Засмучений Васько повільно брів зі школи. Закінчився його перший навчальний рік. Учителька видала табель, і, як він і передбачав, із письма красувалася жирна «3».
«Ех…», — тяжко зітхав хлопчик.
«Цього разу запотиличниками не відбудуся. Бабуся не змилується, обов’язково відшмагає. І не просто кропивою, а, скоріш за все, лозиною. Або, що ще гірше, батьковим ременем. Так, точно ременем! І не врятують мене п’ятірки з інших предметів, не врятують!»
Тим часом бабуся вже з нетерпінням чекала на лавці біля воріт. Маленька, сухорлява старенька раз у раз підскакувала, виглядала онука в кінці вулиці. Звали її Аксинія, та в селі всі кликали Сюткою, а за спиною ще й «Псютиком», бо була вона прудкою та запальною.
Не пощастило Аксинії в житті, ох, не пощастило. Чоловік загинув на війні, залишивши її з маленьким сином. Виростила, вивчила, усього себе віддала. Павлушка після інституту залишився в місті, там і дружину знайшов — гарну дівчину, але сироту. Вона так і тягнулася до Аксинії, як до рідної матері. Незабаром у них народився син, Васильком назвали. Павлушка жартував:
«Весь у вас, мамо, такий же жвавий і моторний».
Часто приїжджали в гості, та й Аксинія до них навідувалася. Тоді вона просто розквітла. У внукові душі не чаяла.
«Ось воно — справжнє щастя!» — часто повторювала, тричі стукала по дереву й плювала через ліве плече, щоб не зурочити. Але, видно, не вберегла…
Коли Василькові було чотири, батьки залишили його на бабусю, а самі поїхали на море — отримали путівку. Всі раділи…
«Пропади воно пропадом, те море!» — з гіркотою подумала Аксинія.
Що там сталося, невідомо, але їхні тіла витягли з води…
Поховала, і сама б лягла в могилу, якби не Васятко. Єдина рідна кровинка на всьому білому світі залишилася!
На кінці вулиці показалася зграйка дітлахів, що весело бігли зі школи. Бабуся схопилася з лавки, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Де ж Васятко? Чому його не видно?
— Наталю, вже канікули? — запитала вона сусідську дівчинку.
— Так, бабо Сюто, — радісно заспівала та.
— А мій Вася де? Учителька затримала?
— Ні, всіх відпустили додому. Він теж ішов…
— Ішов, кажеш… — прошипіла бабуся. — Ішов-ішов, та не дійшов…
Її сухі руки воєвниче вперлися в боки.
«Провалив навчання, шибеник, точно провалив. Ну, погоди, відчуєш ти батьківський ремінь!» — закипала стара, як самовар.
Приблизно за годину Вася понуро з’явився в кінці вулиці. Ще здалеку побачив перед двором бабусю, яка заметалася, наче фурія.
— Щось ти не дуже поспішаєш додому, Васильку, — солодко прошипіла вона. — Закінчив перший клас?
— Так, бабусю, — весело відповів хлопчик.
— Молодець. Йди-но в хату, небось зголоднів, нагодую тебе…
У будинку Вася одразу ж побачив на столі батьківський ремінь. Бабуся сіла біля вікна, розгорнула табель.
— Ариф-ме-ти-ка — «5», чи-тання — «5», пись-мо… — стара різко схопилася, гепнула табель на стіл і схопила ремінь.
— Там ще фізкультура — «5», малювання, співи! — розпачливо вигукнув Вася.
— Ох ти ж, художник… Зараз я тобі намалюю, а ти мені заспіваєш! — гаркнула бабуся й почала шмагати внука ременем по м’якому місцю.
Ввечері, закривши Васю в хаті, Аксинія вирушила до вчительки.
— Світлано Петрівно, ти мені в зошитах понаписуй, як правильно букви писати.
— Навіщо ж стільки? — здивувалася вчителька.
— Хай пише, шибеник! Буде знати, як ганьбити покійних батьків і бабку!
На ранок перед Васею лежала стопка зошитів і три ручки.
— Ось тобі завдання на літо! — сяяла бабуся. — Умивайся, снідай і за роботу. Якщо не будеш старатися — приб’ю!
Час минав, Вася дорослішав. Учитися став із задоволенням, а його почерк став найкращим у школі. Якщо раніше за це дякувати треба було бабусиному оку та свисту ременя, то тепер хлопець сам прагнув знань.
Золотий медаліст, він вирішив спочатку відслужити в армії, а вже потім визначитися з майбутнім.
— Батько твій служив, дід загинув за Батьківщину. І ти, Василю, честю служи! — сказала бабуся.
Перед посадкою в поїзд баба раптом схопила його за руку:
— Пиши мені, Васятко, тільки друкованими буквами, щоб сусіди не читали. Сама читатиму… — запнулася, шморгнула носом, а тоді сердито додала: — І гляди, друкованими! А то напишеш своїми каракулями!
Всі засміялися. Вася, почервонівши, вскочив у вагон.
«Ну, бабко, на всю вулицю осоромила…» — думав він.
А бабуся стояла на пероні, закривши обличчя руками:
«Ой, дурна я, стара… Пробач, Васятко!»
Два роки потому Василь сидів у літаку, що ніс його додому. Полтора року пекла в Афгані залишили слід у його пам’яті. Та на фоні цих спогадів дедалі чіткіше поставала маленька постать у білому хусточці…
«Я дуже чекаю тебе, Васятко… Поспіши, мій хлопчику…» — долинув голос бабусі, а її силует почав розчинятися в далині…
— Бабусю! — покликав Вася, прокинувшись.
Він стряхнув головою, намагаючись позбутися грудки, що підступила до горла. «Зовсім скоро я знову побачу її», — подумав хлопець, витягаючи зі своєї речмішки стос листів.
Він обережно перебирає конверти, підписані акуратним почерком його першої вчительки, Світлани Петрівни. Ось воно, найперше бабусине послання, яке надійшло ще на другому місяці навчання в військовій частині. Обличчя Василя трохи зашарілося, коли він згадав, як довго сердився на бабусю за той ляпас на пероні. Але зрештою він усе ж написав їй коротенького листа, друкованими літерами, як вона просила. У той момент він навіть трохи злорадствував: якщо бабуся ще могла якось розібрати написане, то відповідь їй доведеться диктувати комусь іншому.
Василь ніколи не бачив, щоб бабуся писала щось власноруч — завжди кликала його допомогти. «Ну ось, точно пішла до вчительки», — з єхидством подумав він тоді. Але яке ж було його здивування, коли він відкрив конверт і побачив нерівні, кривуваті друковані букви, що розбігалися по всьому аркушу.
Йому стало соромно за свої глузливі думки, за те, що насміхався над бабусею. Усе її перше письмо на двох аркушах було наповнене вибаченнями за той злощасний ляпас. До кінця читання у нього горіло обличчя від сорому. Як він міг так зневажати цю стареньку жінку, яка настільки його любила, що навіть навчилася писати, аби тільки донести свої почуття?
Перед очима постала бабуся: сидить біля вікна, тяжко зітхає над чистим аркушем, нерішуче бере ручку, низько нахиляється і зосереджено виводить букви, майже прориваючи папір від надмірного натиску. «Скільки ж часу вона витратила на це письмо?» — промайнуло в його голові. Чому ж він у шкільні роки вважав її відсталою й недалекою? Вона ж одразу зрозуміла, що Вася не писатиме їй відвертих слів, якщо знатиме, що листи читатимуть сусіди…
Василь притиснув до грудей стос бабусиних листів, акуратно складених у поліетиленовий пакет. У далеких афганських горах ці розкарячені, нерівні букви зігрівали його душу, наповнювали силою, не дозволяли опустити руки. Йому здавалося, що вони захищали його від куль і осколків, так само як у дитинстві бабусина долоня, що гладили його по голові, дарувала йому спокій.
Щойно небо на сході почало сіріти, Василь упевненим кроком рушив у рідне село. Він йшов тихими вулицями, уявляючи, як дійде до двору, сяде на лавку й чекатиме, поки в хаті засвітиться світло. А потім почує, як бабуся, голосно грюкнувши порожнім відром, вирушить у сарай доїти корову. Тоді він тихо зайде у двір, сяде на ґанку й буде чекати парного молока, слухаючи, як воно тонкими струменями наповнює відро.
Ось і знайомий поворот. А там, через сім дворів, його рідна хата. Але що це? В присмерковому світлі натреноване око Василя вловило маленьку постать, що нерухомо стояла посеред дороги.
«Не може бути!» — майнула думка, а в наступну секунду він кинувся бігти, стискаючи вологими долонями стос листів.
— Бабусю… — прошепотів він крізь сльози.
