Вчора до нас в гості приїхала сестра Толіка. Зі своїм чоловіком та дитиною. Мій, звісно, зрадів. Як інакше, адже «королева» міста зволила завітати в нашу глушину.
Якось так склалося, що в їхній родині Лєночка була улюбленицею. Толік, наприклад, працювати почав ще з шістнадцяти років. А ось його сестричка до двадцяти років сиділа біля батьків, не палила руки на роботі. В сарай, скажімо, за все життя так і не зайшла. А коли вирішила вийти заміж, почала носом вередувати. Парубки з села їй не підходили: і пахнуть не так, і матюкаються на кожному кроці.
І ось поставила вона питання: хоче, мовляв, за міського. А щоб це стало можливим, батьки повинні купити їй квартиру, бажано двокімнатну. І тоді вона подбає про своє особисте життя.
Якби моя дочка такі вимоги мені висунула, я б швидко пояснила їй усе на пальцях. Якщо не зрозуміє, то й крапивою навчила б. Жити треба за коштами, а не на чужі гроші.
Але на той час, коли ми з Толіком одружилися, квартира вже була куплена. Правда, однокімнатна, але теж чимало коштувала. Лєночка швидко вийшла заміж. За справжнього міського хлопця. Правда, він з села, як і вона. Три роки по гуртожитках та знімних кімнатах жив, але Лєночка це батькам не сказала. Може, й не знала сама. Дізналися ми випадково, коли Льошка, її чоловік, по п’янці проговорився.
Я не раз Толіку говорила, що вони з Лєночкою, як з писаною торбою. Батьки всю пенсію їй пересилають, щоб вона не голодувала. А Толік ще й таємно гроші відправляє. Думає, я цього не бачу. Знайшов дурну! А я все до копійки контролюю наш бюджет!
Минулого року не стало наших батьків. Через рік після того, як вони пішли з життя, ми ще й залишились без них. Ускладнення після відомої хвороби. Лєночка не приїхала. Льошка сказав, що вона не зможе приїхати, бо у неї нервовий зрив та купа інших проблем.
Я ще тоді розсердилася. Якби я була на її місці, я б поповзла на колінах, щоб попрощатися з батьками! Толік її виправдовував, мовляв, вона в такому важкому стані.
А мені не було легко! Моє господарство, батьківське господарство! Три корови, не рахуючи свиней, овець та курей. І поминки, і вінки. Як Толік почав поминати, так я ледве зупинила його!
І ось, вона приїхала. Спочатку я сумнівалася, чому вони так рано. Виявляється, вони приїхали відпочивати на літо. А що це за відпустки у них такі, що три місяці в році? У нас за все життя такого не було! Як максимум, на тиждень до родичів у сусіднє село поїдеш, і це вже свято.
А Толік, я бачу, зовсім поплив. Особливо, коли Лєночка пустила сльозу. Згадала батьків, просила поїхати на кладовище. А що там було дивного? У родини чоловіка своє місце є. І всі родичі поруч.
І в будинку батьків вона не захотіла залишатися, хоча я завжди підтримую порядок. Раз на тиждень заходжу, прибираю, провітрюю.
— Не можу там залишатися. Все мені нагадує про батьків, — казала вона, витираючи сльозу манікюрованим пальчиком.
Нам довелося потіснитися. Віддали їм нашу кімнату. А сина їхнього Пашку поселили з нашими двома дітьми. Ми з Толіком переселилися в літню кухню, де старий диван, і пружини, як голки, виступають. Але нічого, якось влаштувалися.
Я, як господиня, накрила стіл, все домашнє. А Лєночка почала вередувати. То не їм, бо фігура зіпсується. Я не витримала:
— А чим ти раніше харчувалася? Ти ж не в палаці народилася! Звідки такі королівські манери?
Вона з ніжним голосом відповіла:
— Я, на відміну від інших, завжди слідкувала за собою. І ніколи не носила старі речі!
Мені стало погано. Так, сукню, яку я сьогодні одягла, мені сестра віддала. Вона розповніла, а мені якраз! А навіщо мені наряди, коли з ранку до вечора на городі чи в сараї працюю?
І я сама, дурна, про це Лєночці розповіла! Похвалилася, що не витрачаю гроші на сукні. А вона мене так підколола!
Ну нічого, подумала я. Не всім котам сливки! Дізнаюся, навіщо приїхала, і все розкрию!
І почалося наше «веселе» життя. Гості до обіду поспали, а потім зажадали сніданок. Я кинула всі справи і пішла до плити. Раз, другий, а потім я й вигукнула:
— Ви дорослі люди, руки є. Встали й приготували! Мені без вас роботи вистачає!
І ця ще мені фыркнула:
— Які в тебе справи? Ти вдома сидиш, не працюєш. Брат мій тебе і твоїх дітей годує. Він на тракторі цілий день працює, а ми – гості, ми відпочивати приїхали. Так що, будь ласка, доглядай за нами!
Але не на ту напала! У нашій родині я головний годувальник. Толік працює сезонно. Сьогодні є, а завтра немає. А я маю господарство. Молоко, сметану, м’ясо. У мене навіть своя палатка на ринку є. Моя племінниця там за всім стежить. Всі зайві продукти туди йдуть. А гроші на моєму рахунку накопичуються.
Ну, не буду ж я їй все пояснювати!
— Не подобається – поїдьте звідси! Або нехай Толік вам обіди готує. А я вам не прислуга!
Вечором Толік почав мені закидати, напевно, Лєночка на нього поскаржилася. Але я лише відмахнулась:
— Вон, будинок пустий. Збирайтеся і їдьте! Але машину не чекайте! Я куплю, сама буду їздити. А ти зі своєю «білою ручкою» живи. А коли поїдуть, до мене навіть не підходь!
Толік задумався і почав говорити мені якусь промову…
— Я ось тут подумав. Зачем нам зараз машина? У мене є трактор, це поки вистачає. Давай всі гроші, що ми накопичили, віддамо Ленці! Не дивись так на мене. В борг. Розумієш, Льошку звільнили, а за квартиру нема чим платити. Та й Пашку в школу треба готувати. А в них навіть на хліб грошей немає!
Мене аж очі на лоба лізли. То я пахала, як кінь, щоб на машину для господарства гроші назбирати, а тепер все віддам? Яка ще там справа, я що, зовсім не розумію?! Я своїх грошей ніколи назад не отримаю. Це те саме, що йти і все викидати в вигрібну яму.
— Ой, ні, дорогий мій. Так не буде! Вони не інваліди, хай працюють. Твоя сестричка все життя звикла на чужому горбі їхати. Спочатку на вашому, а тепер на моєму? Щоб завтра їх тут не було, забирайся разом з ними!
Що Толік сказав своїй сестрі, не знаю, не чула. Але вона до мене підбігла і почала кричати:
— Ти мені винна! Пенсію батьківську, гроші за продане господарство в свій карман поклала? А я ж спадкоємиця, мені теж належить! Так що давай, розкошеливайся!
У мене руки так і чесалися дати їй стусана.
— А на що ліки купувалися, ти не подумала? А як батьків гідно в останній шлях проводили? Ти ж ані копійки не дала. А щодо спадщини — забирай будинок батьків. Ми з чоловіком не претендуємо!
Вона затряслася від злості:
— Навіщо мені та руїна? За копійки продати? Мені живі гроші зараз потрібні! А то квартиру за борги заберуть.
Я розвела руками:
— Нічим не можу допомогти. У тебе є чоловік, хай він і думає. У борги лізти розум є? Считайте на себе. І ще — більше в своєму домі я вас бачити не хочу!
Зі скандалом Лєночка поїхала назад у місто. Толік, правда, ображався на мене довго. Але я все одно впевнена, що за всі труди повинна бути й плата! Чи може я не права і все ж треба було хоч дитину пожаліти?
