Про чоловіків та їх телефони

Дівчата, у вас є чоловіки? Бачу, що є. А ваші чоловіки мають телефони? Є. Тоді моя розповідь для вас – про чоловіків і їхні телефони.

Запам’ятайте, дівчата: ніколи не відповідайте на телефон чоловіка. Навіть якщо він дзвонить дуже часто! Навіть якщо чоловіка немає поруч, а його телефон вже горить від дзвінків і плавить трюмо – все одно не беріть! Я вам серйозно кажу. Це допоможе зберегти вашу психіку, нерви, меблі та ще багато чого.

Ось я вчора сиділа вдома, думала про високі речі. Тобто, обдумувала, що пора б попилососити під люстрою, а воно висить занадто високо. І ще думала, що б приготувати на вечерю – щоб смачно, недорого, екзотично та поживно. В моїй голові крутились сотні варіантів, хоча більшість із них складалася з гречки.

Муж пішов в магазин. Його телефон лежав на столі і дзвонив. Я взяла трубку – на екрані висвітилось «Лера Роддом».

Мені стало підозріло, бо жодних справ з пологовим будинком у нас вже давно немає. Діти вже ходять до школи. Хто така ця Лера, що телефонує моєму чоловікові? І я натискаю «відповісти».

— Алло? – каже Лера. – Це Погребов Олександр Фаддійович?

Так, мого чоловіка саме так звати. Я автоматично відповідаю:

— Так!

Лера не звернула увагу, що Олександр Фаддійович відповів жіночим голосом. Може, вона була занурена у свою роботу. А може, ми з чоловіком і справді схожі голосами, не знаю. Але вона весело говорить:

— Ви просили повідомити – і я повідомляю! Вітаємо, ваша жінка народила!

Я так здивувалась, що просто вигукнула:

— О! – і на цьому мій словниковий запас закінчився. Зате в голові миттєво прокрутились тисячі думок, і серед них жодної пристойної.

— Народила буквально півгодини тому! – продовжує медсестра. – Запам’ятайте цю дату!

Я розуміла, що Лера не винна в тому, що якась інша жінка народила від мого чоловіка, тому не стала сваритись, просто тихо почала сповзати по стіні разом з телефоном.

— Будьте впевнені, – кажу я. – Запам’ятаю цю дату на все життя!

— Все пройшло успішно! – щебече Лера. – Зараз ваша дамочка не може прийняти дзвінки, але ввечері можете їй зателефонувати. Вона молодець! Так старалась, так народжувала!

Перший шок минув. Я ледве чутно запитую:

— Кого?

— Хлопчика! – радісно доповідає медсестра. – Чудовий хлопчик, три з вісімсот! Прекрасний і трохи рудий!

Мій Олександр, чорт забирай, Фаддійович теж трохи рудий. І це мене зовсім розчавило.

— До речі, медичної допомоги було мінімум! – додає Лера, насолоджуючись новиною. – Ваша пані народила сама!

Я не могла не запитати:

— А… від кого?

Лера затихла. Потім каже:

— Я думала, що від вас. А ви не раді?

— Ні, чому ж? – кажу я з підлоги. – Це для мене завжди свято. Я безмежно радію, коли від мене народжуються руденькі хлопчики на три з вісімсот.

Мені ставало все гірше, а Лера, здається, спеціально намагалася мене розвеселити.

— Ви вже придумали, як будете називати малюка? – запитує вона.

— Так, – відповідаю я. – Козел…

Лера напружилась. Щось у моєму тоні їй не сподобалось.

— Це, звісно, ваша справа, – каже вона. – Але раджу гарно подумати! Прекрасний малюк, йому жити та жити… а ви його Козлом! Із таким ім’ям він вам точно не подякує.

Взяла з підлоги килимок, витерла піт з чола.

— Ні-ні! – скриплю я. – Звісно, ми назвемо сина красиво та гідно. Це я не про нього, а про іншого хлопця… нехай земля йому буде пухом.

— Новороджений здоровий, через тиждень можна забирати! – каже Лера. – Хоча хочу попередити, що з сексом вам треба почекати, зрозуміли?

— Зрозуміла, – відповідаю. – Не переживайте з цього приводу. Я вважаю, що Олександр Фаддійович Погребов більше ніколи не зможе займатися сексом…

Весь цей час я дивилася на стіну і уявляла, як буде виглядати на ній шкура мого зрадливого чоловіка, прибита цвяхами. Чи вистачить її, щоб приховати потертості на шпалерах, чи ні?

Тороплива Лера ще раз привітала мене і стала завершувати розмову.

— Знаю, багато татусів не можуть вийти з себе від щастя через появу спадкоємця, – каже вона. – Тому не буду заважати.

— Так, – кажу я. – Я дуже не в собі… зокрема від щастя.

— І не забудьте: ви обіцяли мені шампанське, якщо я відразу повідомлю вам! Так що у вас борг!

— О, з мене ще й шампанське? – бурмочу я. – Звісно, Лерочка. Все буде на найвищому рівні. І шампанське, і кутя…

— Ну, мені пора, – каже Лера. – Всім удачі, готуйте пелюшки, місія виконана!

І тут мене наче підкинуло – майже до люстри. При бажанні я навіть могла встигнути витерти з неї пил.

— Стривайте! – закричала я. – Стривайте!

Тільки зараз, коли я вже уявила себе вдовою, а про Сашка залишилося тільки спогад, я раптом згадала запитати:

— Лера, як звати жінку, яка… ну, того… народила?

Тепер на тому кінці лінії настала тиша.

— Пссс… Ви що, самі не пам’ятаєте? – питає Лера. – Може, ви султан і у вас мільйон жінок на виношуванні? Або ви не її чоловік? Роженицю звуть Погребова Світлана Олександрівна.

І тоді до мене дійшло…