Олеся ненавиділа всіх. Але найбільше – свою матір. Вона була впевнена: коли виросте і покине ці стіни, неодмінно її знайде. Ні, вона не збиралася кидатися до неї в обійми й вигукувати:
— Привіт, матусю.
Вона хотіла стежити за нею, а потім помститися. За всі роки, проведені в дитячому будинку, за всі сльози, які лила тут, поки її матір жила собі на втіху. Олеся навіть не сумнівалася, що саме так усе й було.
Скільки себе пам’ятала, вона завжди була в дитбудинку. Її кілька разів переводили, бо вона постійно билася. Їй було байдуже, хто перед нею – хлопець чи дівчина. Покарання, ізолятори, заборона солодощів – нічого не допомагало. Вона зневажала вихователів, ненавиділа дітей, а разом із ними і весь світ.

У чотирнадцять років вона перестала битися. Не тому, що когось полюбила, а тому, що всі й так її боялися. Життя стало нудним. Вона ховалася в найвіддаленіших куточках території й просто сиділа, уявляючи момент зустрічі з матір’ю та свою помсту.
Одного разу вона почула дивну мелодію. Прислухалася. Вона любила музику, завжди завмирала, коли чула щось гарне. Але ця мелодія… Вона була неймовірно красивою, сумною, навіть тужливою. Що ж це звучало?
Олеся підвелася, підійшла до кущів акації й обережно розсунула їх. Ого! Це ж новий двірник. Вона вже встигла познущатися з нього. На чому він грає? Виглянути не встигла – нахилилася і впала прямо в кущі.
Чоловік припинив грати й обернувся. Олеся підвелася, злісно струсила з себе листя й уже хотіла піти, але він раптом запитав:
— Хочеш, навчу?
Вона здивувалася. Її? І вона зможе так само грати? Хіба це можливо?
Вона наблизилася. Двірнику було десь 50-55 років. Чому він у такому віці працював тут?
Олеся почала приходити щодня. Спершу він просто показував їй, як грати на сопілці. Найцікавіше – він сам їх вирізав. Кумедні, витончені, ніби живі. Коли в Олесі вийшли перші справжні звуки, вона не стрималася і обняла його. Тоді вони вперше й заговорили.
Його звали Микола Петрович. Жив він у маленькому будиночку на території дитбудинку.
— А чому ви тут? У вас немає родини, дому?
— Було все, Олесю. І родина, і дім… Десять років тому померла моя Катруся. Думав, не переживу, якби не син… Потім він одружився. Дівчина гарна, але дуже жадібна. Та головне, що Сашкові подобалась. А через п’ять років він розбився в аварії. Квартира на нього була переписана. Хороша трикімнатна в центрі. Невістка зібрала мені речі й виставила за двері.
— Чому ж ви не боролися?
— Навіщо, Олесю? У мене нікого немає. Усі мої рідні пішли. Я просто чекаю, поки прийде й мій час. Мені нічого не треба, я хочу до них.
Олеся відчула, що ненавидить його невістку навіть більше за свою матір. Спершу потрібно помститися їй, а вже потім матері.
Коли Микола Петрович дізнався, які думки тримає в собі ця дівчина-вовченя, він жахнувся. Як вона справляється з цією ненавистю?
Вони багато говорили. Олеся змінювалася. Вона перестала підстригатися, стала м’якшою, втратила бажання вирішувати все кулаками.
Одного разу він запитав:
— Олесю, через рік ти підеш. Ким хочеш стати?
Вона розгублено глянула на нього.
— Не знаю… Я думала тільки про помсту матері.
— А якщо знайдеш її? Добре, припустимо, ти помстишся. А що далі?
Вона мовчала. Цілий тиждень не приходила, а потім повернулася:
— Я хочу будувати.
Вони готувалися до вступу в будівельний коледж. Вища освіта – це довго, але, можливо, потім…
Коли настав день її від’їзду, вони довго сиділи на лавці. Ввечері Олеся вирушала до іншого міста. Вона плакала вперше за багато років.
— Миколо Петровичу, я обов’язково приїду. Як тільки вивчуся.
— Давай так: спершу стань на ноги, а потім уже приїжджай до старого.
— Та який ви старий?
На прощання він подарував їй сопілку.
Минуло майже п’ятнадцять років. Олеся пізно вийшла заміж, довго не могла знайти людину, яка б її розуміла. У 30 народила доньку й майже одразу розлучилася. Вся її радість була в маленькій Катрусі. Коли вона досягла всього, чого хотіла, подала запит на розшук матері. З’ясувалося все швидше, ніж вона очікувала.
Мати, самотня хвора жінка, ще до народження дитини дізналася, що у неї онкологія. Відмовилася від доньки, бо лікарі давали їй не більше року. Олеся знайшла її могилу – тепер там стояв великий пам’ятник з ангелом.
Вона часто згадувала Миколу Петровича, але коли повернулася через вісім років, його вже не знайшла. Дитбудинок змінив керівництво, персонал оновився.
Коли була вільна хвилина, Олеся гуляла з донькою в парку. Катя хотіла врятувати весь світ. У шість років вона переконувала матір на всілякі витрати.
— Мамо, купи мені, будь ласка, ковбаси, батон і напій.
Олеся здивовано подивилася на неї.
— Боюся спитати, для кого цього разу.
— Мамо, може, тобі краще не знати? Щоб не нервувала.
— Катю, ми нікуди не підемо.
— Мамо, це безхатько…
— Хто?!
Олеся подумала, що ось-ось зомлiє. Катя усмiхнулася, немов кажучи — я ж попереджала.
— Мам, ну що ти так хвилюєшся? Це просто старенький чоловiк, у нього нiкого немає. Вiн не просить, як iншi, бо соромиться. Вiн знає стiльки казок i вiршiв, що й не перелiчити. Тобi що, шкода трохи ковбаси?
Олеся, доросла жiнка, одна з керiвникiв великої будiвельної компанiї, просто не знайшла, що вiдповiсти. Мовчки купила все, що просила Катя, i вони вирушили до парку.
Катя присiла на лавку.
— Мам, ти тут посидь, а я до ставка. Бачиш того дiдуся? Це вiн.
Олеся й справдi помiтила старенького в заношеному одязi. Поряд бавилися дiти, i це трохи її заспокоїло. Головне, що донька залишалася в полi зору.
Увечерi Олеся вмостилася з книгою на диванi. Катя була у своїй кiмнатi. I раптом… знайома мелодiя. Тиша. Нi, ось знову, з початку. Вона кинулася в кiмнату доньки. Катя перелякано подивилася на неї.
— Мам, я тебе розбудила?
— Катю! Що це було?
— Це той дiдусь навчає нас грати на сопiлцi. У мене вже виходить, тiльки перехiд на початок складний.
Катя зiтхнула, дивлячись на сопiлку в руках.
Олеся дивилася на неї очима, повними слiз.
— Давай я покажу тобi. Мені теж цей момент одразу не дався…
Вона заграла всю мелодiю i заплакала. Спогади нахлинули з такою силою, що стриматися було неможливо. Катя занепокоїлася.
— Мам, чому ти плачеш? Ця музика тебе засмутила? Якщо хочеш, я не буду грати вдома.
Олеся заперечно похитала головою, вийшла i повернулася з такою ж сопiлкою, лише темнiшою вiд часу.
— Катю, ти знаєш, де живе цей дiдусь?
— Мамо, там же, бiля ставка. У нього за кущами коробки.
— Збирайся, доню.
Вони знайшли його одразу. Катя крикнула:
— Дiду!
Старий визирнув iз-за кущiв.
— Що сталося, мала? Чому ти не вдома?
— Миколо Петровичу, доброго вечора.
Вiн здригнувся, немов його вдарили. Повiльно обернувся i довго вдивлявся в Олесине обличчя.
— Олеся… не може бути…
Вона мiцно його обняла.
— Все може бути. Досить годувати комарiв, ходiмо додому.
— Куди?
— Додому, Миколо Петровичу. Якби не ви, у мене не було б нiчого. Тож мiй дiм — це ваш дiм.
Всiєю дорогою до оселi Микола Петрович витирал сльози. Вони заважали йому, i звiдки тiльки бралися, клятi… Якби не Олеся, яка мiцно тримала його пiд руку, давно б упав. Але тепер у душi жеврiла впевненiсть — вiн не помре самотнiм i непотрiбним нiкому…





