Ліля виховувала сина самостійно. Її чоловік, виявившись любителем гулянок, пішов з сім’ї одразу після народження дитини. Єдиною підтримкою для жінки був батько, який допомагав не лише з малюком, а й фінансово. Ліля навіть не уявляла, як би справлялася без нього.
Після розлучення грошей катастрофічно не вистачало, а колишній чоловік аліменти не платив. Постало питання виходу на роботу. Батько, зітхнувши, сказав:
– Якщо треба, то треба. Йди працюй. Я з Льошкою залишуся, не хвилюйся, впораюся.
Так Льоша залишався з дідусем майже весь час. Ліля навіть трохи ревнувала – син був надзвичайно прив’язаний до дідуся. Вона ж цілими днями працювала й майже не бачила сина.
Одного ранку, збираючись на роботу, жінка помітила, що Льоша прокинувся незвично рано і радісно повідомив:
– Ми сьогодні з дідусем підемо по гриби! Це ж чудово, правда?
Ліля глянула на батька й запитала:
– Тату, справді? Куди цього разу підете?
– В Находкинський ліс. Кажуть, грузді вже пішли.
Її батько був завзятим грибником і рибалкою, з дитинства привчаючи до цього й онука. Ліля не заперечувала, лише сказала:
– Дивіться, щоб не затримуватися допізна, гаразд?
– Коли це ми затримувалися? Назбираємо пару відерець – і додому, правда, Льош? – підморгнув дід.
До кінцевої зупинки вони доїхали автобусом, а далі рушили пішки. Ліс починався прямо за містом, тому семирічному Льоші йти було неважко.
Ще не дійшовши до лісу, вони побачили, як поряд загальмувала машина.
– Привіт, Степановичу! Знову за грибами? – привітався водій, старий знайомий дідуся на ім’я Анатолій.
– Так, чув, що грузді вже з’явилися.
– Які грузді в Находкинському лісі! Там уже все давно зібрали. Треба далі їхати. Ось у Турханці – там точно є. Я якраз туди їду, хочеш, підвезу?
– Якщо не складно, то давай.
Анатолій висадив їх біля Турханського лісу, домовившись, що назад вони спробують знайти попутку, а якщо ні – зателефонують йому.
Льоша весело бігав між деревами. Він любив такі прогулянки з дідусем – той завжди щось розповідав, пояснював і терпляче відповідав на нескінченні запитання онука. Для Льоші дідусь був справжнім героєм, який знає все на світі.
Грибів і справді було багато. Захопившись пошуками, вони зайшли глибоко в ліс. Раптом дідусь, махнувши руками, впав.
Льоша спершу не злякався. Він підійшов і запитав:
– Дідусю, ти спіткнувся?
Степанович мовчав і не рухався. Мальчику стало тривожно. Він намагався його розбудити, тряс за плечі, але марно. Тоді Льоша, тремтячи, заплакав:
– Дідусю, вставай! Будь ласка, мені страшно…
Вечері Ліля повернулася додому, але не знайшла там своїх грибників. Вона одразу почала телефонувати батькові, проте телефон був поза зоною доступу.
«Невже вони досі не вийшли з лісу?» — подумала жінка, починаючи хвилюватися.
За годину її хвилювання переросло в паніку, а ще через дві години вона вже сиділа в поліцейському відділку, намагаючись докричатися до чергового. Проте той і сам виявився чуйною людиною. Почувши слова:
— Дитина з дідусем! Ліс! Не повернулися! — він одразу ж викликав волонтерів.
Волонтери зреагували швидко. Менше ніж за дві години перша група, разом з Лілею, яка категорично відмовилася чекати вдома, і кількома поліцейськими почали прочісувати ліс. Але вони прочісували НАХОДКИНСЬКИЙ ЛІС!
Спочатку Льоша просто плакав, дивлячись на нерухомого дідуся. Потім сказав сам собі:
— Заспокойся, нюня, як тебе вчив дідусь? Не панікувати в складних ситуаціях! Візьми себе в руки!
Хлопчик навіть вдарив себе по щоках. Це допомогло — він перестав плакати.
— Треба послухати, чи дихає дідусь, — знову промовив собі Льоша.
Йому було страшно, але він змусив себе покласти голову на груди діда. Груди хоч і слабо, але піднімалися.
— Дихає, дихає! — зрадів хлопчик. — Треба просто почекати, поки він прийде до тями.
Льоша сів і почав чекати, спробувавши перед цим подзвонити мамі. Як і очікувалося — зв’язку не було.
Вечоріло.
Хлопчик згадував усе, що розповідав йому дідусь про виживання в лісі.
— Скоро ніч, і якщо дідусь не прийде до тями, він просто замерзне. Він же мене не дарма всьому вчив! Потрібно діяти!
Льоша дістав із рюкзака запальничку і, набравши тонких гілочок, почав розпалювати вогонь. Вийшло не одразу, але зрештою полум’я розгорілося.
— Тепер треба дрова, поки не стемніло. Треба зібрати багато, щоб вистачило на всю ніч.
Потім хлопчик почав обламувати гілки з сосен, носив їх і підкладав під дідуся.
— Ти в мене не замерзнеш, дідусю. Я зараз ще принесу, і ми ними вкриємося. Усе, як ти мене вчив.
Вночі Льоші було страшно. Лісові звуки лякали його, але він притиснувся до теплого боку дідуся, накрившись хвоєю.
Щоразу, коли вогонь починав згасати, Льоша хоробро вибирався зі своєї схованки й підкидав дрова.
— Я пам’ятаю, дідусю, вогонь не можна гасити. Я пам’ятаю.
На ранок хлопчик випив чай із термоса, але не весь. Половину він обережно влив у рот дідусеві.
«Потрібна вода, без неї ніяк», — подумав він.
Недалеко звідси вони з дідусем бачили лісове джерело. Але хлопчик боявся заблукати, повертаючись назад.
Озирнувшись, він побачив кущ із червоними ягодами.
«Вовча ягода, їсти не можна», — пригадав слова діда.
— А я і не буду їсти, вони знадобляться по-іншому.
Льоша набрав повний термос ягід і пішов до джерела, залишаючи за собою слід із червоних краплин.
Пошуки в Находкинському лісі тривали вже третю добу. Ліс прочісували знову і знову. З міста приїжджали нові добровольці.
Льоша з дідусем наче крізь землю провалилися.
Ліля, яка майже не спала три дні, з чорними колами під очима металася між волонтерами.
На четвертий день пошуків волонтери почали уникати погляду схибленої від горя матері. Один із них наважився сказати:
— Ви знаєте, за статистикою, після трьох діб шанс знайти людей у лісі живими значно зменшується. Ми прочесали весь ліс… За лісом є болото, можливо, вони пішли туди?
— Ні! — закричала Ліля. — Тато добре знав місцевість! Він ніколи не завів би Льошу в болото! Вони живі! Я це знаю! Ми продовжимо пошуки!
На п’ятий день, виснажена, Ліля виходила з лісу, ледь пересуваючи ноги. Повз проїжджала машина, яка раптово зупинилася й подала назад.
З неї вийшов Анатолій, старий знайомий її батька.
— Ліля, що з тобою? Що тут відбувається? — запитав чоловік, помітивши волонтерів.
Дізнавшись про ситуацію, Анатолій різко зблід.
— Так я ж їх підвозив до Турханського лісу!
— Сюди! Всі сюди! — закричала Ліля.
Через кілька годин студент-волонтер натрапив на слабкий запах диму. Він попрямував туди й побачив дві нерухомі фігури біля ледь тліючого вогнища.
Хлопець несміливо покликав:
— Льоша?
І завмер, коли одна з фігур поворухнулася.
— Довго ж ви нас шукали… Дідусь кілька разів приходив до тями, я давав йому воду й хліб. Він живий, просто знепритомнів, — ледве чутно прошепотів хлопчик.
Заплаканий хлопчик на руках у такої ж заплаканої матері дивився, як дідуся забирає швидка.
— Дідусю, ти тільки живи… Ти мені потрібен. Ти ще маєш мене багато чому навчити, — шепотів Льоша…
