Шура забрала чоловіка у Оксани через півтора року після їхнього весілля. А можливо, й не забрала, а просто дала йому більше в потрібний момент, засвітилася для нього, як дороговказна зірка, і Пашка пішов на цей світ. Але так сталося.
Того дня він вперше не прийшов ночувати додому. Оксана була на ранньому терміні вагітності, почувалася слабкою, її постійно нудило, працювати майже не могла. Дочекавшись, поки доярки почнуть вставати на роботу, вона пішла до бригадира додому попросити заміну.
— Олександра Михайлівна вдома? — спитала вона у літньої жінки біля хвіртки, вочевидь тієї, що здавала куток її бригадиру.
Жінка суворо подивилася на розтріпане з-під хустки волосся, на змучене обличчя і прошипіла крізь зуби:
— Нема її, не ночувала. Напевно, хвости коровам крутить.
Оксана попленталася на роботу. А за корівником були стоги сіна. В одному з них Шура сміялася. Оксана побачила їх разом, затулила обличчя руками й побігла, куди очі бачили. Повернулася лише під вечір, замкнулася в лазні, а вранці її покликала мати. Дитину не вберегла.
Хотілося вити, кричати від болю, рватися до нього, пробачати, але натомість вона мовчала і тихо плакала в подушку. Жила за принципом: «День минув – і добре», працювала, ховала біль у собі.
Прокидалася о третій ранку, йшла доїти своїх корів. А там вона – Шурка, а там він – Пашка. Та що могла зробити Оксана – худенька, маленька, світловолоса дівчина, коли поруч була нова бригадирка доярок – велика, рум’яна, чорноброва Шура?
Шура сміялася на повний рот, працювала нарівні з усіма, навіть корови її одразу сприйняли за свою, не те що колектив. Такі люди ведуть за собою. Вона не боялася роботи, була жилиста, з натрудженими руками, смуглява. Скрізь перша, завжди впору – як усмішка, що кидала виклик Оксані.
І Пашка повівся на цю жінку-свято. Пішов. А потім війна… Як законній дружині Оксані принесли страшний папірець. Шурі хтось шепнув, що приходив листоноша, вона кинула все і босоніж побігла.
— Лист? — вигукнула вона через хвіртку, сповнена надії.
Оксана мовчки простягла їй папірець.
Такі різні, а горе однакове. Доля розвела цих двох жінок на 45 років.
Минуло 45 років.
В черзі було людно. Пенсіонери, ветерани праці й війни сиділи пліч-о-пліч, чекаючи профспілкову путівку в санаторій. Серед них була й Оксана Семенівна. Вона почувалася тут чужою, їй було ніяково.
Три рази їй відмовляли в путівці, посилаючись на якусь градацію. Було зрозуміло, що це питання грошей, але в Оксани Семенівни зайвих коштів не було. Жила скромно на пенсію. Проте сестра, з якою вона мешкала, наполягала, що потрібно пробувати ще.
Їй здавалося, що ось вона заходить, називає своє ім’я, а їй кажуть: «На вас розподілення немає». І вона з легким серцем йде додому, купує бублики в булочній, молоко в крамниці…
Черга загомоніла, ближче до дверей залунали невдоволені голоси. Оксана Семенівна відкрила очі – двері зачинилися за кимось, хто пройшов поза чергою.
За кілька хвилин з кабінету вийшла жінка у супроводі тієї, що розподіляла путівки.
— Усього доброго, Олександро Михайлівно, гарного вам відпочинку…
— Дякую, Аллочко, привезу вам місцевого вина! – відповіла жінка і розсміялася.
Великий і важкий клубок підкотився до горла. Оксана Семенівна повернула голову й подивилася на жінку. Це була вона! Шура. Цей розкотистий сміх, такий приємний для інших, немов ножем різав її. Оксані стало душно, як і тоді, 45 років тому, вона вхопилася за хустку і почала її розв’язувати, ловлячи ротом повітря.
— Аллочко, у вас тут в черзі людині зле! — вигукнула Олександра Михайлівна.
Принесли води, але Андрєєва відмовилася й попросила вивести її на вулицю. Чоловік поруч допоміг їй вийти, а Олександра Михайлівна йшла поруч. Дощ тільки-но закінчився, лавка була мокра, Оксана Семенівна хотіла сісти, але Шура зняла хустку, пов’язану на шиї, і поклала її на вологі дошки.
— Вам краще? — запитала Олександра Михайлівна, коли чоловік пішов.
— Так, дякую, я трохи посиджу і піду.
— А ви прийшли за путівкою? — поцікавилася Шура.
— Так, але мені не дадуть.
— Чому? — здивувалася жінка.
— Тричі не дали, тепер уже що зміниться? Я піду, — відповіла Оксана Семенівна й хотіла підвестися.
— Паспорт свій дайте, — сказала Олександра Михайлівна й рішуче простягнула руку. — Давайте, давайте, я зараз поверну.
Оксана Семенівна поглянула на Шуру. Перед нею стояла така ж літня жінка, як і вона сама, в схожому костюмчику з двома кишенями на піджаку, тільки яскраво-синього кольору в дрібну смужку. Сиве волосся було туго зібране в пучок, виказуючи її вік. «Час не щадить нікого».
— Не думайте довго, а то Алла піде на обід.
Оксана Семенівна простягнула паспорт. Їй раптом стало байдуже, що буде далі. Через десять хвилин двері будівлі розчинилися, і з них вийшла Олександра Михайлівна.
— Ось, — простягнула вона документи й паспорт. — Оксано, Оксано, а я думаю, кого ти мені нагадуєш.
Жінка сіла поряд на лавку й глибоко зітхнула.
— Ну, привіт, Оксано. Не думала, що зустрінемося ще раз, а бачиш, як доля зводить…
Оксана Семенівна мовчки дивилася на хмари, що згущувалися. Під дощ потрапляти не хотілося.
— Я піду, Шуро, бо ось-ось дощ.
— Я проведу, — наполягла Олександра Михайлівна, але дорогою не вимовила ані слова.
Оксана Семенівна квапилася. Вона пройшла повз булочну, не купивши бубликів, біля самого дому лише глянула на вітрину молочного відділу й поспішила додому. Їй хотілося якомога швидше опинитися подалі від цієї жінки, яка розворушила у ній старі болючі спогади. Олександра Михайлівна йшла поруч. Біля під’їзду Оксана Семенівна попрощалася, але Шура поглянула на неї пильно:
— Нічого, нічого, от увійдеш у двері, тоді й піду.
Вони повільно піднялися на третій поверх. Оксана, чомусь, не скористалася ліфтом, як завжди, а пішла сходами. Натиснула на дзвінок і почала м’яти в руках свою полотняну сумку. Двері відчинила сестра.
— Це зі мною, — раптом сказала Оксана Семенівна, роззулася в коридорі й зайшла до квартири. Олександра Михайлівна привіталася, зняла взуття й також увійшла.
— Проходь, — сказала Оксана Семенівна й відчинила двері до своєї кімнати.
Олександра Михайлівна завмерла на порозі…
Перед нею була крихітна кімната, швидше навіть комірчина, без єдиного віконця. Ліворуч уздовж стіни стояло ліжко, яке здавалося довшим за саму кімнату, тому й вигиналося. Впритул до нього примикав старий письмовий стіл, що впирався в протилежну стіну. Під ліжком виднілися валізи. На правій стіні висіло кілька полиць. У кутку, прикриті серветками, стояли ікони.
— Оксано, тут же навіть вікна немає. — Чим багата, — спокійно відповіла вона й опустилася на ліжко.
Шура змінилася на обличчі, хотіла пройти далі й сісти на стілець, але замість цього просто зупинилася, запитально дивлячись на жінку, що сиділа на ліжку.
— Квартира маленька, у сестри дві дочки, вони з сім’ями, їм потрібніше…
Олександрі Михайлівні хотілося обуритися, вона навіть набрала повні груди повітря, та раптом просто видихнула.
— У санаторії відпочинеш, я піду, бувай, — і вийшла.
У такому санаторії Андрєєва ще ніколи не бувала. Вона, власне, взагалі ніколи ніде не відпочивала: величезна будівля з білосніжними колонами, леви біля входу, доріжки, потопаючі в зелені.
— Ви на поселення? — спитала висока білявка в уніформі, ховаючись за колоною й видихаючи дим. — Так, — тихо відповіла Оксана Семенівна.
На першому поверсі жінка вручила їй ключ від номера й змусила розписатися у великій зеленій книзі. Оксана Семенівна забрала паспорт і рушила до свого житла. Світлий довгий коридор тягнувся нескінченно, аж поки жінка не побачила знайомі цифри — 265. Двері були зачинені. Трохи повозившись із ключем, вона їх відчинила. Перед нею стояла Шура.
— Привіт! Нарешті ти приїхала!
Оксана Семенівна повільно розтиснула пальці, й сумка глухо впала на підлогу. Вона не очікувала побачити тут Шуру.
Олександра Михайлівна завжди обирала одномісний номер у санаторії, але цього разу вирішила поселити Оксану до себе.
— Кімната простора, думаю, нам буде не тісно. Ліжко тобі вже принесли, постіль скоро дадуть. Через пів години обід, не спізнюйся, а то місць не буде, — пояснила вона.
Оксана Семенівна не довго була в шоці. Смачна їжа, приємна атмосфера і спокій зробили своє діло. Дні зливалися в один м’який клубок відпочинку. Шура не нав’язувалася — відпочивала сама, в кімнаті бувала рідко, але приходила ночувати.
— Оксано, поїхали з нами на море вранці? — якось запропонувала Шура.
Оксана Семенівна мовчала.
— Ти на мене через Пашку злишся? Так не дісталася я йому… Недавно про нього згадувала. Я ж не відразу дозволила себе любити, довго вдивлялася в очі — чи любить, чи просто грається. Не подумай поганого, я не така… Я любити хотіла. І любила. Хоч недовго, але щиро. Ні дітей не нажила, ні чоловіка. Так і залишилася сама. Ось життя мене й покарало за те, що чоловіка в тебе відвела. — І я одна все життя… Тепер, на старості, переїхала до сестри, і навіть власного кута не маю, не склалося. — Яка старість? Ти про що? Збирайся, швидко на море!
В автобусі трясло, дорога то йшла під ухил, то різко спрямовувалася вниз. Оксана Семенівна відповідала Олександрі Михайлівні усмішкою, хоч і жалкувала, що погодилася на поїздку.
Лагідне море згладило всі неприємні враження. Сонце не пекло, компанія була приємною, день пролетів чудово. Потім минув другий, третій активний день. Оксана Семенівна втягнулася, зблизилася з іншими відпочивальниками й решту часу провела так, як ніколи не жила раніше.
— Ти вже взяла квиток на потяг? — поцікавилася Олександра Михайлівна. — Ще ні. А ти? — Тоді ходімо разом, візьмемо в одне купе. Ти не проти? — Ні, давай.
Останньої ночі перед поверненням Оксана майже не спала. Вона поверталася. Але радості не відчувала. Шура дрімала на верхній полиці, поступившись їй нижнім місцем.
Місто зустріло їх дощем. Теплим, літнім. Олександра Михайлівна м’яко обійняла попутницю, заглянула в очі й раптом сказала:
— Оксано, переїжджай до мене! У мене хоч і невелика, але двокімнатна. Виділю тобі кімнату, сама житиму в залі. Я рада, що зустріла тебе, що так усе склалося. Дуже рада, чуєш?
Вона написала на одному клаптику адресу, на іншому — телефон і подала Оксані Семенівні.
— Я тебе завжди чекаю. Приїжджай коли захочеш. Можеш у гості, можеш назавжди.
Місто вкривав перший сніг. Олександра Михайлівна підійшла до вікна й підняла погляд до неба. Вона хотіла зустрітися зі старою знайомою, але та залишилася вдома через заметіль.
Вона прибрала торт у холодильник, чашки сховала в шафу, витирала стіл, коли раптом пролунав дзвінок у двері.
Відчинивши, побачила Оксану Семенівну з невеликою полотняною сумкою й старим коричневим чемоданом.
— Привіт. Я до тебе жити, Шуро. Приймеш?
— Звісно, Оксаночко! Заходь! А речі твої внизу?
— Це всі мої речі, — Оксана винувато посміхнулася.
— Проходь, знімай пальто. Я поставлю чайник, у мене є торт! Святкуємо новосілля!
