Мене звати Артем, я батько трьох чудових дітей. Але моя історія далека від казки, хоч і починається дуже обнадійливо.
З Анею ми познайомилися ще в університеті. Вона була на три роки молодша за мене — струнка, чарівна, з незабутньою усмішкою, яка одразу запала мені в серце. Наші стосунки розвивалися поступово, але я точно знав: хочу провести з нею все життя.
Через чотири місяці після знайомства я запропонував їй жити разом, і вона погодилася. А ще через кілька місяців ми подали заяву до РАЦСу. Все складалося, як у найкращих романах. Через рік після весілля ми дізналися, що чекаємо на поповнення.
Вагітність стала для Ані справжнім випробуванням. Вона тяжко переносила токсикоз, і її організм не витримував такого навантаження. Дитина народилася передчасно — ми ледь встигли доїхати до лікарні. Коли лікар вийшов із пологової зали, він ошелешив мене новиною.
— У вас трійня! Дві дівчинки й хлопчик! — повідомив він із посмішкою.
Я був на сьомому небі від щастя й одразу помчав додому за речами, які попросила принести медсестра. Але, повернувшись до лікарні, я опинився на межі відчаю.
Ані не було. Вона просто зникла, не залишивши жодного слова.
Я відразу зателефонував її батькам. Вони приїхали, але й самі не могли пояснити, що сталося. Довелося брати відповідальність на себе й виховувати дітей самотужки. На щастя, моя мама та сестра підтримували мене в найскладніші моменти.
Коли діти пішли в дитячий садок, стало трохи легше. Потім школа, університет — мої пташенята виросли й розлетілися хто куди. Я так і не одружився вдруге, бо більше не довіряв жінкам.
Свій сорокарічний ювілей ми відзначали з дітьми у сімейному колі. На суботу я запланував запросити родичів. Ми сиділи у вітальні, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Син пішов відчиняти.
За мить у дверях з’явилася жінка. Я одразу її впізнав — це була Аня. Вона дуже змінилася, від її молодості та краси не залишилося й сліду.
— У мене немає виправдань. Я прийшла попросити пробачення, — мовила вона з порога.
Я дивився на неї й не міг повірити очам. Але серце залишалося байдужим. Усі мої почуття тепер належали лише дітям.
Аня почала пояснювати, навіщо прийшла. Вона розповіла, що давно залишилася без роботи й не має можливості оплачувати житло. Просила прийняти її назад у сім’ю й почати все з чистого аркуша. Казала, що була надто молода й не усвідомлювала, що робить.
Діти мовчки стояли, вражені її словами. Вони знали, що сталося в минулому, але ніколи не бачили цю жінку на власні очі. Тепер вони дивилися на неї з жалем і відразою.
Я провів її до дверей і сказав:
— Пробач, але ми не можемо тобі допомогти. Багато років тому ти зробила свій вибір.
З того дня вона більше не з’являлася в нашому житті.
А ви як би вчинили на моєму місці?
