Лена тримала в руках лист від сина і не могла стримати сліз. Як? Як можна відповісти на таке послання? Чим замінити дитині ту, що міцно оселилася в його маленькому сердечку?
Лена мчала тротуаром усього в одному кросівку, відчайдушно намагаючись встигнути на першу пару. І як на зло, саме сьогодні будильник вирішив її підвести.
А перша пара у «Шершня» – пропустиш бодай раз, і все, про залік можна забути! Цього викладача студенти боялися, як якогось страшного чудовиська.
Лена злилася, викладалася на повну, але розуміла – на автобус вона вже запізнилася, бігти сенсу немає, а до початку заняття залишалося всього десять хвилин. І тут щось привернуло її увагу.
Величезний чорний пакет був зав’язаний у кілька вузлів і притиснутий каменем до дерева, ніби його вміст не мав побачити світло. В інший день вона б і не звернула уваги. Але сьогодні якась сила змусила її зупинитися й перевірити, що всередині.
Те, що вона побачила, вразило її до глибини душі. Усередині пакета, ледь ворушачись від виснаження, лежали два крихітні кошенята. Здавалося, хтось позбавлений серця та співчуття ретельно спланував їхню загибель.
Лена забула і про матаналіз, і про грізного «Шершня».
Швидко знявши з себе светр, вона обережно загорнула у нього двох крихіток, розвернулася і стрімголов помчала до найближчої ветеринарної клініки.
Коли вона, вся червона від бігу, влетіла в кабінет і розгорнула светр перед лікарем, один із малюків уже не подавав ознак життя.
Лікар побачив у її погляді щось таке, що змусило його миттєво схопити другого кошеня та розпочати реанімацію.
Лена сиділа за дверима пів години, але їй здавалося, що минула ціла вічність. Однокурсники телефонували, дивувалися, як це вона вирішила прогуляти пару, але Лена тільки мовчки чекала.
Нарешті, лікар вийшов і повідомив, що кошеня дуже слабке, але шанси є.
— Залишай її тут. Якщо ніч переживе, зранку приходь. Якщо ні, я тобі зателефоную. Номер залиш медсестрі.
Вранці Лена прокинулася ще до дзвінка нового будильника. До дверей клініки вона прийшла раніше, ніж вони відчинилися.
— Ну чого дивишся? Забирай свою «задихайку»! – Лікар з усмішкою простягнув їй крихітну сіру грудочку, яка невпевнено тикалася сліпим носиком у долоню й намагалася пищати.
— І що мені з нею робити? – Це питання прийшло Лені в голову лише зараз.
— Доглядати. Повір, з цієї крихітки виросте справжня красуня! Я впевнений. Підійди до медсестри, вона скаже, як правильно годувати та доглядати.
Вийшовши з клініки, Лена ще не усвідомлювала, наскільки сильно ця маленька грудочка змінить її життя.
Попереду на неї чекали державні іспити, захист диплома, пошук роботи та літні канікули. Але вперше вона хвилювалася не про навчання, а про те, як вчасно годувати «дитину» за розкладом.
— Лена, я навіть не здивований! – Констатував факт її хлопець Мітя, який приїхав увечері й привіз цілу торбу всього необхідного для догляду за кошеням.
— Мітю, ну як я могла її покинути? Мене наче сила якась змусила повернутися! Ти тільки подивися на неї! Це ж чиста досконалість у сіру смужку!
— Ага, кошеня дісталося безкоштовно, а «приданого» йому накупила на кілька тисяч! – пожартував хлопець і почав розпаковувати пакети.
Лена знала, що Мітя підтримає її в будь-якому починанні. Він навіть узяв на себе догляд за крихіткою в ті дні, коли Лена була на іспитах…
За рік розкішна сіра красуня вальяжно заходила в квартиру, яку молодята зняли одразу після весілля.
Так Маруся стала частиною життя Лени та Міті – справжнім талісманом родини, їхньою першою «дитиною» та найвідданішою захисницею.
Вона допомагала Лені пережити перший токсикоз, лягала на живіт, коли малюк усередині надто активно брикався, і ніжно торкалася лапкою новонароджену Танюшку, коли рожевий згорток тільки-но привезли з пологового будинку.
Маруся іноді здавалася не просто кішкою. Вона була напрочуд слухняною, лагідною та делікатною… рівно до того моменту, поки не чула плач маленької Танюші. У ту мить в її мініатюрне пухнасте тіло вселявся справжній дракон. Маруся безстрашно кидалася на кривдника, не зважаючи на його розміри.
Одного разу на дитячий майданчик забрела бездомна собака і напала на Таню. Лена не встигла зреагувати так швидко, як Маруся. Кішка рішуче вступила в бій, не розраховуючи вийти з нього без подряпин. На щастя, обидва учасники сутички відбулися лише легкими травмами, але Маруся явно відчула власну силу й відтоді не дозволяла виходити на прогулянку без неї. Було кумедно спостерігати, як вона, мов хвостик, усюди слідує за Танечкою, пильно оберігаючи свою маленьку підопічну.
— Ой, та навіщо ви кішку залишили? Треба було викинути! У вас же дитина! — обурювалися сусідки, бачачи, як маленька Таня із задоволенням ділиться булочкою зі своєю пухнастою подружкою.
— Як це — викинути? Навіщо? — не розуміла Лена.
— У тебе ж дитина! А кішки — то ж розсадник хвороб! Дівчинка твоя, мабуть, уже й паразитів підхопила, або ще гірше — лишай! Не підходьте до наших дітей із нею, невідомо, чим вона ще вас заразила!
Лену вражала така безцеремонність, але пояснювати всім і кожному, що Маруся — абсолютно здорова й охайна кішка, було безглуздо.
Минав час. Танюшка постійно просила батьків подарувати їй братика чи сестричку, але доля не поспішала виконати це бажання. Нарешті, після десяти років очікування, в сім’ї з’явився Сьомушка — ніжний, ласкавий хлопчик, який нагадував маленьке кошеня.
Марійка, яка з усіх членів родини найбільше любила Танюшку, зрештою піддалася натиску почуттів і обрала собі нового улюбленця. Вона годинами могла сидіти біля колиски, спостерігаючи за тим, як спить малюк. Здавалося, вона згадувала, як колись так само оберігала сон маленької Тані, яка тепер намагалася заманити улюбленицю ласощами та іграшками.
Попри свій поважний вік, Маруся поруч із Сьомушкою наче переживала другу молодість. Вона лежала поруч, коли малюк вчився перевертатися й повзати, бігала навколо, коли він робив свої перші кроки, і, як і багато років тому, охороняла дитину під час прогулянок.
Але одного разу сталося щось сумне й незрозуміле.
Коли Сьомушці виповнилося п’ять, а Танечці — п’ятнадцять, Маруся захворіла. Лікарі оглядали її, призначали ліки, але попереджали — сімнадцять років для кішки вже дуже поважний вік.
— Ну, що ви хочете? Вона вже старенька. Навіть при гарному догляді коти рідко живуть так довго. Не варто відтягувати неминуче. До речі, часто буває так, що кішки, особливо такі віддані, як ваша, йдуть із дому перед смертю, щоб не засмучувати господарів. Якщо так станеться, не стримуйте її. Це значить, що її час настав.
Лені було страшно навіть уявити життя без її сірої улюблениці. Маруся була поруч у найщасливіші моменти — під час захисту диплома, весілля, народження дітей, переїзду у власну квартиру. Вона першою дізнавалася про всі радісні новини. Її теплий, м’який бік завжди опинявся поруч, коли хотілося поплакати, посумувати або просто помовчати. Маруся ніби відчувала, коли в ній найбільше потребували, і завжди була поруч.
Але одного разу сталося те, про що попереджав лікар.
Лену з Митею друзі запросили до театру. Вибратися кудись без дітей вдавалося вкрай рідко, тому подружжя було у приємному збудженні. Сьомушка залишився у бабусі, а Таня планувала запросити в гості подруг.
Вечір обіцяв бути ідеальним, якби не Маруська. Вона поводилася не просто дивно. Тиха і лагідна кішка ніби збожеволіла – плуталася під ногами, зачепила лапою Лени колготки, через що довелося переодягатися. Вона всіляко намагалася затримати їх вдома, ніби відчувала, що настав її останній вечір.
Прощаючись із дітьми, Лена чомусь озирнулася і подивилася на Маруську. Пухнаста улюблениця відвернулася, хоча завжди проводжала Лену довгим, задумливим поглядом.
Зайшовши в ліфт, Лена відчула якусь тривогу. А потім, щойно двері ліфта відчинилися на першому поверсі, вона не змогла стримати крик жаху. Прямо перед ліфтом на підлозі лежала Маруська, а сходами вже бігла зі сльозами Танюшка.
— Мамо! Мамо, що з нею! Ви тільки-но зайшли в ліфт, а вона як рвонула до сходів і з розбігу у сам проліт! Я його завжди боялася, але вона ніколи навіть до краю не підходила! Мамо! Як же так! Наша Маруська… — Таня ридала над тілом улюблениці, не в змозі повірити в те, що її більше немає.
На крики дівчинки вийшов сусід, який жив на першому поверсі та дружив із Митею та Леною.
— Ох ти ж! Як же це так?
— Самі не знаємо! Ми тільки-но зайшли в ліфт, а вона… от… — Лена не могла вимовити вголос те, що сталося.
— А ви куди зібралися? — спробував відволікти розмову сусід.
— Нас до театру запросили. Треба було залишитися, але незручно друзів підводити.
— Ідіть! Я догляну за Танюшкою і вашою кішечкою… Загалом, ідіть! — Здавалося, навіть суворий чоловік не зміг стримати емоцій.
Насолодитися виставою не вдалося. Лена ледь стримувала сльози, тому після вистави вирішили не йти в ресторан, як планували, а їхати додому.
Коли батьки повернулися, Таня вже наплакалася і заснула. На щастя, Сьомушка був у бабусі, але йому ще треба було повідомити, що його пухнаста нянька тепер на веселці.
Сусід показав місце, де вони з Танею поховали коробку з Маруською. Обрали тихий куточок, де не гуляли собачники і не збиралися випадкові перехожі.
Два дні Лена не могла прийти до тями. Здавалося, що в домі стало не просто тихо та порожньо. Ніби з нього витягли всю радість, адже навіть добре прислухавшись, неможливо було почути ні муркотіння, ні м’які кроки пухнастих лапок.
Щоб якось відволікти дітей і себе, вирішили на кілька днів поїхати до моря. Таня категорично відмовилася їхати, вирішивши залишитися вдома та побути наодинці з втратою.
Сьомушку забрали одразу від бабусі, щоб він не помітив відсутності Маруськи. Батьки так і не придумали, як сказати йому сумну новину.
— Мамо, давай знайдемо схожого кошеня. Нехай це вже буде не Маруська, але Сьомушці буде легше! — запропонувала Таня.
— Давай, але я не думаю, що хтось зможе замінити нашу Маруську.
Батьки поїхали, а Таня почала пошуки. Переглядаючи десятки фотографій, вона навіть трохи забувалася і не так тужила за Маруською. Фото були різні: доглянуті породисті кошенята та худі бездомні малюки. Вона дивилася і чекала, коли серце підкаже, що ось вона – нова Маруська. Але серце мовчало. Воно сумувало за тією, єдиною, улюбленою красунею, яка тепер була лише горбком у парку під деревом.
Одного вечора, прогулюючись, Таня почула слабкий писк. Спочатку подумала, що їй здалося, але, підійшовши ближче, побачила маленьке кошеня. Воно не було схоже на їхню сіру улюбленицю, але Таня відчула: Маруська десь поруч. Вона підібрала малюка і понесла додому.
Два дні Таня доглядала за кошеням. Було важко, адже піклуватися про дорослу Маруську та про крихітку, яка ледь відкрила очі – зовсім різні речі. Але вона впоралася.
Незабаром Таня сфотографувала малюка і попросила батьків підготувати Сьомушку до сюрпризу.
— Як йому таке сказати? Мітю, може, ти сам? — хвилювалася Лена.
— Давай спочатку до дому доїдемо. Там і розповімо.
Але за день до повернення батьки вирішили сказати синові, що його Маруська втекла.
— Мамо! Як Таня могла не догледіти за Маруською! Вона ж домашня! А якщо вона змерзне? А раптом їй хочеться їсти чи пити? Вона ж тільки з ванної воду п’є! Хто їй на вулиці воду в ванну наллє?
— Зайчику, Маруська була вже старенька. Вона втекла від нас на веселку і тепер дивиться на тебе зверху.
Підходячи до будинку, батьки сказали Сьомушці, що Таня приготувала йому сюрприз. Спершу хлопчик не хотів нічого чути, але, побачивши маленьке пузате створіння, не втримався.
— Ну що ж, давай дружити! Ти тепер мій котик, а я – твій Сьомик. Будемо дружно жити!
Новий малюк, якого Сьомушка назвав Рижик, швидко звик до дому та обрав собі улюбленого господаря. Вони стали нерозлучними.
Минуло пів року. Незадовго до Нового року Семикові виповнилося шість. Вперше в житті він самостійно писав листа Діду Морозу. Потім разом із батьками відправив його – сховав у найдальший куток морозильної камери, щоб зимовий чарівник точно знайшов його в холоді.
Після того як дітей уклали спати, батьки з нетерпінням відкрили листа, очікуючи довгий список бажань. Але всередині виявили лише кілька рядків:
— Дідусю Морозе, пише тобі Семик. Мені не потрібні подарунки чи іграшки. Поверни мені Маруську! Я хочу познайомити її з Рижиком. Вони потоваришують. Рижик навіть поступиться їй улюбленим місцем. Вони ж обоє хороші!
Лена, не стримуючи сліз, проридала весь вечір. Вона розуміла, що жоден подарунок не замінить синові його втраченого друга. Тому вирішила написати йому відповідь від імені доброго чарівника.
У новорічну ніч Семик дістав з-під ялинки подарунок і лист, в якому Дід Мороз писав:
«Любий Семушко! Ти дуже добрий і слухняний хлопчик. Я радий, що ти не забув свою Маруську, але, на жаль, повернути її не можу – вона тепер живе у чарівній країні на веселці, звідки не можна повернутися. Але вона стежить за тобою і дуже тебе любить. Саме тому вона надіслала тобі Рижика, щоб ти не сумував. А я дарую тобі твій улюблений конструктор і прошу не журитися. Маруська прожила чудове життя поруч із тобою! Тепер твоя задача – правильно виховати Рижика, щоб він теж став доброю і вихованою кішкою».
Після цього листа Семик нарешті заспокоївся і перестав плакати за Маруською.
Минуло десять років відтоді, як Рижик став частиною їхньої сім’ї. З маленького кошеняти він перетворився на гарну, граційну руду кішку. Вона не тільки стала повноправним членом родини, а й багато в чому нагадувала Маруську – своєю поведінкою, звичками і навіть тим, як уважно охороняла своїх улюблених людей.
