— Бабоньки, чули? Кажуть, до Микитівни внука привезли!
— Та чи є в неї внук? Звідки?
— Так, Свєткин, мабуть!
— Який Свєткин? Вона ж стільки разів приїжджала, завжди одна.
— А великий той хлопчик?
— Та років дев’ять на вигляд.
— Ото дива!
Бабусі, стоячи на ганку сільського магазину, обговорювали найсвіжіші новини цього тижня. До Євдокії Микитівни Горлової приїхав внук. Вже великий. Чому ж він раніше не приїжджав? Інші ж привозять своїх кожного літа. А про Микитівну ніхто навіть не знав, що в неї є внук.
І сусідки почали тягнутися до будинку з синім парканом: одна за сіллю, інша, щоб сказати, що новий ситцевий товар в магазин завезли, а хтось просто, ніби по справі, проходив. Але Євдокія швидко припинила ці походи:
— Чого зібралися, як сороки? Ека невидаль, гість приїхав. Нема чого тут дивитися.
Ображені бабусі почали ще більше обговорювати:
— І диви, як заговорила. Ну, прийди вона до мене ще за чимось.
— Соромиться показувати. Кажуть, хлопчик блажений, дурненький.
— Та ти що?
— А отак. Що ти думаєш, вони його стільки років ховали.
Шепотілися, але все ж не могли не поглядати на двір Микитівни.
— Бабушка Дуня, а Бог є?
— Є, Микитка, як же не бути.
— А він всім-всім допомагає?
— Добрим допомагає, а злому — ні.
— Бабушка Дуня, а я добрий?
— Добрий, внучечку.
— Значить, Бог і мені допоможе?
— Не залишить тебе своєю милістю.
— Бабушка, а «милість» — це від слова «миленький»?
— Так, Микитушка, мабуть, займись чимось.
— Бабушка Дуня, я порисую?
— Порисуй, дитинко, порисуй.
Невисокий світленький хлопчик дістав альбом, налив води у стару чашку з відбитою ручкою і доторкнувся пензлем до паперу.
«Господи, який славний! — думала вона, дивлячись з ніжністю на тонку шиї та давно не стрижені прядки волосся. — Не може бути, щоб і мені на старості років таке утешення…»
Вона потайки перекреслилася на темну ікону в кутку.
Дочка Світлана виросла у Євдокії своєвільною, непутньою, скандальною через родину чоловіка. Сама Дуня ніколи б не вийшла за Петра, але покійний батько настояв на шлюбі. І Дуня, як слухняна дочка, не посперечалася. Петро був хорошим господарем, але мав важкий і неспокійний характер. Міг підняти руку на жінку, на посиденьках не соромився вилаятися, спалахував від найменших образ. І помер не своєю смертю, його вбили в п’яній бійці.
Залишилася Євдокія зі Світланою. Дочка виросла гордою, холодною. Після восьмого класу поїхала до міста в технікум. І так там і залишилася. Кілька разів приїжджала до матері, завжди сама. Від материнських питань відмахувалася, про себе не розповідала, в гості не запрошувала.
А тут, днями, привезла хлопчика тихенького, усміхненого. Каже, син. Євдокія Микитівна так і сіла.
Виявилося, що дочка в місті вийшла заміж, народила хлопчика. А хлопець виявився не таким, як усі, — лікарі поставили діагноз. Світлана, не роздумуючи, від нього відмовилася. Лише батько хлопця не погодився з її рішенням. Він забрав Микитку до себе і все це час виховував сам. З дружиною не розлучався, щоб не було проблем, але разом не жили. Світлана — своїм життям, чоловік з сином — своїм.
Але сталося лихо: батько хлопця когось на машині випадково збив і отримав реальний термін — три роки. Світлані довелося забирати Микитку. Але вона його не хотіла. Привезла матері: якщо їй він теж не підійде, треба буде відправити його в інтернат.
А Євдокія Микитівна, як побачила ці василькові очі та м’які льняні волоссячко, сказала дочці:
— Куди хочеш, туди й їдь, а внука — не віддам!
І Микитка одразу потягнувся до неї.
— Бабушка Дуня, бабушка Дуня.
А їй на серці стало тепло. Ніхто раніше так не називав.
Микита тим часом закінчив малюнок. Подивилася Євдокія і не змогла не захопитись: сонце жовте, небо синє, а по небу ангел летить, з васильковими очима.
— Бабушка Дуня, тобі подобається?
— Подобається. Молодець, Микитка. Гарну картину намалював.
— Тато каже, що коли я виросту, стану художником.
— А ти сам як хочеш?
— Я ще не знаю. Бабушка Дуня, я хочу так зробити, щоб всі люди були добрими. А така робота є?
— На будь-якій роботі, внучечку, людина може так працювати, щоб іншим жилося краще.
Микита задумався.
Постепово він звикав до життя у бабусі. І Євдокія стала менше турбуватися. Хлопець слухняний, розумний. Що з того, що розмірковує не так, як інші діти? Виросте, навчиться. Вона вже й до вчительки ходила. У себе ж Микита в школу не ходив, з учителями займався, що приходили додому.
Арина Євгенівна знання у Микити перевірила, по голові погладила.
— Можу я, Євдокія Микитівна, з вашим внуком і вдома займатися. А тільки хай він в вересні в школу ходить. Учнів у нас мало, не як у місті, справимося.
Як дізнався хлопчик, що з іншими дітьми навчатися буде, радів. Підійшов до вчительки, обійняв її:
— Вам Бог обов’язково допоможе! Бабушка каже, що він добрим допомагає. А ви дуже добра!
— Звідки ж ти знаєш, Микита? Ти ж мене перший раз бачиш.
— Я просто бачу. А хочете, я вас намалюю?
— Дуже хочу! — Усміхнулася вчителька.
І він намалював. Бабушка так і ахнула: здається, не то щоб схоже, але як тільки подивишся — одразу зрозуміло, хто на портреті. Видно, що це Арина Євгенівна, але якась інша.
— Як це у тебе виходить, Микитка?
— А це, бабушка Дуня, душа вчительки така. Я її так побачив. Можна мені віднести малюнок?
— Іди, милий.
Вчителька довго дивилася на портрет, похвалила Микиту, а коли він побіг додому, покачала головою вслід:
— Трудно буде тобі в цьому світі, хлопчику.
По-різному ставилися до внука Євдокії в селі. Хтось дивився без злоби, а хтось пальцем біля скроні крутив, коли хлопчик не бачив.
Не такий він був, як інші.
Рубали у Силантьєвих курей до весілля, так він прямо під топірець кинувся до господині:
— Не треба, тьотенька! — кричить. — Вони живі!
А як побачив, що одна з курочок без голови через двір біжить, так взагалі чуть не зомлів.
А то сусід Євдокії після чергової п’янки, розгнівшись, пішов на дружину з поліном. Хлопчик через дірку в паркані в двір просунувся, вчепився в велетня:
— Дядя, людей бити не можна!
Той, хоч і п’яний, здивувався, опустив полін, але не розрахував — зачепив Микиту по плечу. На наступний день плече опухло, посиніло. Євдокія тряпочки в відварі мочила та прикладала хлопчику. Сусід, протрезвівши, прийшов вибачатися. Пробачив його Микитка. Подивився своїми ясними очима:
— Дядя, ви ж хороший! Тільки не бийте більше. А то, коли у вас син народиться, він з вас приклад брати буде.
— Який син? — чоловік аж поперхнувся. — Ну, Микитівна, і пацан у тебе.
А ввечері прибіг, покликав Євдокію в сіни:
— То Машка тобі сказала, що дитину чекає?
— Про що ти, Іване?
— Хлопець твій вранці про сина говорив.
— Мало що може сказати малий.
— Та не може бути! Точно буду батьком, а вона сама ще не знає, аналізи здати треба. — Іван здивовано дивився на жінку. — Ну, сусідка, та й внук у тебе.
Так і пішло, де яка сварка чи біда — Микитка тут як тут. Дивиться, усміхається, що з нього візьмеш, блаженний.
А дорослі все більше косилися. А ось задираки, сільські хлопці, на здивування, не дражнили його. Тільки починалася між ними сварка, з’являвся Микитка. Образженого пожаліє, ворогів помирить, для всіх гру придумує. Інтересно з ним. Хай і дивний.
«Миротворець ти наш!» — сказала одного разу вчителька Арина Євгенівна, погладивши Микитку по голові.
А коли він пішов до школи, всі просто ахнули. Може, з математикою він не дуже, але ось в оповіданнях йому не було рівних. Кожен урок міг відповісти так, що хлопці забували вертітися і, відкривши роти, слухали нового учня.
— Ти, Микитко, може, писателем станеш? — сміється Євдокія Микитівна.
— Не знаю, бабушка Дуня, — плечима зводить внук. — Я ще не вирішив.
Йшов якось Микитка з школи через міст. Бачить, внизу в ополонці хтось барахтається. Придивився. Єфимка! Хапається руками за тонкий лід, а той кришиться. Кинувся на допомогу.
— Не підходь, Микито, провалишся! — кричить Єфим. — Біжи за старшими!
Хотів Микитка послухатися, але бачить, сил у Єфима вже зовсім нема. Поки допомогу знайде, поки повернеться — друг потоне. Зняв куртку, розмотав шарф і поповз. Лід тріщить — Микитка повзе, вода холодна, шкіру обпікає — повзе Микитка, шарф попереду себе тягне.
— Тримайся, Єфимка!
Вхопився товариш за шарф. Тягне його Микитка, повертається назад. Лід не витримав — і ось уже вони обидва барахтаються в холодній воді, тримаються один за одного, як можуть. Зрозуміли їх чоловіки з берега, витягли обох. Підібрали і рознесли по домах.
Побачила Євдокія внука, руки затряслися. Давай його швидше гріти, травами відпаювати. Але не допомогло. Захворів Микитка. Мечеться в лихоманці, горить весь. Євдокія на ікону в кутку креститься. Чує слабкий голосок з ліжка:
— Бабушка Дуня, не плач. Ти ж сама казала, що Бог допомагає добрим людям. Ось він і нам з Єфимкою допоміг не потонути.
А Єфимка, тим часом, під вікном ходить. Жалко йому Микитку. Сумує, що через нього все сталося. Мати вдома надавала, а чи легше йому від цього?
Не допомогли бабусині трави…
Пришлося везти в лікарню до міста. Довго хворів Микитка. Євдокія Микитівна все очі проплакала. Подивиться на малюнки, що на стінах висіли, і знову сльози. Вчителька Аріна Євгенівна теж розглядала свій портрет, рукою гладила. Потім запропонувала дітям написати листи Микиті. Ой, як старались. Хтось писав, хтось малював, хтось виріб клеїв.
І ще один сюрприз для хлопчика приготувала бабуся: лист від батька. Він також написав Євдокії Микитівні. Писав, що живе в поселенні, буде дуже старатися, щоб звільнитися достроково і приїхати до них.
Дізнавшись, що Євдокія збирається до онука, почали йти до дому й сусіди. Несуть гостинці. «Не можна так багато до лікарні», — відмовлялася вона. А люди все йшли й йшли…
— Бабусі, чули? До Микитівни онучок повернувся!
— Та що ви! Слава Богу, одужав!
— Повернувся наш миротворець!
— Ой, Машо, здрастуй! Коли тобі народжувати?
— Та до весни. Лікарі сказали, син у нас з Іваном буде!
— Ну, Боже, дай! Боже, дай!
— Бабуся Дуне! Знаєш, я зрозумів. Не важливо, ким станеш, коли виростеш.
— Просто треба бути добрим, так? І тоді все-все вийде!
Микитка дивився на бабусю своїми васильковими очима, а на малюнку, прикріпленому до старої дерев’яної стіни, летів по синьому небу маленький ангел.
