До своїх п’ятдесяти років Наталя Сергіївна, в принципі, досягла всього, про що мріяла. Вона стала директоркою великої фірми, виростила доньку, видала її заміж. У неї була простора квартира, автомобіль, люблячий чоловік, який через свою роботу часто від’їжджав у відрядження. З донькою бачилася рідко, адже вона жила далеко. Здавалося б, усе, чого прагнула, здійснилося. Але іноді було дуже самотньо й сумно.
Наталя мала невелику слабкість – неподалік від її офісу було кафе, де продавали дуже смачні пончики й чудову каву. Щоб хоч трохи відволіктися від думок, вона заходила туди.
Останні кілька днів вона спостерігала за маленькою дівчинкою, років шести-семи, з кумедними кісками. Та крутилася біля кафе, то протирала комусь фари на машині й отримувала за це дріб’язок, то просто просила милостиню. Але що здивувало Наталю – дівчинка не їла того, що їй давали, а складала все в пакет і йшла кудись.
Тиждень Наталя спостерігала за дитиною, а потім вирішила простежити за нею. Дівчинка дійшла до згорілого будинку й зайшла в обвуглені залишки сіней. Наталя пішла слідом. Усередині, на старому матраці, лежала молода жінка, яка важко дихала. Дівчинка сіла поруч і м’яко промовила:
— Мамочко, відкрий очі, я принесла тобі їсти.
Жінка лише закашлялася й захрипіла. Наталя підійшла ближче й доторкнулася до її лоба. Одразу зрозуміла – справа серйозна. Витягла телефон і викликала швидку.
— Ви тут живете? — запитала вона дівчинку.
— А ви хто? — насторожено перепитала дитина.
— Я Наталя Сергіївна, можна просто тітка Наташа. А як тебе звати? І маму?
— Я Маша, а мама – Олена. Вона дуже хвора, а я їй їсти ношу. Але вона вже другий день нічого не їсть.
Швидка приїхала швидко, Лену забрали до лікарні. Наталя ж узяла Машу за руку й повела до кафе. Дівчинка вперше за довгий час наїлася досхочу. Потім вони сіли в машину. Щойно вони виїхали на дорогу, Наталя помітила, що Маша задрімала на задньому сидінні. Жінка подумала трохи й вирушила в торговий центр. Поки дитина спала, вона купила їжі, одягу для дівчинки й повернулася до машини.
Коли під’їхали до дому, Маша прокинулася.
— Ось ми й приїхали, – лагідно сказала Наталя. – Підемо всередину.
Але дівчинка залишилася стояти на порозі.
— Чому не заходиш? – запитала Наталя.
— Я брудна, заплюжую тут усе… – несміливо відповіла Маша.
— Це ми зараз виправимо! Знімай черевички й ходімо.
Наталя набрала ванну, додала піни й посадила туди Машу. Дівчинка з насолодою плескалася у воді. Наталя принесла велике пухнасте рушник, витерла Машу й віднесла її в кімнату. Дівчинка була надзвичайно легкою й дуже нагадувала її доньку в дитинстві. Після купання розпочався процес примірки нового одягу. Маша по черзі вдягала все й бігла до дзеркала.
— Тітко Наталю, я гарна?
— Найкрасивіша!
Коли вечеря була готова, вони разом сіли за стіл. Маша старанно допомагала прибирати після трапези.
Наступного дня вони вирушили до лікарні. Олена виглядала значно краще, навіть з’явився рум’янець. Наталя залишила Машу з мамою й пішла до лікаря.
— Лікарю, що з нею?
— На щастя, пневмонії немає, але сильний бронхіт, застуда та виснаження. Мінімум два тижні вона має залишатися у нас.
Наталя повернулася до палати, Олена спала. Вона з Машею тихенько вийшли. Вирішили поїхати до магазину, купити мамі речі й продукти. У магазині Маша з широко розплющеними очима розглядала полиці, але нічого не просила. Коли побачила іграшки, тихенько погладила ведмедика, зітхнула й пішла далі. Наталя все це помітила. Вона взяла ведмедика й понесла його на касу.
— Це мені? – очі дівчинки світилися від радості. – Дякую! Він такий гарний! Це найкращий подарунок у моєму житті!
Ввечері Маша лягла спати, обіймаючи ведмедика, й навіть уві сні погладжувала його по голові. Наступного дня вони знову вирушили до лікарні, привезли Лені гостинці. Наталя вирішила поговорити з жінкою.
— Лєно, розкажи, як ти опинилася з дитиною в такому місці? Де твій дім, батьки?
Жінка трохи помовчала й почала свою історію…
У мене немає нікого, я сирота. Після закінчення навчання мені дали маленьку квартиру, в якій ви нас і знайшли. Я пішла навчатися в коледж, а коли поверталася додому, спіткнулася й упала, сильно вдарившись. Мені допоміг піднятися симпатичний хлопець. Я закохалася в нього з першого погляду. Він красиво доглядав за мною, а згодом я дізналася, що вагітна. Він довго зітхав, але погодився забрати мене до себе, а мою квартиру будемо здавати. Весілля мені не пропонував, коли народилася Маша, записувати на себе дитину він відмовився. Я була вдома, прибиральницею та посудомийкою. Він постійно приводив друзів. З батьками знайомити не хотів. Коли Маші виповнилося три роки, я захотіла влаштуватися на роботу, але він не дозволив. Кричав, що вдома повинен бути порядок і все таке. Я не знала, що робити, але заради доньки терпіти довелося. Сталася біда, орендарі підпалили мою квартиру, і я зовсім залишилася без грошей. Потім приїхали його батьки, а мати просто вигнала нас з дому. Сказала, що у мене і у дочки немає жодних прав. Я просила її, що мені нема куди йти, що Маша її онучка, але мене просто витягли з дому і викинули речі. Ось ми й повернулися в цей обгорілий будинок. Почалася гроза, я намагалася накрити хоч якусь дах, щоб дощ не капав на Машу, і сильно промокла. Замерзла. Після цього з кожним днем ставало все гірше, я дуже переживала за Машу. Якщо б я була одна, то не боялася б. Життя не було, то й померти не страшно. Але у мене є Маша. Я намагалася триматися. Потім, як в тумані, побачила вас, почула ваш голос, і він здалося мені таким рідним, теплим. Далі я нічого не пам’ятаю.
— Так, мила. Ось такі справи. Не переживай за Машу, поки ти в лікарні, вона буде зі мною. А з житлом ми щось придумаємо. Нехай Маша поки буде з тобою, а я поїду.
Сергеївна вийшла з лікарні, сіла в машину і поїхала в бік приватного сектору. Там жила її улюблена баба Катя, Екатерина Іванівна, найкраща подруга її покійної матері. По дорозі купила всяких смаколиків, Наталя під’їхала до воріт. Тут же на порозі з’явилася баба Катя.
— Батюшки, кого я бачу. Моя дівчинка приїхала. Давай, заходь, чаю поп’ємо. А ти мені розкажеш, що сталося. По очах бачу, що є що сказати.
Сівши за стіл, Наталя розповіла про все, що з нею сталося.
— Ой Боженьки, бідні дітки. Нікому не потрібні. Що ж ти надумала, кажи.
— Баба Катя, я хотіла запитати, чи не здаси ти кімнату? Я буду платити кожного місяця.
— Ти що, зовсім що? Платити, придумала. Ти ж знаєш, я зовсім одна, нікого у мене немає, син і той давно помер. Так мені в радість буде, якщо ви будете зі мною жити.
Так і вирішили. Через два тижні Наталя забрала Лену з лікарні і повезла її разом з дочкою до баби Катьки. Та вже наготовила їжі всякої. Пирогів напекла. Увесь будинок показала, в кімнату їх провела, де лежали коробки з подарунками для Лени і Маші. Олена, відкривши коробки, сіла на край ліжка і заплакала.
— Дитя, ти що? Чи болить?
— За що мені все це? Господи, я вже нічого не чекала. А Бог послав мені таких людей. Вас, Наталю Сергіївно, і вас, Екатерино Іванівно. Як я можу вас віддячити, у мене нічого немає.
— Спокійно, просто живи зі мною, будеш мені внучкою, а Маша правнучкою. Думаю, не пропадемо.
Час йшов. Баба Катя прив’язалася до своїх дівчаток. А Олена і Маша були безмежно вдячні бабулі. Часто приїжджала в гості Наталя. Як тільки баба Катя починала кашляти, Олена відразу ж починала її лікувати. Всією душею опікувалася. Олена влаштувалася на роботу, а Машенька залишалася вдома з бабулею, вчилася пекти пироги. Якось приїхала Наталя не одна, а з якоюсь жінкою. Олена, зайшовши до дому, помітила, що всі сидять за столом і переглядають якісь документи. Щоб не заважати, пішла до своєї кімнати.
— Оленко, дитинко, підійди до нас. У нас з тобою розмова.
Олена присіла за стіл.
— Оленко, я зовсім одна, у мене немає нікого. Бог на старості років послав мені тебе і Машеньку. Я просто повинна вас за це віддячити. Щоб у тебе не було ніяких проблем, коли я помру, я написала на тебе заповіт. Щоб не блукали ви з дочкою ніде, а щоб у вас був свій дім.
— Бабуся, рідненька, що ти, ти погано себе почуваєш? Навіщо так говориш? Як це — помру? А як же ми?
— Ну, я ще трохи поживу. Не переживай. Просто хочу, щоб все було по-людськи. Ближче і рідніше вас у мене немає. Ось тільки Наталя. Ну, от, на тому і порішили. А далі будемо жити, скільки Бог дасть.
Ось так склалося життя сироти та її доньки.
