— Ну, мамо ж… Вона просто скучила, — Демид знизав плечима, не відриваючись від телефону.
— Скучила? — Ксенія зупинилася посеред кухні. — Дьом, вони були тут учора. І позавчора. І три дні тому. У твоєї мами інших справ немає?
— А що такого? Будинок великий.
— До чого тут розмір будинку? — Ксенія сіла навпроти чоловіка. — Дьома, поглянь на мене. Я ж не просто так три роки працювала, як проклята. Пам’ятаєш, як ти обурювався? «Ксю, навіщо нам своє житло, давай просто орендувати!»
Демид скривився:
— Починається.
— Так, починається! Бо я хотіла свій будинок. Свій! Розумієш? А тепер твоя мама з Леркою влаштували тут прохідний двір.
— Ну і що ти пропонуєш? Заборонити їм приходити?
— Ні. Але нехай хоча б попереджають заздалегідь. І не тягнуть сюди своїх подруг. Учора ця її Галина Петрівна заявилася…
— Ксю, ну це ж мама.
— Ось саме — твоя мама, а не моя! І я не зобов’язана терпіти її нескінченні візити!
Увечері Ксенія помітила у передпокої незнайомі капці.
— Це що? — запитала вона у Демида.
— А, мама принесла. Сказала, незручно у вуличному взутті ходити.
— Дьом, а навіщо їм капці, якщо вони просто в гості приходять?
Демид знизав плечима:
— Ну принесли і принесли. Яка різниця?
Через тиждень у ванній з’явилися халати. Ще через три дні Ксенія виявила у гостьовій кімнаті косметичку Лери.
— Дьом, вони що, поступово переїжджають? — Ксенія постукала у двері кабінету чоловіка.
— Та кинь, просто речі залишили, щоб зручніше було.
— Зручніше? — Ксенія примружилася. — А мені незручно! Я приходжу з роботи — і застаю їх тут. Учора зайшла — вони на кухні чай п’ють. Позавчора — у вітальні серіал дивляться. У них що, свого дому немає?
Демид мовчав.
— Дьом, що відбувається? Чому вони щодня тут?
— Розумієш… У них там ситуація…
— Яка ще ситуація?
— Мама продала квартиру.
— Що?!
— Ну, їй подруга запропонувала вигідне вкладення.
— І де вони тепер живуть?
— У маминої подруги тимчасово.
Ксенія повільно опустилася на стілець:
— Тобто вони планують сюди переїхати?
— Ні-ні, що ти! Просто так склалося.
Але Ксенія вже все зрозуміла. План був ідеальним — створити безвихідну ситуацію, а потім тиснути на жалість.
Наступного ранку Ксенія відпросилася з роботи раніше. Вона вирішила приїхати додому несподівано, щоб зрозуміти, що відбувається у її відсутність. Припаркувавшись біля будинку, вона побачила машину свекрухи.
— Мариночко, ну ти уявляєш, вона мені заявила, що я не можу приводити подруг! У власному домі! — голос свекрухи долинав з відкритого вікна кухні.
— А чого ти хотіла? Молода дружина, гонору багато. Нічого, пообламається, — відповіла незнайома жінка.
— Та я взагалі не розумію, що він у ній знайшов. Працює днями й ночами, вдома не буває. Яка з неї дружина?
— А ти не переживай. Головне, що ви тепер тут поряд. Потихеньку освоїтесь, і буде твій син під наглядом.
Ксенія завмерла під вікном. Отже, ось як? Вона дістала телефон і увімкнула диктофон.
— Так, Галю, ти права. Знаєш, я ж спеціально продала квартиру.
— У якому сенсі?
— Ну як. Я ж бачила, що ця вискочка будинок купує. Ну і вирішила — чого нам з Леркою в старій квартирі сидіти? Тут такі хороми! Будинок великий, місця всім вистачить.
— А гроші куди поділа?
— На рахунку лежать. Потім собі квартиру меншу куплю. А поки поживемо тут. Не виженуть же рідну матір? Відразу їй сказала: «Готуй гостьову кімнату, я продала квартиру. І не забудь звільнити шафу».
— А невістка що?
— А що невістка! Демид — мій син. Як я скажу, так і буде. Не приживеться тут — сама піде.
Ксенія відчула, як руки почали тремтіти від злості. Вона штовхнула вхідні двері:
— Добрий день! А ось і я!
На кухні запала тиша. Марина Денисівна та її подруга завмерли з чашками в руках. На столі стояло варення, яке Ксенія варила на вихідних.
— Ой, Ксюшенько! — заметушилася свекруха. — А ми тут чайку вирішили попити…
— Я чула, — Ксенія поклала телефон на стіл. — Все чула, Марино Денисівно. І про квартиру, і про ваші плани.
— Що ти вигадуєш? — свекруха зблідла.
— Нічого я не вигадую. Ось, — Ксенія увімкнула запис. — Все тут. І про те, як ви квартиру спеціально продали, і про те, як плануєте мене звідси вижити.
— Як ти смієш! — схопилася подруга свекрухи. — Та ти…
— А вас я взагалі не знаю, — перебила Ксенія. — І дуже прошу покинути мій дім. Негайно.
— Це не лише твій дім! — вигукнула свекруха. — Мій син…
— Ваш син — мій чоловік. І цей будинок куплений за мої гроші. Я три роки працювала, не покладаючи рук, щоб назбирати на перший внесок. Іпотеку теж сплачую я. І я не дозволю вам влаштовувати тут цирк!
— Що сталося? — в кухню зайшла розпатлана Лера. — Ой, Ксю, ти сьогодні рано…
— Дуже рано, — кивнула Ксенія. — І дуже вчасно. Збирайте речі. Усі. Негайно.
— Нікуди ми не підемо! — тупнула ногою свекруха. — Зараз Дьома приїде, і ми все обговоримо!
— Обов’язково, — Ксенія дістала другий телефон. — Алло, Дьом? Приїжджай негайно. Тут дуже цікавий запис. Про те, як твоя мама продала квартиру й вирішила до нас переїхати. Що? Так, чекаю.
За пів години на подвір’ї зупинилася машина Демида. Він влетів у дім з виразом тривоги на обличчі.
— Що сталося?
— Дьомочко, синочку, — кинулася до нього Марина Денисівна. — Твоя дружина нас виганяє! Рідну матір!
— Зачекай, мамо, — Демид підняв руку. — Ксюш, що тут відбувається?
— А ти послухай, — Ксенія ввімкнула запис.
Чим довше Демид слухав, тим темнішим ставало його обличчя. Коли запис закінчився, він повільно повернувся до матері:
— Це правда? Про квартиру?
— Дьомочко, ну я ж для тебе старалася…
— Правда чи ні?
— Ну так, — схлипнула Марина Денисівна. — Але ж я хотіла як краще! Ти ж мій син.
— Як краще? — Демид гримнув кулаком по столу. — Мамо, ти серйозно? Продати квартиру й будувати плани за моєю спиною?
— Ну а що тут такого? — втрутилася Лера. — Подумати тільки! Ти ж наш брат! А ця твоя…
— Замовкни, — різко перебив її Демид. — Що значить «ця»? Ксенія — моя дружина. І цей дім — наш. Ми не повинні вас утримувати.
— Синочку, але ж ти не виженеш рідну матір? — Марина Денисівна демонстративно заломила руки.
— А куди поділися гроші з квартири? — запитав Демид.
— Та це… Вклала в один проєкт…
— Не бреши! — Ксенія знову взяла телефон. — Ти ж сама щойно подрузі сказала, що вони лежать на рахунку.
— Мамо, ти спеціально все це влаштувала? — Демид подивився на неї з відразою. — Продала квартиру, щоб створити безвихідну ситуацію?
— Та що ви всі на мене накинулися?! — свекруха сплеснула руками. — Я мати! Я маю право бути поруч із сином! А ця… кар’єристка тільки про себе думає! Коли вже онуків народить? Вічно на роботі пропадає!
— Досить, — Демид глибоко вдихнув. — Мамо, я тебе не впізнаю. Ти завжди вчила мене бути чесним. А сама? Ксенія три роки працювала, не покладаючи рук, щоб купити цей дім. А ти вирішила просто так сюди в’їхати?
— Ой, та якби не ти, їй би взагалі кредит не схвалили! — раптом втрутилася Лера. — З її-то зарплатою!
— Що? — Ксенія різко повернулася до чоловіка. — Про що вона говорить?
Демид побілів.
— Ксюш, я…
— О, ще й це приховав? — переможно вигукнула Лера. — Братик документи про дохід підробив, щоб їй кредит дали!
На кухні повисла важка тиша. Ксенія повільно опустилася на стілець.
— Дьома, це правда?
— Ксюш, я просто хотів допомогти…
— Допомогти? — вона гірко засміялася. — Ти підробив документи? І навіть не сказав мені?
— Я знав, що ти будеш проти…
— Авжеж! Бо це підробка! Якби банк дізнався…
— Ось! — Марина Денисівна склала руки на грудях. — Тепер ти розумієш, доню, що без нас вам ніяк? Ми — сім’я!
— Ні, Марина Денисівна, — Ксенія піднялася. — Тепер я точно зрозуміла, що ми — не сім’я. І ніколи нею не були. Ви виховали сина брехуном і маніпулятором. Я ще дивувалася, чому він такий м’якотілий! Чому закриває очі на всі ваші витівки!
— Ксюш, пробач… — Демид спробував взяти її за руку.
— Відійди, — вона відсмикнулася. — Ви всі тут один одного варті.
— Ха! — пирхнула Лера. — А ти думала, він тебе любив? Це мама наполягла, щоб він на тобі одружився!
— Леро, замовкни! — Демид стиснув її плече.
— Чого ти так кричиш? — єхидно усміхнулася Лера. — Ти ж сам мамі скаржився, що Ксенія тільки про дім думає. А ти хотів іншу…
— Оце так новина… — прошепотіла Ксенія.
— Ксюш, не слухай її! — Демид метнувся до дружини. — Лера бреше!
— Брешу? — Лера вирвалася. — А хто пів року тому з Наталкою з бухгалтерії зустрічався? Думаєш, я не знаю?
Ксенія відчула, як під нею хитається земля. Вона ледве втрималася на ногах.
— Тепер зрозуміло, — сказала вона тихо. — Чому ти був проти покупки будинку. Чому бурчав, що я багато працюю. Ти не хотів, щоб я накопичила гроші й купила житло. Боявся, що тоді тобі буде важче від мене піти?
— Ксюш, це було давно…
— Встань, — вона з огидою відсахнулася. — Бридко на тебе дивитися.
— Доцю, — раптом озвалася Марина Денисівна. — Ну що ти? Усі чоловіки гуляють, але він же повернувся до тебе!
— До будинку повернувся, — Ксенія скривилася. — До іпотеки, яку я плачу. До зручного життя. А я, дурна, не розуміла, чому він мене відмовляв дім купувати…
— Ксюш, я люблю тебе… — Демид прошепотів, хапаючи її за руку.
— Ні, — Ксенія похитала головою. — Ти любиш комфорт. І звик жити за чужий рахунок. Спершу сидів у матері на шиї, тепер вирішив облаштуватися за мій рахунок.
— А ти, значить, ідеальна? — вибухнула Лера. — Вічно на роботі пропадаєш! Яка з тебе дружина?
— Я працювала днями й ночами, щоб купити цей будинок, — спокійно відповіла Ксенія, збираючи документи зі столу. — А ваш Дьомочка в цей час чудово проводив час із Наталкою з бухгалтерії. Чудова сім’я, нічого не скажеш.
— Що ти робиш? — злякано запитав Демид, дивлячись, як вона складає папери в теку.
— Готую документи. Завтра вранці їду до юриста. Подаю на розлучення.
— Але як же будинок? Іпотека?
— Ось що тебе насправді турбує, — Ксенія гірко посміхнулася. — Не хвилюйся. Я виплачу все сама. Мені цей дім потрібен більше, ніж тобі. А ти повертайся до мами. Раз вже вона квартиру продала й гроші приховала, то, може, купить тобі нову.
— Геть! — вона різко вказала на двері. — Всі геть із мого дому! Щоб через годину тут вас і духу не було!
— Ти не можеш нас вигнати, — прошипіла Марина Денисівна. — Дьомо, скажи їй!
— Можу, — Ксенія взяла телефон. — І якщо через годину ви не заберетеся, я викличу поліцію. У мене є запис, де ви самі зізнаєтеся в шахрайстві. Хочете перевірити, чим це закінчиться?
— Ксюш, давай поговоримо, — благально мовив Демид.
— Нам нема про що говорити. Я подаю на розлучення. А зараз я їду до подруги. Вернуся через дві години. Щоб до цього часу вас тут не було.
Вона вийшла з дому, сіла в машину й розридалася. Три роки роботи, надій, мрій. А в результаті що? Чоловік-зрадник і його родина аферистів.
Через дві години вона повернулася. Дім був порожній. На кухонному столі лежала записка:
«Вибач. Я все зіпсував. Ти права — я не вартий тебе. Документи на розлучення підпишу. Дьома.»
Увечері подзвонила колишня свекруха:
— Як ти могла так із нами вчинити? Ми ж сім’я!
— Ні, Марина Денисівна. Ми не сім’я. Ви намагалися провернути аферу з квартирою. Ваш син підробив документи для іпотеки й зраджував мені. Знаєте, що найдивніше? Я ж дійсно працювала, не покладаючи рук, щоб купити цей будинок. А треба було одразу насторожитися, коли Дьома так легко погодився на підробку документів.
— Ми подамо на тебе до суду!
— Подавайте. У мене є запис вашого зізнання. Тож раджу вам залишити мене в спокої.
Через місяць вони офіційно розлучилися. Демид не претендував на будинок — чи то совість прокинулася, чи просто злякався, що історія з підробленими документами спливе назовні. Марина Денисівна купила на відкладені гроші невелику квартиру. Лера переїхала до неї.
Ксенія залишилася одна у великому будинку. Платити іпотеку стало важче, але вона справлялася. Щоразу, повертаючись із роботи, вона відчиняла двері своїм ключем і посміхалася. Ніяких непроханих гостей, ніяких чужих капців у коридорі.
Цей будинок був її. Тільки її.
