Сашко розумів, що як син він повинен любити матір. Вона подарувала йому життя та все інше… Але він її не любив. Жаліти — жалів, але любові не відчував.
У дитинстві він мріяв виїхати до міста, стати машиністом тепловоза, подорожувати країною, щоб попереду тягнулися рейки, які зливаються десь за горизонтом… Йому здавалося, що саме там, за обрієм, починається справжнє цікаве життя.
Але мрія так і залишилася мрією. Сашко нікуди не поїхав.
Його мати Зоя, або як її кликали в селі – Зойка, без нього зовсім би пропала.
У Сашка не було батька, як і вітчима. У селі його називали «солдатським сином». Подорослішавши, він зрозумів із розмов дорослих, що колись на жнива приїжджали солдати, і один із них став його батьком.
Коли Сашкові було 12, мати народила брата Степанка. Хто його батько – залишилося таємницею. Односельці підозрювали уповноваженого, що прибув до сільради для підвищення культурного рівня населення. Він дві тижні читав лекції в клубі про мистецтво й політику, а потім зник.
Мати Сашка була вродливою, веселою та життєрадісною жінкою. Вона працювала дояркою, йшла рано-вранці, поверталася вдень, а потім знову бігла на вечірнє доїння. Степанко залишався під наглядом Сашка. Бабусі в них не було.
Напевно, у хлопця від народження було почуття відповідальності. Він жодного разу не залишив брата самого, хоча йому часом дуже хотілося втекти до річки покупатися чи пограти з друзями в лапту. Але Степанко в нього ніколи не плакав від голоду – Сашко завжди вчасно годував його молоком із пляшечки, яке мати доїла перед відходом. До того ж, по господарству теж вистачало справ.
— Потерпи, синку, трохи підросте Степанко, віддамо його в садок – легше стане, — заспокоювала мати.
Брат був спокійним і слухняним, тож Сашкові було неважко з ним. Коли хлопець був у школі, за малим доглядала стара Мировна. Два роки промайнули непомітно.
Одного разу восени в село привезли чи то циганську сім’ю, чи то цілий табір – розібрати важко. Їх забрали просто з вокзалу міста – партія та уряд постановили перевести циган на осілий спосіб життя.
Їм виділили великий, але пустий будинок. Місцеві чоловіки попередили їх, щоб до сільських дівчат не залицялися, але ті й не залицялися.
Зойка ж уже не була дівчиною, тому в її хаті швидко оселився молодий циган. Він підвозив корм на ферму, там вони й познайомилися.
Вечорами в їхній оселі збиралася чи не вся рідня його нового співмешканця. Було весело: вони співали, танцювали. Зима пролетіла швидко.
З першою весняною травою цигани покинули село так само тихо, як і з’явилися – серед ночі. Вранці Зойка прокинулася – а поруч нікого. В якості прощального подарунка залишив гроші та бурштинове намисто.
Сашкові тоді вже виповнилося 15. Він добре розумів, що дітей у капусті не знаходять, тому не здивувався, коли мати знову округлилася. У вересні народився ще один хлопчик, якого назвали Романом.
Степанка віддали в дитячий садок. А Сашко після восьмого класу школу покинув – продовжувати навчання треба було в інтернаті в сусідньому селі, а в нього на руках залишилися брати. Та й, правду кажучи, навчання йому не давалося.
Тієї ж зими мати привела з вокзалу ще одного чоловіка – звільненого зека. Вона тоді продавала на ринку заморожене молоко.
Дядько Ваня виявився доброю та мудрою людиною. Він відсидів за політичною статтею. Прожив із ними три роки, підремонтував будинок, сарай, нарубав дрова. Але потім його розшукала дружина – і він пішов до неї.
Після його від’їзду народилася дівчинка Світлана. Він так і не дізнався, що став батьком.
Виходило так, що саме Сашко займався малими й був для них старшим наставником.
До армії його не взяли – через гіпертонію. Довелося постійно приймати ліки. Він вивчився на тракториста й працював у рідному колгоспі.
Одного разу мати заявила, що втомилася від важкої селянської праці і якраз почали видавати паспорти колгоспникам. Вона завербувалася на риболовецьку плавбазу й поїхала в Находку.
— Зозуля, як є зозуля, кинула всіх своїх дітей на сина, хіба так можна? — обурювалися сільські жінки.
Сашко залишився з малюками. Степан і Роман ходили до школи, Світлана ще відвідувала садок. Усіх треба було нагодувати, випрати, одягнути, взути. Мати кілька разів висилала гроші, але потім зовсім зникла — ні листів, ні грошей. Було важко, але рятувало власне господарство: кури, свині, город.
У Сашка з’явилася дівчина Надія, але, подивившись на його життя, зрозуміла, що їй у ньому немає місця. Вона поїхала в місто вчитися й там вийшла заміж.
А Сашко всю свою долю присвятив братам і сестрі. Усіх виростив, дав освіту. Степан закінчив медичне училище й працював фельдшером на «швидкій» у місті.
Роман після армії залишився на Далекому Сході, але намагався якомога частіше приїжджати до брата.
Світлана закінчила педагогічний інститут, повернулася в село працювати в школі, вийшла заміж, народила двох доньок.
Сашко намагався розшукати матір, але не зміг, а потім вона несподівано повернулася сама. Приїхала хворою й постарілою. Син не одразу її впізнав. Незабаром у неї стався інсульт. Вона ще два роки ледве пересувалася по хаті, а потім тихо згасла.
Олександру було 65 років, коли в село повернулася Надія. Вона овдовіла. З дітьми не склалося. Син привів невістку, і та вирішила відправити свекруху на батьківщину — місця в квартирі стало замало.
Старий Надіїн будинок зовсім розвалився, тож Сашко забрав її до себе. Вони стали жити разом, їм було добре й спокійно удвох.
Минулого літа Олександр святкував 70-річний ювілей. Приїхали брати з дружинами та дітьми, сестра Світлана з Надією організували святковий стіл.
Брати й сестра вкотре подякували йому за все, все, все!
