бiгаю в парку неподалiк, а потiм беру каву i люблю посидiти на набережнiй. Тому й був у спортивному костюмi, — нiяково пояснив вiн.
Iнга Федорiвна все ще хмурила брови, але поступово зм’якшилась.
Вечiр проходив добре: Ярослав Степанович виявився приємним чоловiком, розповiдав багато цiкавого, старанно доглядав за Iнгою Федорiвною за столом. Марк показував свої малюнки, i було видно, що у хлопчика талант до живопису. Потiм вiн урочисто розповiв вiрш французькою мовою. I все було очевидно: Вiталiй та Ульяна дивилися один на одного закоханими очима.
Та все ж, коли син вiз матiр додому, Iнга Федорiвна сказала:
— Синку, подумай ще раз, навiщо тобi це все: дивна, ексцентрична, ще й iз дитиною. Для сiм’ї можна знайти когось краще.
— Мамо, я люблю Ульяну. Вона добра, цiкава, весела, легка, навiть повiтряна, i водночас сильна та самодостатня. I це не я вирiшував, чи створювати сiм’ю з нею, в першу чергу, вони з Марком вирiшували, чи приймати мене у свою сiм’ю. Бо, як не крути, вони вже сiм’я. Але я сподiваюся, що наша родина залишиться такою ж дружньою, просто стане ще бiльшою. Мамо, дуже тебе прошу, не суди так поверхнево, придивись до Ульяни, я впевнений, ви порозумiєтесь.
Iнга Федорiвна промовчала. Син зробив свiй вибiр, i що їй залишалося…
— Уля, Ульяно, дiти зiбранi? Ми з Ярославом Степановичем будемо через п’ятнадцять хвилин, — щебетала в слухавку Iнга Федорiвна.
— Iнго Федорiвно, вам ще не набридло з ними возитися? Може, ми самi на цих вихiдних? — трохи зніяковіло вiдповiдала Ульяна.
— Улю, ти i так цiлий тиждень з ними. Вихiднi! Я ж бабуся, теж маю право брати участь у вихованнi. До того ж, ми з Марком домовлялися сьогоднi запускати кораблики. I Маєчцi треба свiже повiтря. Вiталiй з Ярославом Степановичем, зрештою, саме для цього дачу й купували, щоб онуки на природi змiцнювали здоров’я, — навiть трохи ображено вiдзначила Iнга Федорiвна. — Краще збирайтесь i їдьте з нами! — додала вона.
— Може, й справдi поїдемо? — усмiхнувшись, шепнула чоловiковi Ульяна.
— Поїдемо, — пiдморгнув вiн.
— Iнго Федорiвно, ми зараз миттєво зберемося! — радiсно вигукнула Ульяна. — Але, чур, хоча б готувати буду я! — засмiялася вона.
— Готувати будемо разом, — тепло посмiхнулася Iнга Федорiвна.
Минуло пiвтора року з дня весiлля Вiталiя та Ульяни. Iнга Федорiвна з кожним днем усе бiльше переконувалася, що син зробив правильний вибiр. Ульяна була чудовою дружиною та матiр’ю. I що там говорити, найкращою невiсткою.
