— Федю, Федь? А як у тебе на роботі? Все гаразд?
— Нормально. Як завжди.
— Федю, Федь, ходімо вечеряти! Я пельменів наліпила, як ти любиш. Іди, а?
— Не голодний я.
— Федю, Федь, ну як же так? Я тебе чекала, без тебе не сідала.
— Слухай, Танько, ну що ти така? Пристанеш, як реп’ях, їй-богу! Набридла ти мені, сил уже нема. Ти що, дитя мале, без мене поїсти не можеш? Повз рота пронесеш?
— Федю, Федь, ну не сварись, а?
— Федю, Федь! Тьху! Уже слухати гидко! Тобі самій не набридло, Танько? Що ти переді мною тут плазуєш? Чи ти не знаєш нічого? Давиш мене своєю турботою, розумієш? Задихаюся я з тобою, скоро зовсім дихати буде нічим. Дошкульна ти, і турбота твоя така, така… Набридло все, Танько, сил нема. Не живу я з тобою, мучуся. Оце твоє «Федю, Федь!» Скільки разів казав, що я й так чую, не треба повторювати!
— Федю, Федь. Та ти рюмочку пропусти, легше стане. Відпочити тобі треба, втомився ти.
Таня винувато дивилася на чоловіка і теребила край фартуха в руках.
— Ой, ти ж і дурна, чи прикидаєшся? Ще й фартух цей наділа! Інша в мене є, розумієш, інша! Її люблю, нею дихаю! Йду я від тебе, Танько.
— Ідеш? Добре подумав? Ти не дивися, що я така м’яка, назад дороги нема. Ти мене знаєш. Підеш – іди, але знай, що назад не прийму. А чи потрібен ти тій іншій? Думаєш, легко мені прикидатися, що нічого не відбувається? Думаєш, легко за одним столом з тобою сидіти, знаючи, що в тебе інша? Подумай, Федю, добре подумай, чи така твоя любов сильна, щоб заради неї зруйнувати родину в один момент?
— Не повернуся, не сподівайся.
Федір, не роззуваючись, пройшов у спальню. На чистих домотканих доріжках залишилися брудні сліди його чобіт. Діставши рюкзак, він почав складати свої небагаті речі. Окинувши поглядом кімнату, вийшов у сіни, не глянувши на Тетяну.
Поки йшов від одного краю села до іншого, в голові роєм снувалися думки. Чи правильно він робить, ідучи від дружини? Адже прожили разом понад 20 років, син у них хороший, військовий. Живе, правда, далеко, частіше телефоном спілкуються. Не наїздишся в таку далечінь. Цікаво, як син поставиться до розлучення? Та вже не маленький, повинен зрозуміти.
Перегоріло у Феді, нічого більше не залишилося, навіть поваги до дружини. Саме через її «Федю, Федь!» Адже давно все знає, а мовчить, в очі заглядає. Інша б давно вже в обличчя висловила, розбила, подряпала, а ця лише мовчки дивиться, інколи з докором. За що її поважати, якщо в неї самої до себе поваги нема?
Ще й ця її старовина. Зовсім здуріла. Нормальна жінка була, а ні – от втемянила собі в голову, що їй кухня дерев’яна під старовину потрібна, обов’язково з самоваром і домотканими доріжками. Як дурна, їй-богу, по всьому селу килимки збирала, підлогу в кухні розгромила, щоб деревом обшити.
Ні, Стелла – зовсім інша. У неї й ім’я саме за себе говорить. Сталева жінка. Хватка. І не скажеш, що молода ще зовсім. Вона ж трохи старша за їхнього сина. Могла б невісткою стати, а поди ж ти – дружина. Ну, поки що не зовсім дружина, зате рідна така. З нею Федір знову молодим став, заново дихати навчився.
Жодних пирогів, борщів, половичків із самоварами. Вона навіть говорить не так, як Танька. Та зі своєю старовиною зовсім з глузду з’їхала, не лише в домі, а й у голові її ця старовина. У Стелли все сучасне. Барвисті яскраві шафки, модний одяг. Ну, та у неї й фігура не така, як у Таньки. Та зовсім себе занедбала, розпливлася, баржа справжня, тільки й ходить, у рот йому заглядає, догодити намагається.
Молодець він, що пішов. Давно треба було цей крок зробити. Ну нічого, тепер усе буде по-іншому…
Тетяна сиділа посеред кухні, дивилася на брудні, потворні плями на килимках і беззвучно плакала. Він нічого так і не зрозумів! Не відчув, навіщо вся ця старовина – килимки, самовар. А вона ж сподівалася, дурна! А ще ці плями… немов по її душі, по серцю хтось брудною ногою пройшовся!
Озирнувшись навколо, Тетяна підвелася з підлоги і зі злістю почала знімати забруднені килимки. Кому вони потрібні? Він нічого не пам’ятає, нічого святого в ньому немає! Вона ж зовсім дівчисько була, коли він її маленькою пам’ятав, навіть трохи молодша за їхнього сина, Стельку, була. А тепер повернулася в село – модна, молода, красива. Одразу ж у контору колгоспну влаштувалася. Посада знайшлася швидко – як же інакше, вона ж спеціалістка, а молодим треба дорогу давати. За два роки вже старшим економістом стала. Ввела якусь нісенітницю – аудити, якісь нововведення, що й вимовити страшно. Голова колгоспу не дурень, сім’ю не кинув, одне діло просто крутити роман з молоденькою, а зовсім інше – руйнувати родину. А ось Федька, наче теля, – вона його поманила, і він пішов. Та тільки чи потрібен він їй? На зарплату ветеринара особливо не розгуляєшся. Але він зробив свій вибір – шляху назад немає.
Згадала Тетяна той рік, коли вони з Федором одружилися. Молоді, запальні, їм усе було байдуже. Грошей немає? Не біда, зате в них піввідра картоплі. І що з того, що дрібна? Увечері розпалять вогнище надворі, сидять, притулившись одне до одного. Вогонь прогорить – у гарячу золу картоплю кидають. Потім їдять прямо з лушпинням – обличчя чорні, а їм і смачно, і весело.
Їх поселили в старенькому будиночку, де колись бабуся самотня жила. Діти її забрали, а хата лишилася колгоспна. Саме там Тетяна й знайшла своє справжнє багатство: домоткані половики – новенькі, на горищі лежали, старий самовар, гарні меблі. Вона відмила хату, випрала килимки, разом із Федьком на річку возили їх полоскати. В хаті затишок, чистота, а половички аж риплять під ногами. Ввечері після роботи сиділи за столом і пили чай із самовара.
Пригадала, як мріяли про великий просторий будинок, де кухня обов’язково буде дерев’яною, зі старими шафами, різьбленими меблями, з половиками й самоваром. Щоб потім, коли постаріють, сидіти ось так і згадувати молодість, як жили, як любили.
Коли Тетяна дізналася про Федорові походеньки, вирішила: якщо в неї буде дерев’яна кухня, килимки й самовар, то все повернеться, як у молодості. Федір знову буде її, забуде про ту, іншу.
Та ні кухня, ні килимки з самоваром не повернули щастя. Федір нічого довкола не бачив, окрім своєї любові. Як кажуть, сивина в бороду – біс у ребро. Вся округа дивувалася Тетяниному терпінню. Знати про зраду й мовчати! А Федір! Вона ж йому в доньки годиться, а він уявив собі кохання!
Не подавала Тетяна виду, що їй важко, що боляче залишатися одній у домі, який вони зводили власними руками, який облаштовували з таким завзяттям. Кухню своєї мрії навіть відвідувати не могла. А вдень, на роботі, робила вигляд, що все добре. Навіть із Федором віталася, ніби нічого й не сталося.
Федір спершу уникав її, але згодом заспокоївся. У всіх так буває. Ну не склалося – що поробиш? На розлучення не подавав, наче вагався. А коли Тетяна передала йому конверт із паперами, ніби осів.
Дивився їй услід з якоюсь ревністю. Невже вже й на розлучення подала? Думав, що вона битиметься, сльози ллє, а вона що? Цвіте й пахне. Чи, може, вже когось собі знайшла? Та ні, це навряд чи. Село – все як на долоні, чутки б давно пішли.
– Тань, я чого прийшов… Дім-то разом будували, він наш спільний. А живеш у ньому ти одна, як королева, а ми в кімнатці тулимося.
– Що, проситися хочете? Не дуже красиво буде, якщо ми всі тут житимемо.
– Не жартуй, Таню. Тобі це не личить. Ти ж не така – ти добра, лагідна. Навіщо ти так?
– Як? Кажи, що хочеш?
– Дім треба ділити. Не діло так жити.
– А як ділити будемо? Пилкою чи сокирою? Вздовж чи впоперек?
– Ну, скажеш теж… Ми зі Стеллою подумали – продавати треба.
– Отак просто? Те, що власними руками будував, чужим людям продати?
– У мене вже й покупці є.
– Ні. Чужим людям свій дім не продам.
– Не впирайся, Тань. Доведеться. Не домовимося – через суд…
– Не треба суду. Викупай мою частку.
– Ти серйозно? А ти куди?
– А тобі яке діло? Продавати чужим людям – не хвилювався, куди я подінуся. Ось і тепер не переймайся.
– У мене таких грошей немає. Подумати треба…
Тетяна дивилася у вікно автобуса, залишаючи село позаду…
Зараз до райцентру, а далі — до сина, щоб бути ближче. Вадик вже розглянув варіанти житла в передмісті, а Таня без роботи ніколи не залишиться. Вона ветеринар, і з її досвідом її точно чекають. До того ж, їй не завадить і вік — знайдеться робота для такої спеціалістки. Трохи сумно залишати позаду майже половину життя й відправлятися в невідомість, але все ж краще так, ніж слухати неправдиві слова співчуття і бачити колишнього чоловіка з його майже нареченою. Кажуть, що восени у них весілля. Нехай одружуються, він уже зробив свій вибір.
Чи шкода їй свого дому, в який вона вклала стільки сил? Ні, не шкода. Він їй не приніс щастя. Все це матеріальне: і дім, і меблі. Нехай краще Федя там живе, аніж хтось інший.
Федя задумливо дивився на яскраві, різнокольорові шафки, вази з штучними квітами, пухнасті покривала на кріслах, яскравий пухнастий килим, дзвінкий стіл зі скляною стільницею і незграбним орнаментом. І це кухня? Як тут можна сидіти та спокійно їсти після роботи, коли ці яскраві відтінки дратують і без того нервову систему?
Федя з сумом згадував затишну кухню з дерева, з самоваром, з домотканими доріжками, Таню, яка метушилася біля плити, намагаючись догодити йому, Федору. І думав, як же він був дурний! Як можна було проміняти свою рідну, любиму жінку — мила, скромна і добра, чудова дружина та мати — на це все? Яскрава оболонка, а всередині порожнеча. Як в тому шафі. Федор різко встав, підійшов до шафи, ривком відкрив дверцята, потім другі, треті. Пусто. Нічого. Жодного запасу круп. Пакети з швидкими макаронами, півхвилинні каші, різнокольорові коробки з пакетованим чаєм. І все. Навколо порожнеча. Як і в домі, так і в серці, і в душі. Стелла дивилася на нього своїми великими, яскраво нафарбованими очима.
Вийшовши на ганок, Федор сів на сходинку й обхопив голову руками. Дурень. Дурень. Дурень. Який же він дурень! Ось так за один момент взяти та перечеркнути найкращу частину свого життя заради чого? Нічого вже не буде, як раніше. Нічого не буде добре. Як він радів, коли вдалося знайти потрібну суму для купівлі дому. Як він радів, коли Таня підписувала договір. Як він радів, коли вони з Стеллою вже зруйнували кухню, ламали акуратні брусочки, і викидали весь будівельний сміття в одну велику купу на подвір’ї, прямо в тому місці, де у Тані був палісадник. Як огидно Стелла скидала туди половики, а Таня проходила повз і байдуже дивилася на все це.
Вона переборола все, і пішла. Але пішла не одна. Вона забрала з собою щось важливе, настільки необхідне, життєво важливе для Федора. Вона забрала з собою спокій, затишок і віру в щасливе майбутнє. Нічого вже не буде, як раніше. Все, що Федор зруйнував своїми руками, більше не буде радісним — лише порожнеча. Як брудні сліди на чистих половиках.
