Зоя Іванівна їхала автобусом до сина. Сьогодні у внука день народження, тож вирішили зібратися всією сім’єю та привітати малюка.
Жінка сиділа біля вікна, спостерігаючи, як у квартирах одна за одною спалахують вогні. За вікном усе сильніше вирувала хуртовина. Перехожі поспішали додому, закутуючись у шарфи, натягуючи капюшони. Ніч обіцяла бути дуже морозною.
Автобус доїхав до кінцевої зупинки, і Зоя Іванівна почала збиратися на вихід. Тим часом кондуктор проходив салоном, перевіряючи квитки. Раптом він звернувся до двох молодих хлопців, що сиділи попереду жінки.
— Зупинка кінцева, хлопці. Оплачуйте квитки знову або виходьте. На маршруті контроль, якщо ви не сплатите, мене оштрафують.
Юнаки розгубилися, переминалися з ноги на ногу, але виходити не поспішали.
Зоя Іванівна втрутилася в розмову:
— А на якій зупинці ви сідали?
— Біля стадіону…
— Тоді вам дійсно треба знову платити, автобус розпочинає нове коло. Такі у них правила. Не підводьте кондуктора, це негарно, хлопці…
Та хлопці продовжували вагатися.
— Куди вам треба їхати?
— До «Ювілейної».
— Так чому сіли не на тій стороні?
— Ми дуже змерзли… Автобусів довго не було… (надворі було -25 градусів).
— У вас що, більше немає грошей?
— Незручно говорити, але ні… Стипендія буде тільки за тиждень…
Зоя Іванівна потягнулася до гаманця.
— Не хвилюйтеся, я заплачу за вас. Не можна ж у такий мороз сім зупинок пішки йти.
Один із хлопців застиг у подиві, а другий раз у раз обертався до жінки, не вірячи в те, що відбувається. Він кілька разів подякував, адже вже уявляв, як вони залишаються на кінцевій зупинці, у холоді, без копійки в кишені.
— Не дякуйте, — відповіла жінка. — У кожного може статися схожа ситуація. Потрібно допомагати одне одному. А наступного разу й ви зробите добру справу для когось!
Хлопці мовчки закивали головами.
Приїхавши до сина, Зоя Іванівна розповіла про випадок у автобусі. Невістка скептично зітхнула:
— Мамо, ви така добра… А раптом вони просто на пиво витратили всі гроші, а ви зі своєї пенсії їх виручили?
Зоя Іванівна лише посміхнулася:
— Лєночко, я й сама колись у подібній ситуації була… Страшно згадати. Тож я щиро захотіла допомогти.
І вона розповіла давню історію.
— Пам’ятаєте, як мені повідомили, що сестра захворіла? Я не роздумуючи зібралася та поїхала до неї. Спочатку на поїзді, потім ще три години автобусом. Примчала, та пізно… Лікарі не змогли її врятувати. Довелося мені організовувати похорон… Раїса була самотня…
Зібралася додому, а в кишені — самі копійки. Ледве вистачило, щоб дістатися до залізничного вокзалу. То чи загубила гроші, чи просто взяла замало — не знаю, вже й не пригадаю. Стою на вокзалі й не розумію, що робити. Не вистачає приблизно півтори тисячі.
Зняла з вух срібні сережки, понесла в ломбард. Не взяли… Вийшла звідти, ледве сльози стримую. Хотілося хоч милостиню просити. Напевно, вигляд у мене був зовсім розгублений…
Раптом до мене підходить чоловік. Ну чистий бандит на вигляд. Я ще в ломбарді його помітила — стояв, щось розглядав на вітрині, поки я благала прийняти мої сережки й розповідала про свою біду.
Підійшов, мовчки поклав гроші мені в руки та пішов, навіть не дослухавши моєї вдячності.
А в мене сльози потекли самі собою… Я й уявити не могла, що допомога прийде від зовсім чужої людини.
Ось і сьогодні я передала добро далі хлопцям… А вони, сподіваюся, колись передадуть ще комусь. Бо й так у світі стільки зла…
