— Ти знаєш, Богданов, у нас же син!
Ця фраза і крива посмішка Олени не йшли з голови Ігоря. Він не міг укласти її у свідомості. Син. Дізнатися через п’ятнадцять років, що у тебе є син… Йому шалено захотілося закурити, хоча він не торкався цигарок уже п’ять років – з того моменту, як вони з Надією вирішили, що хочуть дітей. Але він відкинув цю думку.
Два дні тому Ігор прилетів у місто свого дитинства й юності, щоб владнати питання з несподіваною спадщиною. Виявилося, що у нього була далека родичка – настільки далека, що він ледь пригадав її, коли йому зателефонували. Як єдиний спадкоємець, він отримав у спадок однокімнатну квартиру на околиці міста. Завершивши всі справи, Ігор вирішив прогулятися знайомими вулицями. Він не те щоб сумував за цими місцями, але було цікаво подивитися, що змінилося.
Він йшов повільно, згадуючи: ось там, через два перехрестя – школа, в якій він навчався, тут – будинок, де жив з батьками. У вікнах світло, цікаво, хто тепер там мешкає? Його батьки загинули, коли йому було дев’ятнадцять. Майже рік після цього він ще прожив тут сам, а потім поїхав. А ось там мешкав його найкращий друг Юрко. Може, варто було написати йому? Посиділи б, поговорили. Вони давно не спілкувалися, хоча залишалися друзями в соцмережах. Судячи з фотографій, у Юри двоє дітей, він працює в будівельній компанії, вихідні проводить на дачі у батьків, а раз на рік їздить з сім’єю на море. Може, варто зайти? Та ні, вже пізно.
А ось за тією п’ятиповерхівкою жила Олена. Ігор усміхнувся, згадавши її. Яким же дурнем він був! Вона ж ніколи його не любила, а він бігав за нею, наче вірний пес. Він закохався в Олену ще в сьомому класі, коли вона переїхала до їхнього району. Вона була такою красивою, як принцеса. Два роки він просто милувався нею, а на випускному зважився зізнатися в почуттях.
— Богданов, та куди тобі до мене? – засміялася Олена. – Можеш стати в чергу, може, колись дійде й до тебе.
Ігор вирішив, що доведе їй, що він вартий більшого. Він старанно вчився, займався спортом, качав м’язи на турніках. Але і в одинадцятому класі, коли він запросив її на танець, вона лише закотила очі:
— Думаєш, твій відмінний атестат щось означає? У житті вирішують гроші. А у тебе їх немає. До того часу, як заробиш, якщо взагалі заробиш, пів життя мине.
Ігор знову вирішив: Олена ще пошкодує.
Через два роки вона таки погодилася піти з ним на побачення. Правда, потім з’ясувалося, що це сталося лише тому, що її черговий хлопець її покинув. У Олени завжди були багаті залицяльники. А Ігор тоді навчався і підробляв у магазині мобільних телефонів, заробіток був мізерним, а батьків уже не було, тож розраховувати на чиюсь допомогу він не міг. Але він був готовий витратити на неї все, що мав.
А потім вона просто кинула його, відверто зізнавшись, що використовувала.
— Таке життя, — засміялася вона й пішла, цокаючи підборами.
Ігор зрозумів, що більше йому тут нічого робити, продав квартиру й виїхав. Він перевівся на навчання в інше місто, успішно закінчив його, зробив кар’єру. А потім зустрів Надю. Вона була зовсім іншою. Її посмішка змушувала світ навколо світитися. Ігор просто любив її, і був щасливий поруч із нею. Все у них було добре, от тільки дітей не було. П’ять років тому вони вирішили, що готові стати батьками, але не вийшло. Вони навіть пробували ЕКО – безрезультатно. Зараз вони проходили підготовку до усиновлення.
Але цей спокійний світ обрушився в один вечір.
Прогулюючись районом, Ігор помітив невеликий бар. Колись тут було кафе-морозиво. Він вирішив випити келих темного пива й зайшов усередину. Атмосфера була затишною.
Раптом його відволік гучний сміх. Жінка сиділа за барною стійкою й кокетувала з чоловіком. Та він лише зморщився й пішов до іншого столика.
— Не пригостив? — хмикнув бармен. — І я теж не буду. Йди додому.
— Що ти розумієш? — відповіла вона й раптом усміхнулася Ігорю.
І він обімлів: Олена.
— Олено? — здивовано вигукнув Ігор.
— Ми знайомі? — вона невдало спробувала грайливо посміхнутися. — Чекай… Ігор Богданов?
Вона окинула його оцінюючим поглядом.
— Ну ти красень! Але і я ще нічого, правда ж?
Ігор не знав, що відповісти. Вона була його ровесницею, але виглядала зовсім інакше.
— Як справи? — запитав він.
— Все добре! — відрізала Олена. — А ти, небось, уже начальник?
— Комерційний директор маркетингового напряму.
— Женатий?
— Так.
Олена помовчала, а потім сказала:
— А ми ж з тобою не просто так зустрілися. Знаєш, Богданов, у нас син.
Ігор застиг. Це був жарт чи страшний сон?
— Син. Йому чотирнадцять. Єгор. Я його сама виховала, сама підняла… — вона навіть всхлипнула.
— Чому ж ти мені не сказала?
— Та не треба нам нічого від тебе! Думаєш, я не можу забезпечити свою дитину?!
Бармен кашлянув.
— Може, дамі варто піти додому?
Ігор погодився, розплатився й провів Олену до квартири.
Перед тим як двері зачинилися, він почув голос хлопця:
— Ма, знову?!
— Що, матері відпочити не можна?
— Від чого ти втомилася? — роздратовано пробурмотів він. Потім усе стихло.
Наступного дня Ігор прийшов до Олени. Вона виглядала краще, без макіяжу, з вологим волоссям. Ігор зрозумів – у його житті все змінилося назавжди.
— Єгор ще в школі, — сказала вона, зробивши ковток із чашки. Ігор за ледь вловимим ароматом зрозумів, що це був не чай, а пиво.
— Зранку п’єш? — Ігор скоса глянув на колишню кохану.
— По-перше, вже не ранок, друга година дня. По-друге, не п’ю, а так, для здоров’я, — образилася Лена.
Ігор важко зітхнув:
— Ну, розповідай.
— Що тут розповідати? Ти пішов, а я залишилася вагітною. Для аборту вже було пізно. Бажаючих виховувати чужу дитину не знайшлося. От і крутилася сама, як білка в колесі, — з ноткою драми в голосі пояснила Лена.
У цей момент на кухню зайшла її мати, Ольга Сергіївна. Ігор добре пам’ятав її — завжди тиха, стримана, майже непомітна. Вона й справді крутилася, як білка, працюючи на двох роботах, щоб догоджати дочці. Батька у Лени не було. Ігор відзначив, що Ольга Сергіївна постаріла ще більше, обличчя осунулося.
Вона довго дивилася на нього, ніби намагаючись згадати.
— Ти ж обіцяла більше нікого не приводити додому, — тихо сказала вона.
— Це і мій дім теж, між іншим! — завелася Лена. — І взагалі, знаєш, хто це? Це батько Єгора. Ось він, весь у мене, з’явився, коли син вже дорослий. Сам життя вдало влаштував, великий начальник, а нам зламав усе! — її голос підвищувався.
Ольга Сергіївна подивилася на Ігоря з сумом, присіла до столу й, мабуть, теж відчула запах алкоголю.
— Уже почала… — покачала вона головою.
— Всі такі правильні! — Лена зірвалася з місця й вибігла з кухні.
Ігор зітхнув і тихо промовив:
— Ви мене не впізнаєте? Ігор Богданов.
— Не відразу згадала, — зізналася Ольга Сергіївна. — Ти завжди вирізнявся серед тих пустомель, які бігали за Ленкою. Хороший був, правильний.
— Я не знав, чесно. Випадково зустрів Лену вчора, вона все розповіла, — виправдовувався Ігор. Він пояснив, як і чому п’ятнадцять років тому залишив місто, як живе зараз із дружиною Надією. Ольга Сергіївна мовчки слухала.
— Не знаю, що робити. У мене є гроші, я можу допомогти — Лені, Єгору. Я розумію, що це не компенсує роки відсутності, але хоч щось…
— Справа не тільки в грошах, — махнула рукою Ольга Сергіївна. — Я працюю й досі, допомагаю, а Лена могла б і сама взятися за розум. Але що є, те є. Єгор нервовий, запальний, але швидко відходить. Боюся, щоб не потрапив у погану компанію. Грошей Лені не давай — вона їх спустить. Забери Єгора, бо він тут просто пропаде…
Ігор розгубився. Забрати? Вже дорослого хлопця? Він навіть не уявляв, як вони зустрінуться і що скаже Наді. Та відповісти не встиг — у коридорі почувся шум, і в кухню зайшов хлопець.
— Привіт, бабусю. А це хто? — запитав Єгор, з-під густого чуба зиркаючи на Ігоря. Було видно, що він напружився.
Не встигли відповісти ні Ігор, ні Ольга Сергіївна, як у дверному отворі з’явилася Лена.
— А це, синку, твій татко. Ось він, повернувся. Той самий, який залишив нас п’ятнадцять років тому.
Єгор різко розвернувся й вибіг із квартири, грюкнувши дверима.
— Довів дитину! — кинула Лена.
— Замовкни вже, — суворо урвала її Ольга Сергіївна.
Лена знову втекла, щось бурмочучи собі під ніс. Ігор, розгублений, глянув на Ольгу Сергіївну.
— Він прийде ввечері. Я поговорю з ним. Залиш номер, я зателефоную, — сказала вона.
Наступного дня вони знову сиділи на кухні.
— Я, правда, нічого не знав… — почав Ігор. — Якби знав, усе було б інакше. Але змінити минуле неможливо. Треба думати, що робити зараз.
Єгор мовчав.
— Сину, подумай сам. Які в тебе тут перспективи? Їдь із батьком, — втрутилася Ольга Сергіївна.
— Я розумію, що ми майже чужі. Але я хочу, щоб ми спробували. Якщо тобі не сподобається — завжди зможеш повернутися, — сказав Ігор.
— А як же ти, бабусю? — запитав Єгор.
— Впораюся. Я не про себе зараз думаю, — відмахнулася вона.
— Я поїду, — після паузи сказав Єгор.
Надя зустріла їх вдома з подивом.
— Ти так і не пояснив, чому затримався. І ти не сам? — її усмішка не згасала, але в очах з’явилося здивування.
На кухні Ігор швидко розповів усе.
— Син? — перепитала Надя.
— Син, — кивнув Ігор.
— Але ж ми хотіли дитину… Маленьку, — прошепотіла вона.
— Всі діти ростуть, — тихо відповів Ігор.
— Але ти ж ростиш їх сам, знаєш їх змалечку… Я боюся. Ми не впораємося, — Надя задумливо подивилася у вікно.
— Впораємося, — впевнено сказав Ігор.
— Він не схожий на тебе, — зауважила Надя.
— Буває й таке, — посміхнувся він.
Вечеряли разом.
— Чим захоплюєшся, Єгоре? — запитала Надя.
— Ми з друзями створили гурт. Я пишу тексти, інколи читаю. Хотів грати на гітарі, але це дорого… — пояснив хлопець.
— Цікаво. Я теж навчалася у музичній школі, — посміхнулася Надя.
— Вам пощастило, — пробурмотів Єгор. — А як мені вас називати?
— Надя. Не хвилюйся, я не намагатимуся замінити тобі маму. Можеш вважати мене старшою сестрою, — відповіла вона.
Так вони почали жити разом. Єгору купили синтезатор, щоб Надя навчала його музиці. Вечорами влаштовували імпровізовані концерти. Вихідні проводили разом.
— Знаєш, бути молодими батьками дорослого сина навіть круто! — сміючись, сказала Надя.
— Не знаю… Вчора після велосипеда ноги боліли. Напевно, старію, — пожартував Ігор. — Як думаєш, на другого вистачить сил?
— Ти про що? — здивувалася Надя.
— Ми ж хотіли взяти малюка. Саме час повернутися до цієї ідеї, з Єгором усе владналося.
— Справді? Ти ще цього хочеш? — очі Надії засяяли. — Я вже думала, що ти забув… — Вона схилилася на плече Ігоря. Йому здалося, що вона тихенько схлипнула, але якщо й так — це були сльози щастя.
Єгор, Ігор, а тепер і Надія часто телефонували Ользі Сергіївні, цікавилися її справами, запрошували в гості. Ігор справно надсилав їй гроші. Лена ж вимагала, щоб він перераховував їх безпосередньо їй, навіть погрожувала, що не відпустить Єгора. Але Ігор залишився непохитним. Ольга Сергіївна сама видавала дочці невеликі суми. За рік Лена зателефонувала синові лише кілька разів, і навіть по голосу було чути, що вона нетвереза.
Коли Надія повідомила, що вони з Ігорем збираються усиновити дитину, Єгор підтримав цю ідею з ентузіазмом. Більше того, він наполягав, що це має бути дівчинка.
— Коли життя дарує тобі дитину, ти не обираєш, якою вона буде: хлопчиком чи дівчинкою, схожою на маму чи на тата. Ми теж вирішили не вибирати, — усміхнулася Надя.
Доля вирішила підлаштуватися під Єгора — невдовзі в їхньому домі з’явилася дволітня Єва. Вона була кмітливою та смішною.
— Сім’я, пропоную переїхати за місто, — якось за вечерею сказав Ігор. — У будинку місця більше, природа ближче. Ви з Євою ще рік точно вдома будете — вам це тільки на користь. — Він перевів погляд на сина. — А тебе, Єгоре, я зранку до школи підвозитиму. Ну, виїжджати доведеться трохи раніше, хвилин на сорок. Але ж там є електрички, якщо що, пристосуєшся. Як тобі ідея?
Усі підтримали. Ігор зайнявся вибором вигідної іпотечної ставки, Надя — новим інтер’єром, а Єгор — риболовлею, бо чому б і ні?
Одного дня дзвінок від Ольги Сергіївни порушив їхні плани.
— Ігорю, приїжджай, терміново. І Єгора бери. Йому треба з матір’ю попрощатися, — голос Ольги Сергіївни тремтів.
— Що сталося? — напружився Ігор.
— Лену скрутило, сильно. Викликали швидку, але що тут уже… Цироз, неоперабельний. Гасне на очах. Якби ж раніше знати… — жінка зітхнула й схлипнула.
— Завтра будемо, — відповів Ігор, готуючись до непростої розмови з сином.
Лена лежала на подушці, маленька, змарніла, з потьмянілим поглядом. Але коли побачила сина, в її очах з’явилося світло.
— Підріс як… — прошепотіла вона й намагалася усміхнутися. — Пробач мене.
Єгор витер рукавом сльозу й мовчки кивнув. Вийшов на кухню, щоб заспокоїтися. Лена залишилася з Ігорем наодинці.
— І ти прости, — раптом сказала вона.
— Та що там уже… — почав було Ігор.
— Не перебивай. Єгор не твій син. Я ж тоді кинула тебе заради Максима Вєтрова. Думала — вигідна партія… А він мене покинув. Але за всіма строками, Єгор його. Я потім ходила до нього, благала, мало не в ноги падала. А він і слухати не захотів, грошей на аборт сунув. Та пізно було. Ти навіть не додумався підрахувати. Від нашого розставання до дня народження Єгора майже рік минув… Тоді побачила тебе в барі, зрозуміла — піднявся, став тим, ким хотів. А я? Хотіла просто грошей із тебе вибити. Ось і весь мій план… — вона стомлено відкинулася на подушку.
Ігор мовчав, ошелешений. Раптом за спиною відчув рух, обернувся й побачив, як Єгор вибігає з кімнати. Значить, усе почув.
— Це нічого… Це нічого не змінює, — тихо сказав Ігор, сівши поряд із Єгором на лавку біля під’їзду.
— Я з бабусею залишуся, — твердо сказав хлопець.
— А ми й бабусю заберемо. Будинок у нас великий буде. Вона з Надею господарюватиме… — мрійливо запропонував Ігор.
— Але ж ми тобі ніхто тепер виходить, — Єгор уперто не дивився на Ігоря.
— Та що ти таке кажеш? Єва теж нам ніхто була, а тепер донька. Жаль тільки, що я так пізно тебе дізнався. А Наді й Ользі Сергіївні можемо й не розповідати. Ходімо, бабуся, мабуть, хвилюється.
— Ні. Я скажу Наді. Вона має сама вирішити. Сьогодні ж подзвоню. — Єгор рішуче піднявся. Ігор не сумнівався, що його мудра дружина скаже Єгору те саме, що сказав він сам.
…
— Евочко, не рви ягідки з куща просто так. Давай спочатку в відеречко складемо, потім удома помиємо й їстимемо, добре? — турбувалася Ольга Сергіївна.
— Добре, бабусю. Але відерце я сама понесу, щоб тобі не важко було, — щебетала дівчинка.
— Ой, пуговочка ти моя, — розчулилася Ольга Сергіївна.
— Готовність дві хвилини, несіть тарілки! — гукнув Єгор, перевіряючи шашлик.
— Уже несу! — відгукнулася Надя, дорізаючи помідори.
— Надю, я тут подумав… У нас усе так добре, — сказав Ігор, допомагаючи дружині.
— Я рада, що тобі подобається, — засміялася вона.
— Ось саме тому я й думаю, що ми гарні батьки. Особливо ти. Давай ще всиновимо дитину. Як тобі така ідея?
— Я — тільки за! — усміхнулася Надя.
Минуло пів року після смерті Лєни. Спочатку Ольга Сергіївна не хотіла переїжджати, але зрештою погодилася, ще й поставила умову — частину грошей із продажу квартири відкласти на майбутнє родини.
Якби ми зазирнули в їхній дім через п’ятнадцять років, то побачили б велику дружню родину. У Богданових уже було шестеро прийомних дітей, троє з яких, разом із Єгором, створили власні сім’ї. А на святкуванні свого 70-річчя Ольга Сергіївна загадала побачити ще й праправнука…
