Наталя з гучним стуком зачинила двері.
З самого ранку у неї було передчуття, що цей день не складеться. Люся, її 19-річна донька, нещодавно принесла додому кошеня на ім’я Муська, і та встигла наробити безладу прямо на килимку у ванній. Наталі було важко сварити доньку за це, адже Люся прагнула проявити турботу і робила все правильно.
Муська зазвичай поводилася добре, та й контейнер з її туалетом завжди був вчасно вимитий і виставлений сушитися. Однак сьогоднішній інцидент розлютив Наталю.
Донька вчила китайську у своїй кімнаті. На поклик матері Люся висунула голову з-за дверей, знявши навушники.
— Мам, ну будь ласка, прибери! — заблагала вона. — Ти ж знаєш, мене від цього нудить. Ну будь ласка, востаннє!
— Мені ніколи, я спізнююсь на роботу! — відповіла Наталя.
— Мам, ну ти ж знаєш, у мене теж часу зовсім немає, сесія на носі! — випалила Люся, округливши очі.
Наталя зітхнула, а донька, обійнявши її, додала:
— Мамочко, ти у мене найкрасивіша і найулюбленіша! Будь ласка, востаннє.
Наталя насилу усміхнулася.
— Ну ти і підлиза, Люсю. Гаразд, але це востаннє.
— І мам, знаєш що… — зам’ялася донька. — Завтра Ігор хотів…
— Знову Ігор? — гримнула Наталя. — Досить женихатися, доучись нормально! Роботу знайди, на ноги стань. Щоб я більше не чула про Ігоря!
— Але мам, він завтра хотів…
— Все, цить!
Люся закотила очі й ображено насупилася. Надягла навушники, демонстративно розвернулася і зникла у своїй кімнаті.
— Та ви все вигадуєте! Він мене терпіти не може, і це очевидно.
Наталя не могла зрозуміти, чому Микола так її засуджує, і намагалася уникати його зайвий раз. На маршрутку вона встигла і навіть влаштувалася біля вікна. Але коли виходила, спіткнулася об бордюр і впала, так що потемніло в очах.
Приблизившись до вагону, вона накульгувала і сподівалася, що ніхто цього не помітить. Колготки порвалися в кількох місцях, спідниця забруднилася, а один рукав сорочки роздерся.
Тут пролунав знайомий голос:
— Доброго дня, Наталю. Що з вами? Рано-вранці з вечірки?
Це промовив Микола Сергійович. Наталя відчула, як усередині все закипає від обурення.
— А вам, Миколо Сергійовичу, мабуть, нічим зайнятися, окрім як вигадувати всілякі дурниці. Якщо у вас особистого життя немає, то не варто втручатися в чуже. Скажу так: не ваша справа, звідки я і чому прийшла. Свою роботу я роблю, і у формі, як бачите, ходжу. Тож мій зовнішній вигляд поза роботою вас турбувати не повинен.
Наталя бачила, як у бригадира відвисла щелепа. Її це навіть розвеселило, але зовні вона не подала вигляду. Розвернулася і попрямувала до вагона, намагаючись не надто сильно накульгувати.
«Звільнить, мабуть, — подумала вона. — Гаразд, нехай. Роботи тут мало, поїздів усе одно не вистачає. На фабрику піду, хоч удома частіше буду».
До початку поїздки Наталя заспокоїлася. Її роздратування вщухло. Пасажири не були винні в тому, що у неї все не складається. Вона вже збиралася перевірити вагони, коли помітила «відлюдника», що стояв біля її купе.
— Доброго дня, — сказала Наталя, але чоловік лише мовчки простягнув квиток і пройшов повз, не сказавши ні слова.
«Ну що ж, як завжди», — подумала вона і зітхнула. На мить прикрила очі, щоб заспокоїтися, і подумки дорахувала до десяти.
У вагоні було небагато людей, тож можна було одразу всіх перевірити по місцях.
Поїзд рушив. Наталя звично пішла по вагону, перевіряючи, чи все в порядку. Безквиткові, як це часто буває, могли проникнути через сусідні вагони. Вона заглянула у кожне купе, запитала у пасажирів, чи все у них гаразд.
Дійшовши до купе «відлюдника», Наталя привідчинила двері.
— Все гаразд? Вам щось потрібно? Може, чаю принести?
На її здивування чоловік підняв голову і подивився на неї. Його очі виявилися ясними та розумними, зовсім не такими, якими вона їх уявляла.
— Так, якщо можна, чаю, — тихо відповів він.
Наталя ледь не впустила піднос, почувши його голос. Ця людина, завжди мовчазна і похмура, раптом заговорила.
— Гаразд, за десять хвилин принесу, — відповіла вона, зачиняючи двері.
Подала йому чай і почула несподіване «Дякую».
— Це ваша сусідка, — мовила вона, кивнувши на дівчину.
Чоловік кинув на неї короткий погляд, насупився, помітивши округлий живіт, але промовчав і вдивився у вікно. Наталія повернулася до свого купе, важко впала на сидіння й зiтхнула:
— Оце день. Оце поїздка! Швидше б додому.
Вона глянула на годинник. Було вже пізно, ще трохи — і весь вагон засне. Сьогодні хоча б без нетверезих пасажирів — i на тому подяка. У двері тихо постукали.
— Так? — вiдгукнулася вона.
На порозі стояв Микола Сергійович.
— Можна зайти?
Наталія напружилася. Невже він дiзнався про Кiру-безквиткову? Тепер точно звiльнить.
— Наталіє… — почав він.
— Антонівно, — поправила вона.
— Наталіє Антонівно, я хочу вибачитися. Був неправий, що таке вам наговорив. Повiвся некрасиво. Звинувачував вас замість того, щоб допомогти.
Наталія, здивована, ледве знайшла слова:
— Ну… гаразд, вибачення прийнятi. Менi теж варто було спокiйнiше все пояснити, а я на вас накричала…
Микола пiдняв брови.
— Ви вдарилися?
— Так, трохи, — з усмiшкою вiдповiла вона. — Коліно, лiкоть… Загоїться.
Вiн раптово розсміявся.
— Ви тодi мене добре поставили на мiсце! Навiть мозок на мiсце став.
Вона теж засмiялася i несподiвано запропонувала:
— Кави хочете? У мене є чудова, в пакетиках.
Вони сидiли i розмовляли, наче старi друзi. Микола вже не намагався грати роль суворого керiвника i виявився цiкавим спiврозмовником. Наталiя раптом зловила себе на думцi, що вiн їй навiть подобається. Вiд цього усвiдомлення вона зашарiлася й вiдвернулася. Микола лише встиг помiтити її рум’янець, як несподiвано залунав гучний стук у дверi.
— Розберiться там! — пролунав обурений голос пасажира. — Спати неможливо вiд шуму!
Наталiя раптом зблiдла. Вона вiдразу зрозумiла, про яке саме купе йдеться. Кинулася туди, де знаходилася Кiра з тим загадковим незнайомцем. Микола, збентежений, поспiшив за нею. Назустрiч їм iшов похмурий дiд.
— Що ви з нею зробили? — злякано запитала Наталiя.
Дiд подивився на неї зневажливо:
— У пасажирки почалися пологи. Лiкар у поїздi є?
Наталiя поспiшила далi, намагаючись осмислити ситуацiю. У купе Кiра металася в панiцi.
— Будь ласка, допоможiть! — благала вона, ледве стримуючи сльози. — Зi мною щось не так!
Наталiя обернулася до Миколи:
— Ну що, начальнику? Лiкаря у нас уже два тижнi нема!
— А найближча станцiя?
— Через три з половиною години зупинимося у першому селищi, але там, можливо, теж нема лiкаря, — винувато мовив вiн.
Поки вони розмiрковували, що робити, дiд наблизився до Кiри.
— Спокiйно, не панiкуй, — промовив вiн лагiдним голосом. — Дихай рiвно, дитина може злякатися.
Вiн торкнувся її живота, приклав вухо, потiм повернувся до них:
— Пологи вже почалися. Дитина лежить неправильно. Треба допомагати.
Наталiя широко розплющила очi, а Микола кивнув:
— Дiйте.
Наталiя металася за кип’яченою водою, рушниками. Микола заспокоював пасажирiв, що вийшли з купе через метушню.
За три години, пiд ранок, народився здоровий хлопчик. Дiд передав Наталiї згорточок:
— Тримайте. Хай мама вiдпочине.
Почувши дитячий плач, пасажири зааплодували, а одна жiнка вигукнула:
— Роман Романович Савицький! Ви врятували мене i мого сина двадцять рокiв тому!
Дiд поклонився й швидко зник.
— Це вiн… Пiсля смертi доньки в пологах вiн зник, — прошепотiла жiнка.
На станцiї Кiру i малюка забрала швидка. Дiд теж зiбрався виходити.
— А ви куди? — здивовано спитала Наталiя.
— З Кiрою в пологовий. Вона схожа на мою доньку. Допоможу їй, — з усмiшкою вiдповiв вiн.
Вiн пiшов, а Наталiя довго дивилася йому вслiд, не розумiючи, чому це так її зворушило.
Вдома на Наталю чекав несподіваний сюрприз – Люсьчин наречений Ігор прийшов знайомитися. Вона кинула погляд на накритий стіл і помітно схвильовану дочку.
Ігор теж трохи нервово глянув на Наталю.
— Ти навчаєшся чи працюєш? — суворо запитала вона.
— І те, і інше. Працюю в автосервісі, добре розбираюся в машинах, батько навчив. Заочно вчуся на інженера.
— І як, добре заробляєш? — поцікавилася Наталя.
— Не менше, ніж твоя зарплата, мамо, — втрутилася Люся. — Він навіть квартиру орендує неподалік фабрики.
Наталя здивовано підняла брову й втомлено запитала:
— І Люсю любиш? У неї ж характер – не приведи Господи.
— Звісно, люблю. Ну як її можна не обожнювати?
Хлопець сяяв, дивлячись на Люсю, а Наталя подумала, що молодь завжди живе на власну хвилю. Втікають з дому, коли не знаходять розуміння, а потім народжують у потягах…
Вона усміхнулася й сказала:
— Ну, якщо вирішили одружитися – значить, одружуйтесь.
Люся радісно скрикнула й кинулася обіймати матір, а кішка Муська з переляку залізла на штору. Ігор теж сяяв від щастя, намагаючись обійняти всіх одразу.
На весіллі доньки Наталя була не одна. Поруч із нею, ніжно тримаючи за руку, стояв Микола Сергійович, який тепер часто заходив у гості. Люся жартувала, що залишає маму в надійних і серйозних руках.
