Вітя повертався зі строкової служби. Настрій у нього був піднесений. Повітря травневого ранку наповнювали аромати перших молодих листочків, що блищали під променями сонця. Поля вкрилися золотом від розквітлих кульбаб.
Вітя йшов селом, коли воно тільки починало прокидатися. Мати, побачивши його у вікно, скрикнула і стала гукати батька. А Вітя не поспішав заходити в дім. Він присів на ґанку, поклав поруч рюкзак і, заплющивши очі, насолоджувався теплом сонячного світла й щастям, що переповнювало його.
Мати вже обіймала сина, міцно тримаючи його за плечі, коли підійшов батько:
— Ну, вчепилася. Дай-но і мені сина обняти. Ще встигнеш надивитися.
Батько й син обнялися, дружньо поплескуючи один одного по спині й радісно сміючись.
— Ось ти і вдома, синку. Дякувати Богові… Службу пройшов гідно, як бачу, — він із гордістю подивився на нагрудний знак відзнаки.
Родина присіла поряд із Вітею, уважно його розглядаючи. Хлопець поліз у рюкзак і витяг подарунок для матері.
— Що це? – запитала вона, розгортаючи тканину. — Ох, яка краса! Дякую, сину!
Ніна Іванівна накинула хустку на плечі й обійняла Вітю. Її погляд зупинився на пакунку, де лежала ще одна хустка – яскрава, строката…
— А ця для кого? – мати затнулася, зрозумівши відповідь ще до того, як Вітя встиг щось сказати.
Батько нахилив голову й мовчки зайшов до хати. Мати ж поклала руку на плече сина і тихо мовила:
— Не хотіли тебе засмучувати… Тому й не писали. Вона не дочекалася… Виїхала ще місяць тому з іншим у місто.
Вітя втупився поглядом у східці. Через хвилину прохрипів: — Тепер ясно, чому вона не відповідала ні на дзвінки, ні на листи… Однокласники вже розповіли, але я не вірив. Раз ви мовчали… А виходить, це правда.
— Прийми це, сину. Значить, так судилося. Краще одразу пережити зраду, ніж усе життя обманювати себе, вірячи в любов, якої нема… Світ великий, зустрінеш ще свою долю…
— Не треба, мамо… Іди, я тут посиджу… Скоро прийду.
— Головне, не нароби дурниць, синку. Ми боялися за тебе, тому й не писали… Але ти вдома, ми всі поруч…
Вона зайшла в дім, залишивши Вітю на самоті з думками. Він зціпив зуби, борючись зі сльозами, які затьмарювали світ, наче крізь криве скло…
Раптом поруч з’явилася сусідська дівчина Ліза.
— Привіт, Вітю! Бачу, ти повернувся, думаю – треба першою привітати, он як радіють твої батьки!
— Радіють хіба що вони… — буркнув хлопець, витираючи очі та придивляючись до Лізи. — Нічого собі… Ти зовсім виросла. Була дівчиськом, а тепер – справжня наречена.
Ліза весело розсміялася, розправляючи ситцеву сукенку на худих колінах. Її веснянки ніби затанцювали, а зелені очі засяяли цікавістю.
— А я от подаруночок привіз, по-сусідськи… — розсіяно сказав Вітя і накинув яскраву хустку на її тендітні плечі. — Скільки тобі років уже?
— Скоро сімнадцять! — з усмішкою відповіла Ліза. Вона встала, поправила хустку, крутанулася навколо себе, розсмішивши Вітю. А потім раптово нахилилася й швидко поцілувала його в щоку: — Дякую! Буду носити! Побіжу мамі показувати!
Вітя відчув тепло її дотику і видихнув. Дивився їй услід і твердо вирішив: не варто тужити за тим, хто зрадив, і завдавати болю ні собі, ні рідним.
За два тижні він поїхав у місто, влаштувався водієм на будівництво. Хотілося заробити на власне житло – працівникам із досвідом давали квартири в новобудовах.
Кожні вихідні Вітя приїжджав у село, привозив гостинці. Його щоразу чекала на ґанку мати, а поруч – незмінно Ліза. Вона завжди була в подарованій хустці, а її очі світилися щасливими вогниками, коли він сходив із автобуса.
— Ти що, і спиш у цій хустці? – якось пожартував Вітя.
Ліза усміхнулася і кивнула: — Майже. Вона у мене на стільці… Поруч.
— Придеться тобі ще одну подарувати. А цілувати за неї знову будеш? – підморгнув хлопець. Ліза зніяковіла й побігла додому.
— Не дражни дівчину, — відчитала його мати. — Вона тебе виглядає кожні вихідні, а ти…
Вітя подивився їй услід і гукнув: — Ей, красуне! Приходьте з мамою на чай! Я привіз купу цукерок!
Так і минали його вихідні. Він отримав кімнату в гуртожитку, зробив там ремонт і допомагав батькам у господарстві.
Ліза закінчила школу та вступила до міського педагогічного училища.
— Давай разом на вихідні додому їздити, — запропонувала вона Віктору восени. — Веселіше буде, дорогою поговоримо…
Віктор кивнув. Ліза останнім часом дуже змінилася. Її раніше худенькі плечі стали округлішими, а вся постать набула жіночних рис. Колись неслухняне русяве волосся тепер було акуратно укладене та заколоте гарною шпилькою.
— Ти подорослішала, — якось сказав Віктор, коли дівчина помітила його уважний погляд. Вони разом сідали в автобус і їхали додому, в селище.
Ліза кивнула:
— Я ж студентка педагогічного. Тільки от за мамою сумую. І шкода її. Важко їй самій мене вчити. Вони з бабусею і так ледве кінці з кінцями зводять, а тут ще й я. Вдома всім було легше, у компанії. Вони, звичайно, все для мене віддадуть… А самі на картоплі та кашах.
Ліза зітхнула.
— Скільки тобі ще вчитись? – спитав Віктор.
— Всього два роки. Але, мабуть, на заочне переведуся. І працювати піду. Так буде краще, — роздумувала Ліза.
Вітя помовчав, а потім запитав:
— Коли тобі буде вісімнадцять?
— Через рік, навіть менше… А що? Працювати можна і зараз. У нас візьмуть… Хоч на пошту, хоч у дитсадок, хоч на ферму, робочих рук завжди не вистачає, — відповіла Ліза.
— Ти ще зовсім дівчина для такої роботи. Особливо на фермі. Почекай. Потерпи. Повчися хоча б рік, до повноліття… А там… — сказав Віктор.
— А там що? – спитала Ліза і замовкла, глянувши Віті в очі. Він узяв її за руку і злегка стиснув. А потім витяг із сумки невеликий пакет і дістав звідти хустку. Він простягнув її дівчині.
Ліза здивовано дивилася на хустку, розгорнула її та приклала до грудей.
— Мені личить? – спитала вона Віктора. — Тільки за що? Жодного свята, і навіть день народження не скоро.
— За поцілунок, як домовлялися, — усміхнувся Віктор.
— Домовлялися? – засміялася Ліза.
— Ну, за першу ж хустку ти мене поцілувала! Чим же друга гірша? — Вітя зробив сумне та ображене обличчя, але розсміявся, а потім заплющив очі й підставив щоку.
Ліза, трохи подумавши, поцілувала його в щоку. Віктор розплющив очі, ніжно притягнув дівчину до себе і поцілував у губи. Вона не відштовхнула його. Він відчув, як її рука несміливо стиснула його долоню у відповідь.
Вони сиділи на задніх місцях напівпорожнього автобуса, що повільно їхав між полів, лісосмуг та перехресть пустельних доріг. Не в змозі роз’єднати обійми, пара дивилася на мерехтливе золото беріз, темну бархатисту зелень ялин, що пролітали за вікнами.
— Коли тобі виповниться вісімнадцять, ми одружимося, ти переїдеш до мене в гуртожиток. І навчатимешся до кінця. До отримання диплома. А поки я тобі допомагатиму. От квитки на автобус купуватиму, солодощами та ковбасою пригощатиму. У мене зарплата хороша, ще й премії дають. І не смій перечити. І мамі про це говорити не обов’язково.
— А про те, що ми одружимося? Це можна? – спитала Ліза.
— Це потрібно. І скажу про це я сам, — гордо відповів Вітя. — Студентко моя… Зеленоока… Кохана.
Ліза пригорнулася до Віктора і зарилася носом у його комір. Він відчув, що дівчина схлипує.
— Ти що це? – занепокоївся він. — Ти що, не рада?
— Навпаки, рада. Адже здійснилася моя мрія. Навіть і не думала, що це буде так швидко…
Дівчина подивилася на Вітю:
— І ти мій коханий, і давно… Ще коли в армію йшов. Я ж тебе так чекала…
Віктор обійняв Лізу і тримав її так всю дорогу до селища, немов боявся втратити маленьку пташку щастя, яку йому вдалося зловити.
