Тато Василиси був не українського походження, і дівчинка успадкувала зовнішність, яку бабуся охарактеризувала короткою, але влучною фразою:
— Господи, помилуй! Ну чиста мавпочка!
Василиса чула ці слова, але прикидалася, що спить. Їй було п’ять років, і на вихідних мама змушувала її спати вдень, як у садочку.
— Дай мені хоч на кілька годин передихнути! — пояснювала мама, дбайливо вкриваючи доньку ковдрою й затуляючи штори.
Перші пів години Василиса лежала слухняно, втупившись гарячими синіми очима в дірку на стіні за обдертими шпалерами. Обдерті шпалери — її рук справа. Треба ж було чимось зайнятися на цілих дві години, от і накрутила… А в штукатурці дірку вишкребла пальцем — аж до цегли.
Раптом вона почула, що прийшла бабуся. Цю бабусю Василиса не дуже любила — за її буркотіння, суворість і жалість. Вона часто ставила внучку перед собою, міцно тримаючи за плечі, й уважно оглядала, немов вишукуючи недоліки. У такі моменти Василиса почувалася якоюсь помилкою природи. Щось у ній явно було не так. Але оскільки вона була рідною донькою мами, доводилося родині миритися з тим, що вона є — така, яка є.
— Ох, Господи, ти ж моя красуня-стрекоза! — зітхала бабуся, пригладжуючи її волосся, густе, як дріт. — Ох, а брови які в неї будуть, чуєш, Таню? Кажу тобі — зростуться, як пити дати! Буде моноброва! Бідна дитина, ще й цього їй бракувало…
Василиса не розуміла, чому бабуся так її жаліє. У неї все на місці: руки, ноги, голова, тулуб. Все працює, рухається, як треба, і почувається вона прекрасно — енергія аж зашкалює! Їй ставало неприємно слухати ці стогони, тому намагалася м’яко вирватися з бабусиних рук. Але та лише міцніше стискала її, переповнена благородним поривом, і шепотіла в саме вухо:
— Ну не ображайся, моя хороша. Чого тобі ображатися? Ти ж знаєш, що бабуся тебе любитиме будь-якою, правда?
Василиса кивала, а сама тільки й думала, як би швидше втекти.
І ось знову двадцять п’ять: прийшла бабуся, мамина мама. Василиса чує, як мама пропонує їй взяти одну фотографію з садочка — там її фотографували в студії, і мама купила кілька примірників. Василиса була на фото в образі сніжинки. Бабуся, думаючи, що дівчинка спить, не стала церемонитися і, глянувши на світлину, схопилася за серце.
— Ох, Господи помилуй! Ну чиста мавпочка!
— Мамо! Ну навіщо ти так!
— Та я ж не зі злом, а зі співчуттям, і тільки між нами. Мені шкода дитину, Таню! Важко їй у житті буде з такою зовнішністю. Ну подивись на неї — смуглява, чорнява, дика… Тільки твої очі їй дісталися. Вії — чорні, аж пів обличчя закривають. Страшно! Про що ти думала, коли за її батька виходила? Як дітям жити в нашому суспільстві? Це зараз у садочку ще не розуміють, а в школу піде — загноблять, зламають дитину.
— Мамо, не перебільшуй. Василиса дуже гарненька, а ще вона бойова. Виросте — стане пристрасною східною красунею.
— Ага, красунею… Там красою й не пахне. Від мавпи не відрізниш, знаєш, такої, з якими на морі фотографуватися пропонують.
Ні, ця бабуся Василисі не дуже подобається. Інша справа — татова мама. В її домі завжди весело, там сміх, рух, дорослі жартують, а тато говорить з ними незрозумілою мовою. Там Василису обіймають, засипають подарунками, називають «маленькою сирун».
— А що таке сирун? — питає Василиса.
— Це означає «красуня», — пояснює тато.
Тато Василиси мав власний бізнес на ринку — торгову точку з фруктами та овочами. Родина не бідувала. Він зростав у Росії, тож добре знав традиції, але через те, що вдома розмовляли вірменською, в нього залишився легкий акцент.
І бабуся виявилася права — у школі Василисі довелося несолодко. В початкових класах її сприймали як чужу. Дівчатка не хотіли з нею дружити через її шалену вдачу, а хлопці дражнили, смикали за чорні коси, обзивали, як і бабуся, мавпочкою. З веселого та відкритого дівчати вона поступово перетворювалася на невпевнену, закриту в собі підлітку з купою комплексів.
Комплексувати справді було від чого: з віком її брови стали ще густішими і, щоб остаточно добити її самооцінку, зрослися на переніссі. Тато категорично забороняв їх вищипувати до закінчення дев’ятого класу, бо вважав, що така брова — її родзинка. Та й дітям, мовляв, має бути байдуже, як вони виглядають.
— Виростеш — зрозумієш. Ти ще маленька, — твердо заявляв він і слухати нічого не хотів.
Через особливі брови Василису дражнили «кущем» — це ще було найм’якше прізвисько. Але найгірше — переодягання на фізкультуру. Вона намагалася переодягатися якомога швидше, відвертаючись, але ж від дівчат нічого не приховаєш.
— О Господи, Василисо! Ну в тебе і кущі під пахвами! Попроси батьків купити тобі бритву!…
— Тато не дозволяє, — червоніла Василиса.
— Кущ є кущем, хоч де б він ріс, навіть в Африці! Думаю, їй подобається, так, мавпочка? — нахабно вигукувала найзліша дівчина в класі, яка при кожній нагоді штовхала Василису чи намагалася її принизити.
Єдиною віддушиною для Василиси були танці. Саме в танці вона могла повністю розкритися, забути про всі турботи і ніби здійнятися над землею. Ще були подруги у дворі, з якими вона могла залишатися собою — голосною, життєрадісною, легкою… Але в школі все було інакше: тут вона перетворювалася на мовчазну тінь, яка не вміла постояти за себе перед насмішниками.
Так тривало, поки наприкінці дев’ятого класу не оголосили конкурс талантів. Від кожного класу мав виступити хтось із учнів, але охочих виявилося небагато.
— Ми вже й так постійно виступаємо, скільки можна? — заявили перші красуні класу. — То там, то тут… Нехай тепер хтось інший.
Виявилося, що хтось регулярно робив стінгазету, інші брали участь в олімпіадах, хлопці перетягували стільці з класу в клас… Тож узялися шукати серед тих, хто ще жодного разу не брав участі. Але тихі дівчата лише при згадці про сцену ледь не непритомніли, а хлопці категорично відмовлялися.
— Василисо, а як щодо тебе? — несподівано звернулася класна керівниця. — Ти ж ніде раніше не виступала.
— Ой, ні-ні… — злякано припала до парти Василиса, а її обличчя налилося жаром. Всі одразу втупилися в неї.
— Але ж ти ходиш на танці! Сама розповідала! — підтримала одна з доброзичливих однокласниць.
— Прекрасно! — зраділа вчителька. — Ось і покажеш нам свої здібності!
— Я не зможу…
— Василисо, давай! Давай! — почали скандувати хлопці, а їх підтримали й інші.
Однокласники передчували нову нагоду для насмішок. До дев’ятого класу Василиса значно витягнулася в рості, через що почала сутулитися, соромлячись і зросту, і змін у фігурі. Однокласники дивилися на неї з ледь прихованим презирством, маскуючи його під жалість. Але навіть на таку реакцію Василиса сподівалася. Вона погодилася, думаючи, що, можливо, щось у ставленні однокласників до неї змінилося, що вони стали дорослішими… Проте наступні два тижні довели зворотне.
Перед виступом Василиса дуже хвилювалася. Вона приміряла вдома свій східний костюм — саме східний танець вирішила показати, адже мала гарне вбрання після виступу в місцевому Будинку культури. Одне діло — танцювати серед незнайомців, а інше — перед усією школою, де всі її знають…
Дивлячись у дзеркало, вона з жахом думала, що виглядає жахливо. Невимовно страшно. Такою не можна виходити на сцену… Навіть косметика не допоможе, а батько й не дозволяв фарбуватися.
— Ось коли тобі виповниться п’ятнадцять… — говорив тато, піднімаючи палець догори. День народження у Василиси був у липні.
За день до конкурсу вона вирішила зізнатися класній керівниці, що не виступить. Василиса розплакалася, розповідаючи, що через зовнішність їй взагалі не хочеться жити.
Її класна керівниця, пані Олена, була молодою й доглянутою жінкою. Вона вперше вела цей клас і раптом усвідомила, що ніколи не помічала проблем Василиси.
— Я поговорю з твоїм татом, поясню, як тобі погано через це.
— Він не зрозуміє!
— Але спробувати варто.
Того ж дня вчителька пішла до батька Василиси прямо на ринок. Тато нічого не сказав доньці після тієї розмови, лише хмурився весь вечір і дивно «крякав». А пані Олена зателефонувала й попросила принести костюм.
Настав день конкурсу. Вчителька забрала Василису з уроку й почала готувати її до виступу.
— Спершу брови… — оголосила вона, взявши пінцет.
— Але ж тато!
— Дозволив.
Годину тривало чаклування над образом Василиси. Коли вона поглянула в дзеркало, не впізнала себе. Очі стали виразнішими, а обличчя — гармонійним.
— Ось так, лише мінімум косметики і правильна форма брів! Подобається?
— Дуже!
Василиса закружляла у своєму вбранні. Вона справді була красивою.
Коли вийшла на сцену, однокласники дивилися на неї з подивом.
«Куди зникли її «кущі»?!» — напевно, думали дівчата.
І Василиса, відчувши вперше справжню впевненість, віддалася музиці.
Її виступ викликав бурю овацій. Її ім’я скандували.
— Це наша дівчина, що, проковтнули язики?! — хизувався один із хлопців перед конкурентами.
У класі після конкурсу її засипали компліментами. Її танець, її сила духу — усе це запам’яталося надовго.
Згодом Василиса стала впевненішою в собі. Протягом літа між дев’ятим і десятим класами вона ніби подорослішала душею.
Закінчила школу веселою, життєрадісною, улюбленицею однокласників.
Минали роки. Василиса виросла, стала красивою жінкою. Часом, переглядаючи старі фото, вона перечитувала підпис у випускному альбомі від найкрасивішого хлопця класу:
«Василисо, ти крута! Незвичайна красуня. Твій танець у дев’ятому класі — це легенда. Обіймаю крізь роки… Олексій».
І щоразу, читаючи ці слова, вона ніби знову опинялася на сцені свого першого тріумфу. Саме тоді вона зрозуміла: варто лише повірити в себе — і світ побачить справжню тебе.
