Життя з Лідою у Сашка з самого початку не складалося. Ще не встигла закінчитися «медова» пора, як між ними почали виникати дрібні сварки. Згодом з’ясувалося, що Ліда була зовсім не пристосованою до побуту, і в цьому не останню роль відіграла її мати, яка надмірно піклувалася про доньку.
Молода дружина не любила займатися приготуванням їжі та прибиранням у квартирі, тому її мама часто приходила на допомогу, що дуже дратувало Сашка.
— Нічого, Сашеньку, потерпи, — м’яко заспокоювала теща, — не відразу Москва будувалася, звикне й Лідочка до сімейних обов’язків. Для молодої дівчини це непросто. До того ж, вона талановита й будує кар’єру.
— Ну так, талановитих зараз багато, а от гарних господинь удень із вогнем не знайдеш, — зітхнув Сашко.
— А ти не груби, — обурювалася теща, — я, між іншим, і для тебе стараюся. Он скільки наготувала! На три дні вистачить. Тільки розігрівай і їж.
— А я думав, що будемо вечеряти свіжоприготовані страви, — відповів Саша.
Теща сердито кинула рушник, а Саша кинув їй услід:
— Дякую, Антоніно Петрівно, за чудове виховання доньки! Так вона й зовсім ніколи не навчиться готувати.
— А чому б тобі самому не готувати, дорогий? — з усмішкою спитала Ліда. — До речі, найкращі кухарі — чоловіки.
— Так вони за це зарплату отримують, — буркнув Саша.
Ліда стиснула губи й сіла за стіл.
— Гаразд, я буду готувати. Але лише картоплю або макарони. Будеш таке їсти? Якщо треба щось інше — готуй сам, і це принципово. Ти ж знаєш, яке в мене навантаження: пишу наукову роботу. І не збираюся всі вечори стояти біля плити. Тож давай якось разом, — висунула умови вона.
Саша і сам готував, щоб не обтяжувати тещу, але згодом йому здалося, що дружину це цілком влаштовує, і вона взагалі не планує турбуватися про домашні справи.
— І що це за дружина? — обурювалася Сашина мати. — Не розумію. Хіба їй не хочеться потішити тебе, створити вдома затишок, щоб у сім’ї був мир та лад?
Саша обідав у заводській їдальні, а ввечері сам готував на двох. Але не це його найбільше турбувало — Ліда не поспішала народжувати. Вона вирішила спочатку зробити кар’єру, отримати підвищення в інституті, здобути хорошу посаду, а потім вже думати про декрет. Саша розумів її прагнення, але не очікував, що її небажання одразу ставати матір’ю так його зачепить.
Він уявляв сімейне життя зовсім інакше. Роботу Ліди він поважав, але не розумівся на її наукових дослідженнях у сфері мовознавства. Він почав частіше ходити з друзями на футбол, повертався додому із запахом пива, і це лише загострювало їхні сварки — Ліда по кілька днів могла не розмовляти з ним.
Під час чергової «мовчанки» Саша пішов із дому, безцільно гуляв містом і випадково зайшов у кафе, де познайомився з офіціанткою Анею. Дівчина була товариською, привітною, і незабаром між ними зав’язався роман.
Спочатку Ліда нічого не підозрювала, та й Саша не збирався руйнувати сім’ю. Йому просто було добре поруч з Анею. Вона була зовсім іншою — життєрадісною, легкою у спілкуванні, далекою від науки. Її навіть можна було назвати трохи легковажною, що іноді насторожувало Сашка, але він продовжував із нею зустрічатися кілька місяців.
Все змінилося, коли Аня висунула йому умову: або він розлучається з Лідою, або вони припиняють зустрічі.
Сашко раптом відчув, що його знову хочуть підкорити, забрати в дружини й нав’язати свої правила. Він вирішив поговорити про це з батьком.
— Ну ти й гуляка, Сашку! Визначився б уже, до якого берега приставати. Або змирися зі своєю не найкращою господинею Лідою, або йди до коханки. Аня права, їй уже тридцять, і, мабуть, хоче народити. Їй потрібна сім’я. Кого ж ти любиш?
— Та сам уже не знаю. Здається, і та, і інша такі сильні, що думають лише про те, як їм краще, а не як мені хочеться… — задумливо відповів Сашко.
— Спершу розберися в собі: чого ти хочеш, і таку дружину собі шукай, а не метайся, не йди на поводу: хто захотів тебе, той і на повідок посадив! — розсердився батько. — Ти чоловік чи ні?
Сашко вже думав про Аню, але вона зробила рішучий крок — зустрілася з Лідою й розповіла їй про їхній роман. Ліда була в люті. Вона трощила посуд, лаялася так, що Сашко, не чекаючи бійки, зібрав валізу й поїхав у село.
У селі жила його бабуся. Щоліта він проводив у неї канікули й дуже любив Єлизавету Петрівну.
— Очам своїм не вірю. Сашенько, — обняла внука бабуся. — Невже до мене? Надовго, рідний?
— Сам не знаю. Поживу поки що. Тим більше, тобі допомога потрібна, а мені треба розібратися в собі, визначитися… Ось так… — невизначено відповів Сашко й пішов до своєї кімнати.
У будинку майже нічого не змінилося з його дитинства. Все так само стояв старий телевізор у великій кімнаті під серветкою з мереживом, все так само рипіли дошки на кухні, а біля бабусиних ікон ввечері горіла лампада.
— Потерпи мене, бабусю, — обняв він її після обіду. — Я так радий, що ти в мене є, найкраща, добра, турботлива.
— Так, так, — усміхнулася вона. — Значить, з Лідою проблеми. Ну, нічого, інколи треба просто перечекати, а час сам усе розставить по місцях. Живи, а на роботу будеш у місто їздити?
— Не пішки ж, на машині. Тут всього десять кілометрів, майже передмістя, зате продукти завжди свіжі. До речі, я навчився готувати, як справжній шеф. Так що не обтяжу тебе.
— Ага, чула я про твої кулінарні таланти, — кивнула бабуся. — Допоможи нам Боже, все буде добре, Сашко, ось побачиш.
— Так, тут у тебе так спокійно… Розумієш, я досі тільки підлаштовувався, а не жив. Все пристосовувався. А як хочу жити я — ніхто й не питав, а якщо й казав, то не слухали… — поскаржився Сашко.
— Ох, біда яка, — сказала бабуся. — Це все дурниці. Головне, що всі живі та здорові, а решту можна виправити. Настільки, наскільки ти сам цього захочеш.
Саша став жити у бабусі. Він ніби скинув десяток років. Після роботи встигав і в саду допомогти, і ремонт у домі розпочати, і траву на вулиці покосити, і навіть із сусідами поспілкуватися.
Літо видалося спекотним, із дощами та веселками, з урожаєм у садах, і Саша не міг намилуватися навколишньою красою. На вихідні до нього приїжджала мати, й бабуся цьому дуже раділа.
— Все було б добре, ми знову разом, — пошепки казала вона доньці на кухні, коли Сашка не було вдома. — Тільки погано йому без дружини. Видно, що ходить задуманий, щось обмірковує…
— Не знаю, що вони з Лідою вирішать. Поки що не розлучаються, але вона теж з характером, та й він наробив помилок… — відповіла мати. — Так нехай сам вирішує, кого обирати.
А Сашко вечорами ходив до річки. Брав стару дідову вудку й сидів до сутінків на знайомому березі, витягуючи вдалого вечора й плітку, й йоржів, і головнів.
Він вже не раз вітався з місцевою дачницею Любою — тридцятирічною москвичкою, яка приїхала сюди з хворим батьком.
— У батька лiкарi виявили виразку шлунка, тож я вирiшила поїти його козячим молоком, — розповiдала Люба. — Тато виховував мене сам. Мама померла, коли я тiльки школу закiнчила, i вiн так i не одружився вдруге, весь час працював, щоб я отримала освiту, стала на ноги… Я йому всiм зобов’язана.
— То допомогло йому козяче молоко? — поцiкавився Сашко, розглядаючи столичну жiнку в простiй сукнi та з косою.
— Допомогло! Йому одразу стало краще, а за результатами аналiзiв виразки вже немає, — гаряче пояснювала Люба. — Тепер я справжня прихильниця кiз. Ось моя Лада пасеться. Бiльше нiкуди i не хочу їхати. Тут нам добре, а будинок, який ми винаймали, викупили ще навеснi.
Саша дивився на Любу, немов на диво: покинути столицю у такому молодому вiцi? Залишити все заради здоров’я батька? Гарна, молода, освiчена…
— А тепер я працюю в мiсцевiй школi, викладаю iсторiю та суспiльствознавство. Так що моя освiта знадобилася i тут, — продовжила Люба, наче почувши його думки. — Мене так захоплює життя на природi! Тут така тиша i краса, що я навiдуюся до Києва раз у три мiсяцi, подивлюся, як справи, i швидше назад, у село! Квартиру здаємо, тож маємо пристойну прибавку до батькової пенсiї i моєї зарплати.
Саша i Люба подружилися. Незабаром i батько Люби став рибалити разом iз Сашком. Люба приносила молоко Єлизаветi Петрiвнi, i бабуся була дуже рада, вiддякуючи дiвчинi своїми чудовими ягодами та раннiми яблуками.
Невдовзi селом поповзли чутки, що з’явилася пара закоханих. I люди мали рацiю. Саша так захопився Любою, що навiть не згадував про своїх мiських дам.
Люба теж прагнула спiлкування iз Сашком. Вона знала, що вiн пiшов вiд дружини, i не соромилася призначати йому побачення. Вечорами вони все частiше вирушали за село, у поле. Йшли пiщаною дорогою, розмовляли, а iнодi просто мовчали, милуючись пурпуровим заходом сонця, змiною вiдтiнкiв неба, вдихаючи аромат вогкої землi пiсля дощу. Коли Саша проводжав Любу, вiн нiжно цiлував її руки i гладив товсту русяву косу:
— Ти, наче з казки, така справжня… Любушка.
Вони обидва були закоханi, i Саша збирався їхати до мiста, щоб подати заяву на розлучення. Але Лiда випередила його. Якось увечерi вона постукала у вiкно бабусиного будинку.
Саша i Єлизавета Петрiвна завмерли.
— Не чекали? — з посмiшкою запитала Лiда, заходячи в хату.
— Заходь, Лiдо. Сiдай до столу, — сказала бабуся i, поставивши чай i печиво на бiлу скатертину, тактовно вийшла у двiр, даючи подружжю можливiсть поговорити.
— Ти, мабуть, не чекав мене? Вже викреслив iз життя? — дорiкнула Лiда.
— Чесно? Не чекав. А чого ти хочеш? Свободи? Якраз збирався подати заяву. Нас розведуть, — вiдповiв Саша, не дивлячись на дружину.
— Ох, якi слова! Тебе не впiзнати. Став смiливим. Пiд бабусиним крилом… — Лiда знову почала принижувати чоловiка, вiдчуваючи, що повертатися до неї вiн не збирається.
— Чого ти приїхала? Кажи прямо, — Саша з тривогою подивився у вiкно.
— Ти когось чекаєш? Чи бабусю загубив, такий смiливий? — роздратовано вигукнула Лiда. — Думала, що ти змiнився, скучив, покличеш мене назад, вибачатимешся, падатимеш до нiг… А ти… Чи в тебе тут вже хтось є? Тiльки хто тут може бути в цiй дiрi, де доживають своє життя тiльки старi бабусi та дiди, якi звикли мiсяцями мiсити багнюку…
— Замовкни! — майже крикнув Саша, пiдводячись. — Ти все сказала? Йди. Завтра ж подам на розлучення. I знай: тут живуть справжнi люди.
Вiн вийшов з хати. Лiдi не залишалося нiчого iншого, як сiсти в машину i поїхати.
— Ну, ти її й вiдшив… — смiючись, сказала бабуся, коли вони зайшли до хати.
— Ба, ти пiдслуховувала? — засмiявся Сашко, вiдчуваючи, як напруга повiльно спадає.
— Ну, скажiмо, почула ненароком… Пiд вiкном на лавцi сидiла. Мало що могло статися. Але ти молодець. Навчився за себе постояти, — бабуся обiйняла внука. — Все на краще, ось побачиш.
Та на цьому все не закiнчилося. Не встиг Саша заспокоїти Любу, яка хоч i робила вигляд, що все гаразд, але була сумною i мовчазною, як рiвно через тиждень у село приїхала Анна. Сашко побачив таксi, з якого вийшла Аня, уважно розглядаючи номери будинкiв.
Вiн саме виходив iз двору, збираючись на побачення з Любою.
— Тiльки цього бракувало, — пробурмотiв вiн. — Привiт, ти мене шукаєш?
Аня побачила Сашу i кинулася йому на шию.
— Привіт, Сашку, я так скучила! Нам потрібно поговорити. Невже ти й далі збираєшся ховатися тут від мене? Я розумію, що була занадто різкою, навіть не зовсім права, але головне — ми повинні бути разом… тепер я це точно знаю.
Вона спробувала поцілувати Сашка, але він відвернувся і м’яко прибрав її руки зі своїх плечей.
— Почекай, Аню. Здається, ми з тобою вже розійшлися. У нас різні погляди на життя, на сім’ю. Так, я винен перед тобою, але, навчившись на гіркому досвіді з дружиною, розумію, що і наш шлюб чекав би така ж доля. Тому не варто навіть починати. Вибач.
— Що? Чому ти так у цьому впевнений? Сашко… Я народжу тобі сина. Вона не хотіла дітей, а я народжу… — Аня знову обійняла його.
У цей момент на стежці з’явилася Люба. Побачивши Сашка в обіймах елегантної жінки, вона зупинилася, трохи похитнулася, а потім рішуче розвернулася й пішла назад.
— Люба! Любонько! Я все поясню! – Сашко різко зняв руки Ані з себе і прошипів:
— Ти їдь… Будь ласка. У нас нічого не може бути.
Він кинувся за Любою, випередив її і раптом підхопив на руки. Дівчина почала стукати його долонями по плечах:
— Бабій, справжній бабій, яких світ не бачив! І за що мені таке покарання — закохалася в такого, як ти!
— Тихо, тихо… Що ж ти таке кажеш? Адже це не я за ними бігав, а вони за мною. Це велика різниця, і зовсім інше визначення, — Сашко не відпускав Любу, несучи її дорогою за околицю.
— Отакої… — здивовано пробурмотіла Аня, спостерігаючи за цією сценою. — Оце так сільські пристрасті! Бразильські серіали нервово курять збоку. Ось воно що! І справді бабій. Тьху на тебе!
Вона сіла в таксі з твердим наміром більше ніколи не зустрічатися з Сашком.
А Саша поставив Любушку на піщану дорогу й ніжно заглянув їй у очі:
— Ну, вибач мене. Тягнеться за мною минуле… Я жива людина, ну, так, чоловік зі своїми слабкостями… Але повір, люблю лише тебе. Їм усім – відкоша.
— Усім? Скільки ж їх у тебе? Це колись закінчиться? – схлипнула Люба. – Попалася ж я… Ой, бабій!
— Ні, Любонько, кохана. Повір. Тепер у нас усе буде добре. Ми одружимося, народимо діток, правда? І будемо жити довго і щасливо… — Сашко гладив її по голові й цілував ніжно та лагідно.
— Ти мені казки розповідаєш?
— Це ти у мене казкова. Сама наче з давніх часів, коли всі були простими, щирими й відкритими… — Сашко взяв її під руку, і вони пішли дорогою, обійнявшись.
— Ти в це віриш? – запитала Люба, зупинившись і заглянувши йому у вічі.
— У що?
— У наше щастя.
— З тобою — так.
Село ще кілька тижнів обговорювало їхню історію. Потім пішли дощі, грибники поспішили в ліс, і життя повернулося у звичне русло. Люба була щаслива, що її батько підтримав вибір, і вони з Сашком почали готуватися до весілля.
Восени вони відзначили своє одруження в колі найближчих друзів і рідних. А вже за рік Люба народила донечку, і в село зачастили гості: тітка Люби з племінниками, батьки Сашка.
— Не нудно нам тут жити! – раділа бабуся Ліза. – Мало того, що Сашко з Любою господарюють: і кізоньку тримають, і курей, і поросят, так ще й донечку яку красуню народили! Молодці, діти! Так тримати!
