Ігор йшов пустельною вулицею, натягнувши капюшон, ніби намагався сховатися від усього світу, який у цей момент здавався йому чужим і ворожим. У руці він міцно стискав повідець, а поруч, майже безвольно, плентався його лабрадор Арчі. Пес виглядав таким же втомленим і пригніченим, як і його господар. Карі очі собаки з болем і нерозумінням дивилися на Ігоря, ніби він усвідомлював, що йде в місце, звідки не повернеться.
Ветеринарна клініка була їхньою кінцевою зупинкою. Це рішення Ігор прийняв давно, і зараз рухався до нього з похмурою рішучістю. В голові лунав внутрішній голос, що виправдовував його дії: «Пес став небезпечним, у мене немає вибору». Він згадував, як після народження сина Арчі почав гарчати і навіть кусатися, і знову відчував ту тривогу й страх, які мучили його сім’ю останній рік. Колись відданий і доброзичливий пес перетворився на загрозу.
Спочатку все було добре. Арчі з радістю прийняв появу немовляти, а Ігор з дружиною розчулювалися його ніжним ставленням до дитини. Але згодом щось змінилося. Подружжя все більше часу проводило на роботі, у них не залишалося сил на довгі прогулянки та увагу до собаки. Арчі почав ревнувати, оберігати дитину, не підпускаючи навіть матір. А одного разу загарчав так, що Ігор змушений був втрутитися. Кульмінацією стало те, що Арчі вкусив дружину, захищаючи немовля. Тоді Ігор зрозумів, що більше не може контролювати ситуацію.
Чим ближче він підходив до клініки, тим сильніше стискалося його серце. Він уникав погляду Арчі, ніби боявся усвідомити, що збирається зробити. Собака мовчки йшов поруч, лише інколи кидаючи на нього сумний погляд.
Анна, студентка третього курсу медичного факультету, працювала у ветеринарній клініці у вечірні зміни. Вона бачила чимало тварин, яких сюди приводили на останній шлях, і кожен випадок залишав у її серці слід. Того вечора, помітивши чоловіка з собакою, вона відчула щось недобре у їхній поведінці.
— Чим можу допомогти? — запитала вона, помітивши напружене обличчя Ігоря.
— Усипити, — коротко кинув він, уникаючи її погляду. — Він небезпечний, кусається.
Анна подивилася на собаку. Лабрадор – порода, яку важко уявити агресивною. Але в його очах не було злості — лише біль і розгубленість. Арчі наче відчував, що його доля висить на волосині.
— Чому він почав кусатися? — спокійно запитала вона, намагаючись не виказувати емоцій.
Ігор відвів погляд, важко зітхнув.
— Після народження дитини у нас не залишилося часу на нього. Він став ревнувати, не підпускав дружину до сина, гарчав, а потім і вкусив. Ми більше не можемо з цим миритися.
Анна присіла перед псом, лагідно погладила його по голові. Арчі подивився на неї своїми сумними очима. Він не був агресивним, він просто відчував себе покинутим. Як і люди, собаки потребують любові та турботи, і коли цього не вистачає, вони губляться.
— Він не винен, — тихо мовила Анна, зустрічаючись поглядом з Ігорем. — Йому потрібна увага, прогулянки, турбота. Він відчуває себе самотнім. Усипляти його — несправедливо.
Ігор зціпив зуби, відчуваючи роздратування. Він вважав, що зробив усе можливе. Але в голосі Анни було щось, що зачепило його.
— І що ти пропонуєш? — нарешті спитав він, кинувши на неї швидкий погляд.
Анна на мить задумалася, а потім впевнено відповіла:
— Я заберу його собі. Мені давно хотілося собаку, і я зможу про нього піклуватися. Якщо через місяць він не зміниться — я сама його поверну. Але я впевнена, що йому просто потрібна любов.
Ігор довго дивився на неї, мовчки роздумуючи. Зрештою, важко зітхнув і простягнув їй повідець.
— Гаразд. Тільки потім не нарікай, якщо він когось вкусить, — пробурчав він, відвертаючись. — Мати Тереза знайшлася…
Анна взяла повідець, відчуваючи, як її серце калатає. Вона усвідомлювала, яку відповідальність бере на себе, але не могла вчинити інакше. Арчі вдячно глянув на неї і спокійно пішов за нею, ніби розуміючи, що його врятували.
Минуло кілька років. Анна і Арчі стали нерозлучними. Колишня «небезпечна» собака перетворилася на вірного і доброго друга. Анна працювала медсестрою в хоспісі, і Арчі став терапевтичним псом, приносячи радість та втіху пацієнтам.
А Ігорю доля не подарувала щастя. Через кілька років після тієї зустрічі його збила машина. Травма виявилася надто серйозною, і він залишився паралізованим. Дружина залишила його, забравши дитину, і він опинився в тому самому хоспісі, де працювала Анна. Один, покинутий, з гіркими спогадами про той день, коли він ледь не згубив свого собаку.
Одного дня Анна зайшла до палати, де лежав Ігор…
Вона одразу впізнала його, хоча роки змінили його обличчя. Коли Арчі зайшов слідом за нею, Ігор ніби застиг. Пес, не пам’ятаючи зла, підійшов до ліжка і ткнувся мордою в його руку. В цей момент очі Ігоря наповнилися сльозами. Він усвідомив, що кожен його вчинок повернувся до нього, наче бумеранг. Він був покинутий своєю сім’єю так само, як колись сам хотів позбутися Арчі. Але пес, незважаючи ні на що, пробачив його.
— Пробач мене… — прошепотів Ігор, його голос тремтів від болю та каяття.
Арчі не міг відповісти словами, але в його очах було повне прощення. І це виявилося для Ігоря найважчим — собака пробачив його, але він сам не міг пробачити себе.
Анна тихо стояла біля дверей, спостерігаючи за цією сценою. Вона знала, що Арчі вже давно пробачив Ігоря, але чи зможе він сам себе пробачити?
Елінель Алоні 9.24
