Ми з подругою сиділи в кафе. Я вирвалася на півгодини з роботи і нарешті знайшла вільну жилетку, в яку можна було поплакатися. Ніна була саме тією людиною, яка і пожаліє, і підтримає. Допомогти, правда, вона не могла, але хоча б вислухала.
— Набрала на себе роботи більше, ніж можу витримати, по ночах «халтурю», на основному місці роботи взяла додаткову навантаження. Здається, гроші мали б з’явитися, але все одно ледве зводжу кінці з кінцями.
— А твій колишній не допомагає?
— Про що ти говориш?! — відмахнулася я. — Він і коли ми були одружені, не працював як слід, а тепер навіть не пам’ятає, коли у сина день народження!
— Андрюшка сумує?
— Не те слово! Не можу ж я пояснити малому, що його тато — негідник і зрадник! Коли пішов, навіть забрав ті подарунки, що мені дарував до шлюбу!
Ніна нахмурилася, обережно мішала цукор в каві. Кав’ярня була маленька, столи стояли впритул, тож рухатися треба було обережно. Коли ми тільки прийшли, я вішала пальто на спинку стільця і ледь не вдарила локтем чоловіка, що сидів за сусіднім столом.
— У тебе такий втомлений вигляд, — співчутливо сказала подруга, — тобі потрібно відпочити, хоча б пару днів. Ти працюєш на межі!
— Який там відпочинок… Кредит за побутову техніку потрібно виплачувати. Коли я його брала, не думала, що доведеться платити одна, без чоловіка. Я стала такою нервовою, сриваюся на дрібниці, на дитину нещодавно ні з того, ні з сього накричала, а сама розплакалася.
— Я ж кажу — це від втоми. У тебе життя — суцільний стрес, відпочинок тобі просто необхідний. Ти повинна кудись поїхати, розвіятися, забути про свої проблеми.
— Ой, Ніна, якби ти знала, як я про це мрію! Нещодавно навіть прикидала: щоб відпочити в горах пару днів, вистачило б ста доларів. Завжди мріяла покататися на лижах. Але де ж знайти ці сто доларів?!
Я поглянула на годинник і підскочила:
— Ой, мені вже пора! Дякую, що вислухала, трохи полегшало!
— Якби я могла тобі допомогти…
— Ти і так допомогла: вислухала, — посміхнулася я подрузі. — Мені більше немає з ким поділитися. Мама навіть бурчить: мовляв, даремно чоловіка вигнала, він хоч і негідник, але за нього треба було триматися. Ладно, до побачення!
Ми поцілувалися на прощання, і я поспішила до метро. Раптом почула позаду:
— Дівчина, зачекайте!
Я обернулася: до мене поспішав той самий чоловік, який сидів за сусіднім столом. Порівнявшись зі мною, він сунув мені в руку якусь папірець.
— Ось, тримайте. Їдьте в гори!
На моїй долоні лежала купюра в сто доларів. Спочатку я налякалася:
— Ви що, з глузду з’їхали?!
Чоловік похитав головою:
— Ні. Просто вам потрібна допомога, і я її надаю. Віддаю борг.
— Ви мені нічого не винні! Я вас взагалі вперше бачу! Що ви хочете за ці гроші? — почала нервувати я.
— Не хвилюйтесь, — сміявся чоловік. — Я даю їх вам просто так. Хоча ні: хочу, щоб ви в обмін вислухали мою історію. Вона коротка, багато часу не займе. Зате ви зрозумієте, чому я так вчинив…
Олег Вікторович (так його звали) п’ятнадцять років тому опинився буквально на вулиці. Спочатку проблеми в бізнесі, потім аварія і зруйнована машина, а далі ще й дружина подала на розлучення і забрала собі квартиру!
— Кілька місяців я жив у друзів, — розповідав він. — Але рано чи пізно кожен з них, відчуваючи незручність, просив мене поїхати. Це ж зрозуміло: хто буде терпіти чужого в домі? Я не здавався: виконував будь-яку роботу, шукав спосіб відновити бізнес, але для цього потрібен був хоча б невеликий стартовий капітал. А де його взяти? Тоді я майже завжди ночував на вокзалі. І якось, сидячи в залі очікування, я познайомився з одним чоловіком.
Олег Вікторович розповів незнайомцю про свої проблеми. У відповідь чоловік… витягнув зі свого гаманця сто доларів і сказав:
— Беріть. Не відмовляйтесь: я повертаю свій борг. І дайте мені слово, що колись ви теж допоможете комусь, хто потрапить у складну ситуацію. Адже зі мною теж так було… От та «сотня», яку мені дав випадковий знайомий, колись змінила моє життя. Беріть, беріть.
— Гроші мене врятували, — продовжував Олег Вікторович. — Сподіваюся, вони принесуть щастя і вам. Тільки пам’ятайте: одного дня вам доведеться повернути цей борг — тому, хто потребуватиме допомоги.
Чоловік попрощався і пішов. Я навіть не зрозуміла, що треба було подякувати…
Я все мяла гроші в руці, не вірячи власному щастю. Пішла в банк: виявилося, що купюра справжня, не фальшива. Не чи справжні чудеса?
Того ж дня я взяла відпустку на роботі (начальниця бурчала, що не вчасно, але я настояла на своєму). Залишила сина на тиждень у мами і вирушила в гори — в ті самі гори, про які я так довго мріяла!
Це було неймовірно! Окрім того, що я справді відпочила, напевно, вперше в житті по-справжньому, я ще й завела корисні знайомства.
Цікава жінка середнього віку, з якою ми часто каталися на підйомнику, з нудьги заговорила зі мною. Слово за слово, з’ясувалося, що в її компанії потрібен співробітник моєї кваліфікації. Ми домовились зустрітися після відпочинку. Не знаю, як це пояснити, але з того дня, як Олег Вікторович поклав мені в руку сто доларів, у моєму житті почалася світла смуга. Синочок ріс, конфлікти з мамою поутихли, а через рік я знайшла чоловіка, який став мені чудовим чоловіком, а моєму Андрюшці — чудовим батьком…
Іноді я згадувала Олега Вікторовича: де він, що з ним? Звісно, я пам’ятала, що повинна повернути борг. І ось одного разу я потрапила в ситуацію, коли це було можливим.
Я стояла на зупинці, ховалася від дощу під навісом. Поруч якийсь хлопець говорив по телефону:
— Мам, не переживай, у мене все нормально. Ага, м’ясо їм через день… Комнату нормальну дали, скоро сесія. Так, звісно, здам, я ж не просто так медаль золоту отримав.
Він завершив розмову і одразу набрав інший номер:
— Андрій, тут таке… В общем, можеш дати мені грошей в борг? Ні-ні, все нормально, просто стипендія не прийшла. Як-як, ось так! Ні, я все знав, просто викладач, скотина, до моєї дівчини лапи тягнув, от я з ним по-мужски поговорив. І він мене завалив. Тепер із гуртожитку вигоняють. Та не переживай, роботу я вже знайшов, по ночах, щоб на пари ходити. Дякую, виручив! А, ти не можеш мене підвезти? Розумієш, грошей на автобус немає…
Хлопець завершив розмову і поклав телефон у кишеню. Він став дивитися вдалечінь, кусаючи губи, видно, намагаючись стримати сльози. Я витягла з сумочки купюру і підійшла до нього:
— Молодий чоловіче, це вам! Ні, ми не знайомі, але гроші вам треба буде віддати не мені, а комусь іншому. Не переживайте, це не обман. Ось послухайте, що я вам розповім. Кілька років тому я сиділа з подругою в кафе…
