Ми купили будинок у селі. Продавала його молода пара, оскільки родичам дача не була потрібна, а бабуся померла рік тому. Після її смерті ніхто в будинку не бував, аж поки не вирішили продати його. Запитуємо: «Ви заберете речі?» Вони відповідають: «Навіщо нам цей мотлох? Ми забрали ікони, а решту можете викидати». Чоловік подивився на стіни, де світилися квадрати від ікон.
— А фотографії чому не забрали?
Зі стін старої сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти… Ціла династія. Раніше стіни часто прикрашали фотографіями. Я пам’ятаю, як до бабусі приїжджала, а у неї в рамочці з’являлася нова фотографія, моя і сестерки.
— Я, — каже бабуся, — прокидаюсь вранці, родичам поклон, чоловіку поцілунок, дітям посмішку, вам підморгну — ось і день почався.
Коли бабусі не стало, ми додали її фотографію на стіну, і тепер, приїжджаючи в село (яке стало нашою дачею), завжди вранці відправляємо бабусі повітряний поцілунок. І здається, що в будинку одразу пахне пирогами і теплим молоком. І відчувається присутність бабусі. Дідусь ми ніколи не бачили, він загинув на війні, але його фотографія висить у центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в той час дивилися на знімок і нам здавалося, що дідусь сидить з нами, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже стара. А тепер ось її фотографія висить поруч з ним…
Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби був вибір, що забрати, я б без сумнівів забрала фотографії. А тут їх не просто залишили на стіні і в альбомах, а й безцеремонно записали в мотлох. Але господар-батько.
Після покупки ми взялися за прибирання, і знаєте… Рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто залишили…
Звідки я це знаю? …
Вона писала їм листи. Спочатку писала й відправляла, але не отримувала відповіді. Потім перестала відправляти, і три акуратно складені стопочки любові та ніжності так і залишилися в комоді. Каюсь, ми прочитали їх… І я зрозуміла, чому вона не відправила їх. Побоялася, що вони забаряться, а тут вони в безпеці, вона думала, що після її смерті їх все ж таки прочитають. А в листах ціла історія: про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів і пра- пра — вона переповідала те, що їй розповідала бабуся, щоб сімейні цінності не зникли, щоб пам’ятали. Як можна було викинути таке?
— Давай відвеземо це дітям? — з сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати!
— Ти думаєш, вони краще за онуків? — з сумнівом продовжив чоловік. — А вони ж так і не з’явилися…
— Може, вони старі, хворі, мало що…
— Я їм зателефоную, спитаю.
Через онуків дізналися номер і почули бадьорий жіночий голос:
— Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками посилала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити було нічого, ось і розважалась…
Чоловік навіть не дослухав, кинув слухавку. Каже, якби вона зараз стояла поруч, я б їй по голові!
— А знаєш що? Ти ж письменниця, от і переведи ці листи на розповіді!
— Вони потім пред’являть…
— Так, вони, я впевнений, і книжки такі не читають! — хитро посміхнувся чоловік. — Але я заради тебе поїду до них, тьху, візьму в них письмове дозволення.
І він дійсно поїхав і оформив усе нотаріально. А я тим часом зайнялася підпіллям. Знаєте, в сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу, і там прохолодно, як у погребі. А там банки з соліннями, вареннями… І на кожній банці папірець з вигорілою написом: «Ванятці його улюблені грузді» — Ванятка помер 10 років тому, так і не пригодилася банка; «Сонечку лисичці»; «Солоні огірки для Анатолія»; «Малина лісова для Сашеньки»…
P.S. У Анни Лук’янівни було 6 дітей. Всі вони померли раніше неї (в основному від нещасних випадків), окрім останньої, пізньої доньки, яка записала все в мотлох…
А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, уважно катала банки, з любов’ю підписувала… Останні банки з грибами передала минулого року, їй на той момент було 93 роки. 93 роки!!! А вона в ліс ходила, щоб для внучок грибів, ягід набрати! А вони…
