— Настя, Настя, прокидайся, ти що, забула? Тобі ж до бабусі йти, вставай швидко.
Настя ледве відкрила очі, субота, вихідний, дівчинці дуже хотілося поспати…
— Мам, я хочу спати.
— Вставай, не відпочиватимеш, треба йти до бабусі, швидко. Ти ж сама вчора обіцяла.
— Мама, я нікому нічого не обіцяла, і це взагалі не моя бабуся.
— Замовкни, замовкни, швидко, — мати підскочила і закрила Насті рот рукою, — не смій говорити, зрозуміла? — шепотіла вона на вухо дівчинці, краще заткнись і роби, що кажуть, ясно?
Настя кивнула, вона сильно злякалася, що мати зараз почне її бити.
Вона часто так робила, била Настю.
За що?
А за все.
За те, що від матері знову пішов черговий чоловік, за те, що Настя підвернула ногу, за те, що вона взагалі існує, за оцінки, за все.
Але на людях мати постійно обіймала Настю, називала її своїм щастям і донечкою, говорила, що їй більше ніхто не потрібен, що в неї є така чудова дочка…
А ось коли не було сторонніх, мати ставала справжньою мегерою.
Дядя Паша Насті подобався, він був спокійний, трохи забитий, як підліток.
Настя, в свої дванадцять, вже розуміла, що дядя Паша — підкаблучник, він до 37 років жив зі своєю мамою, а мати Насті якось встигла одружити його на собі.
— Ось цей точно не втече, — говорила мати своїй подрузі, тітці Віці, — він у мене ось тут, — і вона показала кулак.
Мати працювала, хто б міг подумати, в школі, завучем і вчителем математики.
Учні обожнювали свою Тамару Петрівну, дівчата заздрили Насті, а вона з кожним днем все більше ненавиділа свою маму…
— Вставай, коров’як, — шипіла мати, — не смій лінивитися, зрозуміла? У цієї карги.
У неї чотирикімнатна квартира, і коли її не стане, вона дістанеться Пашці, зрозуміла? Я його законна дружина, а ти моя дочка. Зачекай, він тебе ще всиновить, я доб’юся цього…
Тому, в майбутньому, ми поміняємо її квартиру, поки ти виростеш, у тебе буде окрема квартира, зрозуміла?
Ууу, невдячна тварюка.
Вставай, йди… Мені треба збиратися на роботу, у мене екскурсія з сьомим класом.
Настя зітхнула і встала.
Мати вчора поклалася перед свекрухою, обіцяла їй, що Настя прийде і все прибере.
Настя їхала в холодному, промерзлому трамваї, прислонилася до вікна і задрімала, їй снилися якісь мультфільми, дивні герої говорили смішними голосами, вони ніби звали Настю, називаючи її дівчинкою.
— Дівчинка, дівчинкааа, кінцева…
Настя прокинулася і вийшла з трамвая, де вона? Пропустила зупинку, тепер ця бабка накаже матері, і мати знову її поб’є.
Настя сумно сіла на лавочку.
— Тобі куди треба було? — запитала кондукторка.
Настя назвала зупинку.
— То ось, трамвай, йди, скоро відправляється.
— А ви не знаєте, скільки пішки?
— Пішки дев’ять, а що? Грошей нема?
Насті стало соромно до сліз, у неї є тільки на туди й назад, якщо вона зараз поїде до потрібної зупинки, то назад їй не буде на що повернутися.
Якщо вона скаже старій, та розповість матері, і мати її знову поб’є.
Якщо скаже, що вкрали, що тут почнеться? Мати схопить її за руку, потягне в міліцію, а потім ще й удвічі більше поб’є… Ні, вона йде пішки.
Настя зітхнула, натягнула на вуха шапку і пішла пішки.
— Ей, постій… — кондукторка покликала дівчинку, — ти що? Куди ти зібралася пішки?
— Ага, — Настя дивиться в землю.
— Ось, — вона сунула монетки в руку дівчинці.
— Ні, не треба… я не візьму…
— Бери, бери, не візьме вона. Дома попадеш?
Настя знову кивнула.
— Біжи, бо запізнишся.
— Дякую вам, я вам віддам…
— Віддаси, звісно… Біжи, як тебе звати?
— Настею.
— А мене тітка Марина, ну біжи…
Настя побігла до трамвая, вмовляючи себе не закривати очі, не спати.
— Ох, Маринка, — каже водій трамвая, жінка старшого віку, — добра душа, мабуть, на шоколадки дівчина потратилася, одягнена пристойно… видно, розбалувана…
— Ні, Катю, у неї були гроші туди і назад, я це по її збентеженому личку зрозуміла, зупинку вона проїхала, назад поїде за гроші, а повернутися не буде на що. Видно, її б’ють, старий синяк на щоці, і руки, ніби по них колотять…
— Та може вона просто вдарилася, дитя ж.
— Ні, — качає головою тітка Марина, — її б’ють. Я сама в такій родині виросла, батько лупив за кожну дрібницю…
Тітка Марина була права, Настю б’ють, як вона сказала, тільки не батько, а мати… А ще вона всім говорить, що Настя така незграбна…
Настя цього разу не заснула, підійшла до потрібного будинку, піднялася на поверх, подзвонила у двері.
— Щось ти довго, — сказала бабуся строгим тоном, — мати твоя вже давно дзвонила. Ти що, десь гуляла?
Настя стояла, опустивши голову, намагалася не заплакати.
Що за дурниця, Настя навчилася терпіти біль і ніколи не плакала, а тут… сльози… гарячі, як горошини, котяться з очей.
Добре, що бабуся не помітила…
— Іди, хочеш їсти?
Настя похитала головою.
— Ну добре.
Настя робила все, що говорила бабуся, витирала пил, мила, робила все, як наказала старенька.
Квартира виглядала, як музей — стільки всього незвичайного: фігурки, маски, картини. В кутку стояла дивна річ з трубою, спочатку Настя переплутала її з самоваром, але потім згадала, що це грамофон, і посміхнулася.
— Втомилась?
Настя знову похитала головою.
— Ти що, говорити не вмієш?
— Вмію.
Бабуся взяла Настине обличчя руками і підняла його до світла.
— Забруднилася десь, йди вмивайся, руки помий, будемо обідати.
Настя вмилася і підійшла до бабусі.
До речі, бабуся була цілком здоровою, чому мати думала, що вона скоро помре?
— Ти що, не відмила обличчя? Поглянь… це ж синяк… Ти що, падала?
— Так.
— Як можна так впасти… А руки… руки… Ти теж падала…
Настя знову опустила голову, а з очей покотились сльози.
— Ідемо їсти.
Після обіду Настя знову взялася за ганчірку.
— Погоди… Ти чим займаєшся?
— Вчуся.
— Ну, це зрозуміло… А чим взагалі займаєшся?
— Ну… люблю читати, малювати.
— Ого? — бабуся одразу стала серйозною. — Це мати так сказала?
— Як? — злякалася Настя.
— Про те, що любиш малювати?
— Ні, вона не любить, коли я малюю, каже, що це марна трата часу.
— І ось так… Ідемо.
Бабуся повела Настю до шафи з книгами.
— Обирай будь-яку і читай, прочитаєш — принесеш нову.
Настя з любов’ю проводила пальцями по корінцях книг.
— Постій… мати не дозволяє тобі вдома читати? І… малювати?
— Так, — тихо сказала Настя.
— Знаєш що… Ось диван, ось книги, сиди і читай, а хочеш… залишайся у мене на ніч, завтра ж неділя, не треба в школу.
— Але мама…
— Я подзвоню твоїй матері, вона мене боїться, так що не переживай. Але це якщо ти сама захочеш…
Настя кивнула.
Бабуся набрала номер матері Насті.
— Алло, Тамара, це Капітоліна Митрофанівна… Слухай, ми з внучкою вирішили залишитися вдома, будемо робити велику прибирання, не треба їй бігати туди-сюди. Сподіваюся, ти не проти? Ну, звісно, не будеш проти. Все, вона приїде завтра вечором, я сама її привезу. Мало ли, дванадцять років, я сама знаю.
Бабуся повернулася до Насті і хитро посміхнулася.
— Ну от, тепер ми будемо робити все, що захочемо, попереду цілий день і ще половина наступного. До речі, ти можеш називати мене Капою… або бабою Капою, чому б і ні?
Ти моя перша внучка, і я сподіваюся, що Паша з твоєю мамою зійдуться. Йому саме така потрібна, він у мене — тюфяк.
Невідомо, чи буде у них справжня дитина, тому тренуватимуся на тобі. Отже, внучка моя, тобі потрібен домашній одяг, я планую, що ти будеш приїжджати до мене на вихідні, тому потрібно й одяг, і… що там сплять маленькі дівчатка?
— Піжама, — тихо сказала Настя, їй дуже сподобалася нова бабуся, баба Капа.
— Піжама, ага, кому б нам подзвонити…
Баба Капа взяла телефон і набрала номер.
— Алло, Зінаїдо Василівно, це Капітоліна Митрофанівна… Слухай, Зіна, допоможи, внучка приїхала, а її мати, уявляєш, така кенгуру, не поклала їй нічого, ні змінного одягу, ні тапочок, ні піжами…
— Лет? Дванадцять, ну вона у мене маленька, як на десять…
— Прямо зараз? Звісно, під’їдемо, Зіна, що тут питати…
Настя збиралася, а бабуся поїхала до магазину. Вони пішли прямо на склад, Настя відчула себе, як у казці, ніби потрапила до печери Алі-Баби.
А увечері, сидячи з бабусею Капою, вони пили чай, і бабуся розповідала про своє молодість, про своє життя…
Вона розповіла, що дядька Пашу народила пізно, вже не сподіваючись стати матір’ю…
— Баба Капа, а чий це портрет?
— Це? Це автопортрет… мій…
— Ваш?
— Ну що ти знову запитуєш, мій…
— Я думала, що артистка, яка ж ви… ти… красива.
— Та ну… скажеш, — засоромилася бабуся. — Я в молодості була схожа на коня, а до старості взагалі на висохлу акулу.
— Ні… ти найкраща на світі.
— Так? Дивно… А що, виходить, Григорій не брешував? От і язви його, а я тоді прогнала його, ще й пенделя дала… Це ж батько Паші… Мда… я думала, що він просто позарився на мою квартиру.
Тато був відомим ученим, а я так… вільний художник, можна сказати, але досі працюю в музеї живопису, ще й пару лекцій на тиждень читаю.
Слухай, не дуже добре все вийшло з Григорієм, але що вже тепер…
Потихеньку Настя розповіла, що мама її б’є.
Бабуся Капа мовчки підійшла і пригорнула Настю до себе.
— Я нікому тебе не дам в образу, чуєш? Ти мені сподобалась одразу, ще там, на тій дурній весіллі, фарсі, який влаштувала ця акула, а мій Пашка її підтримав. Ну ладно, нехай живуть, йому таку крокодилицю, як твоя мати, і треба…
А ми собі будемо жити, хе-хе.
Настя не вірила. То що, виходить, тепер у неї є бабуся? Та ще й така добра! Тепер вона може сказати, що поїхала до бабусі, що ми з бабусею…
Настя чекала вихідних, як манни небесної, а мати стала менше її бити.
Вони з бабусею пекли пироги за рецептом з давньої книги, потім відмивали кухню з мехом, вчилися варити варення і багато іншого.
А ще вони з бабусею знайшли ту добру кондукторку, тітку Марину, бабуся дуже подякувала їй, що допомогла її внучці.
Тітка Марина не хотіла брати гроші, але бабуся Капа настояла.
У Насті була найкраща та найнеповторніша бабуся на світі.
— Чого це ти з ранку не спала, а? — питає, зітхаючи, мати.
— Ми з бабусею на ринок збиралися, — стримуючи радість, каже Настя.
— Ааа, ну правильно, правильно, підлизывайся до старухи.
Насті неприємні слова матері, вона стискає зуби і біжить.
— Що твоя бегемотиця? — оглядає баба Капа Настю. — Не сварилася?
— Ні.
— Ну добре…
А скоро Настя вже по п’ятницях, після уроків, їхала до бабусі.
Мати думала, що вони наводять порядок, а Настя з бабусею Капою гуляли по музеях, виставках, ходили в театри і просто розмовляли.
Іноді Настя валялася на дивані і читала, іноді вони разом малювали.
— Ба… Я хочу бути художником-мультиплікатором.
— Чудово, моя дівчинка. А що на це каже твоя крокодилиця?
Настя опускає голову.
— Ясно.
Бабуся Капа іноді приходила до матері з дядьком Пашею в гості, мати ненавиділа ці візити свекрухи, але терпіти змушена була.
Бабуся з Настею приховували від матері, що вони дуже прив’язались одна до одної.
— От що я думаю… стара я стала, — бабуся спеціально кашляє, а Настя намагається стримати сміх. — Думаю, нехай Настя у мене живе… допомагала мені.
Мати спочатку роздумує, адже Настя її дочка, і як не крути, вона любить дівчинку… Але… свекруха вміє переконувати, та й Настя, здається, не проти, поглянь, які в неї щасливі очі, ці двоє сдружилися, мати вже давно зрозуміла, що вона не поганий педагог, може й погана мати… бо якщо дитина тікає з дому, значить щось не так…
— Як я ловко переконала цю змійку, а? Ладно, Настенька, яка б вона не була, вона твоя мама…
— Так я знаю, ба… я все одно її люблю, до того ж, коли вона з дядьком Пашею почала жити, так зовсім до мене добре ставитися стала.
— Ну і чудово… Ти хоч не проти, що я тебе забрала?
— Ні, не проти, ти що, бабо. Я буду до мами з дядьком Пашею в гості ходити.
Ось така чудова бабуся з’явилася у Насті…
Вони з Настею ще багато чого зроблять…
Настя стане художником-мультиплікатором, як і хотіла, почне робити чудові мультфільми, перший свій мультфільм вона присвятить своїй бабусі Капі.
Рідних внуків у Капітоліни Митрофанівни так і не з’явилося, але Настя стала їй ріднішою за всіх родичів.
— Душа моя, — так звала бабуся свою внучку.
Встигла й Настю заміж видати, й правнука на руках потримати.
— Люби її і не ображай, а то… дивись, я навіть звідти знайду спосіб тебе дістати, — каже вона Настиному чоловікові. — Я нікому її в образу не дам, вона моя душа…
— Паша, тримайся за свою… улюблену жінку, завдяки їй ти хоч від мамкиної спідниці відірвався, — наказує баба Капа. — Не ображайтеся на мене, але квартира Насті…
— Звісно… мама, — стримуючи сльози, каже Настина мама. — Вона вдячна цій непростій жінці за чоловіка, а ще більше за доньку…
Бабуся Капа пішла щасливою.
А Настя щаслива тим, що у неї була така бабуся.
