— Можеш збирати свої речі й вирушати. Цей дім ніколи тобі не належав, — сказала я своєму надто самовпевненому чоловікові.
Почувши від Віктора фразу «дірка від бублика», Аріна остаточно усвідомила: їхні стосунки закінчилися. Вона намагалася згадати хоч одну хорошу рису в його характері, але не змогла. Що ж за невидима сила колись повела її під вінець із цією людиною?
Молодість не виправдання, адже можна було розгледіти його справжню натуру. Ні, їм із Віктором не по дорозі. Настав час відправити його у вільне плавання.
Чого у Віктора було не відняти, так це дару красномовства. Чого ще очікувати від учителя історії? Його розповіді могли змусити будь-кого слухати із широко відкритими очима. А якщо слухачем була жінка, то після його натхненних промов вона вже дивилася на нього закоханими очима, сповненими вогню.
Аріна сама колись піддалася його солодким словам. Це сталося ще в студентські роки, коли вона навчалася в університеті. У її батьків була дача, де вони вирощували скромний урожай овочів і фруктів.
Якось Аріна помітила, що сусіди святкують щось. Виявилося, у Даші, господині дачі, день народження. Дівчина, як гарна сусідка, теж отримала запрошення. Не знаючи, що подарувати, вона спекла яблучний пиріг і принесла його до святкового столу. Подарунок оцінили.
— Яка господиня! — почувся приємний чоловічий голос. — А яка красуня!
Аріна зніяковіла. Голос належав Віктору, який тут же підсів ближче.
— Ви богиня, — прошепотів він. — Ви Клеопатра, Афродіта, справжня валькірія!
Аріна ніколи не чула стільки компліментів за один вечір. Від його слів у животі немов закружляли тисячі метеликів.
Віктор розповів про себе: він учитель історії. Аріна ж навчалася на економічному факультеті. Після вечірки він запропонував прогулятися, і вона погодилася. Він зізнався, що винаймає квартиру, але це його єдиний недолік.
Після повернення до міста Віктор знайшов Аріну.
— Вас нещадно видала ваша сусідка по дачі! — зізнався він, даруючи великий букет троянд.
Він запросив її на прогулянку парком, де сипав історичними фактами, як із рогу достатку.
— Ви знали, що ваша тезка, Аріна Родіонівна, няня Пушкіна, була неграмотною? Вона диктувала свої записи поетові…
Їхні зустрічі стали частішими. Батькам Аріни він сподобався.
— Який розумний і гарний хлопець!
Дівчина з ними погоджувалася. Віктор справляв приємне враження. Коли він зробив їй пропозицію, вона швидко погодилася. Вони одружилися, почали жити в орендованій квартирі.
Перші роки були справжньою казкою. Віктор допомагав по дому, радував кавою зранку, сам готував піцу. Коли Аріна завагітніла, він носив її на руках, дбав про неї. У них народився син Сергійко. Віктор ніжно притискав його до себе:
— Спадкоємець, Сергій Вікторович. По очах бачу — майбутній учений або письменник!
Але через рік Віктора наче підмінили. Зник уважний і дбайливий чоловік. Він став егоїстичним до неможливості.
— Чому твій син кричить, як білуга? — бурчав він. — Він голодний чи його треба показати лікарю?
“Твій син” — не “наш”. Це був тривожний сигнал.
Коли Сергійко просив тата намалювати машинку, той кривився:
— Нехай мама малює, мені ніколи, я після роботи втомився.
— А нічого, що я теж працюю і ще вечерю готую? — кидала з кухні Аріна.
— Такова ваша жіноча доля, — філософськи відповідав Віктор.
Він почав частіше пропадати з друзями. То на пікніку, то на дні народження, то в когось допомагав із машиною.
А потім перестав приносити в дім гроші. Точніше, отримував зарплату, але витрачав її лише на себе. Коли Сергійкові потрібна була куртка, Віктор купував телескоп. Коли синові були необхідні нові черевики, Віктор їхав до санаторію лікувати нерви.
— Дев’ятий клас — суща кара, я скоро почну смикатися від стресу! — бідкався він.
Спершу Аріна намагалася закликати його до совісті, але потім зрозуміла: марно. Він думав лише про себе.
І ось одного дня не стало її дідуся. Він залишив Аріні у спадок трикімнатну квартиру…
Це було дуже доречно. Іпотеку родина точно б не потягнула.
Сергію виділили затишну кімнату з видом на міський ставок. Віктор почав вередувати, наче він не батько хлопчика, а його молодший брат:
— Звідси відкривається чудова панорама на зоряне небо. Ідеально для моїх спостережень…
Аріна відразу його зупинила:
— Ні, дорогенький. Син житиме саме в цій кімнаті. А зоряне небо спостерігай з даху, якщо ти такий астроном. Теж мені, Габбл…
Віктор зрозумів, що житло належить дружині, і він не має права голосу на цих квадратних метрах. Він проковтнув образу, але в його душі зародилося щось схоже на помсту.
Дружина проти його хобі? Прекрасно, тоді вона точно не отримає від нього ні копійки, нехай сама викручується. Аріна часто запитувала себе: навіщо і з якою метою вона живе з цим дріб’язковим та скупим егоїстом? Відповідь була лише одна — хлопчику потрібен батько.
Але вся іронія в тому, що Віктор сам не хотів бути нормальним батьком! На дні народження він дарував синові найдешевші подарунки, балуючи себе новим костюмом, годинником чи поїздкою Золотим кільцем України, звісно, наодинці.
У перший клас Аріна збирала Сергія сама, дякувати батькам, що трохи допомогли. Причому тільки її батьки. Віктор ніяк не коментував свою поведінку, просто мовчав. За навчанням сина він також не слідкував, пояснюючи це тим, що дуже втомлюється у школі і не готовий після роботи ще й розбиратися з дитячими завданнями.
Аріна приходила з роботи, готувала вечерю, а потім йшла до сина в кімнату, де вони разом вчилися читати по букварю, писали в прописях.
Час минав, але нічого не змінювалося. Подруги Аріни, знаючи про її сімейні проблеми, дивувалися:
— Навіщо ти живеш із цим павичем? Він у тебе просто як безкоштовний додаток до родини — користі ніякої. Із сином не займається, грошей не приносить, навіть кран полагодити не може.
Звідки вони все це знали? Просто Аріна ділилася з ними своїми печалями. Якщо тримати в собі, можна збожеволіти, а якщо виговоритися, то ставало значно легше.
Коли в п’ятому класі Сергій заявив, що хоче займатися футболом, Аріна підтримала його, а Віктор підняв хлопця на сміх:
— Ну що це за заняття? Бігають у шортах за м’ячем, отримують травми… Краще б зайнявся астрономією або іноземною мовою.
— Він хлопчик, — нагадала Аріна. — Він росте, у нього багато енергії. Спорт — це чудово, він зміцнює здоров’я, розвиває силу…
— Ось сама й займайся цим питанням! — гаркнув Віктор. — Я ні копійки на це не дам.
— Я й так від тебе ні копійки не бачу, — скривилася Аріна. — Скажи, коли ти востаннє приносив гроші додому? Мовчиш? Отож-бо.
Віктор почав обурюватися, що його тут ніхто не любить, не цінує, не поважає. Якщо так, то він негайно збирає речі й іде. Аріна мовчки спостерігала, як він пакує речі, і прикидала, через скільки днів він повернеться. Його вистачило рівно на добу.
Наступного вечора Віктор повернувся з винуватим виглядом. Сказав, що жити в готелі занадто дорого, його вчительської зарплати не вистачить на оренду квартири, і взагалі він зрозумів, що найголовніше в житті — це сім’я.
Аріна прийняла його, думаючи, що чоловік нарешті візьметься за розум. Перший час так і було. Сергій не впізнавав батька. Той цікавився його успіхами у спорті, навіть відвідав кілька матчів і купив дешевий м’яч. Хлопчику дуже потрібен був батько, його поради, тому він тягнувся до Віктора.
Минув рік, потім ще один. Запал Віктора як батька знову зник. Він перестав вносити свою частку в сімейний бюджет, радіючи подарункам лише для себе. Аріна ж працювала, як ломова кінь. Вона хотіла, щоб у сина було все найкраще: від одягу до спортивної екіпіровки. Додайте сюди продукти, комунальні платежі — виходила значна сума.
Кілька разів Аріна піднімала перед чоловіком питання про гроші. Було очевидно: Віктор знову розслабився і вважав, що його це не стосується. Останньою краплею став дуже важливий футбольний матч, у якому брала участь команда Сергія.
Напередодні гри хлопчик повернувся з тренування похмурий, як грозова хмара. Аріна, занепокоївшись, запитала: — Що сталося? Сергій сумно простягнув їй свої бутси, в яких зяяли великі дірки. — Мамо, мене просто не допустять до гри… А на матчі будуть тренери великих команд, відбиратимуть гравців…
Аріна сплеснула руками. Ну й халепа… Кінець місяця, грошей немає зовсім, зарплата тільки наступного тижня. Очевидно, що грати в такому взутті неможливо, і сина просто відсторонять.
Вона підійшла до Віктора: — Це ж твій син. Хоч раз у житті прояви себе як батько, купи дитині футбольне взуття, це для нього дуже важливо…
Віктор з обуренням відмахнувся: — Я ж казав, що не маю наміру брати участь у цьому дикунстві! Хочете бутси? Зашийте їх або попроси грошей у своїх батьків. Ні, я тут ні до чого, з мене досить!
Він різко махнув руками, і на його зап’ясті блиснув браслет дорогого годинника. Аріна, хоч і не була експертом, зрозуміла, що ця річ коштує не одну тисячу гривень.
— А це що? — вона тицьнула пальцем у аксесуар. — Себе, коханого, ти не обділяєш?
— Маю право! — почав Віктор бити себе в груди. — Я працюю і можу дозволити собі обновки!
— Тоді зробимо так, — холодно відповіла Аріна. — Коли ти вперше повернувся додому з виглядом битої собаки, я тебе пробачила. Але тепер ти знову повернувся до своїх панських замашок. Це означає лише одне: у фінансах ти не обмежений і можеш сам забезпечити себе житлом, їжею та всім необхідним. Це мій дім, тому впродовж доби ти маєш його залишити.
Віктор зрозумів, що його просто виганяють. Він почав загравати, просити вибачення. Але Аріна раптом усвідомила, скільки часу витратила на цього балакуна… А могла б бути щасливою з іншою людиною…
Коли Віктор йшов, із сусідньої квартири визирнули цікаві сусіди.
— Можеш збирати свої речі і вирушати геть, цей дім тобі ніколи не належав, — сказала Аріна самовпевненому чоловікові.
Саме так вона й промовила, а потім голосно зачинила двері у своє минуле.
Звісно, хлопчик не залишився без взуття. Допомогли дідусь із бабусею. Вони дружно сиділи на стадіоні й уболівали за Сергія.
— Оце так фінт! — захоплено промовив дід. — Йому пряма дорога у великий спорт!
— Я теж так думаю, — усміхнулася Аріна. — Принаймні виросте чоловіком. А не пустословом, як деякі…
Усі розсміялися, чудово розуміючи, про кого йде мова.
Автор: Ада Гай
