Валя знайшла біля свого будинку крихітне кошеня. Залишити його напризволяще дівчина просто не могла, тому взяла з собою. Оскільки вона орендувала квартиру, то спочатку зателефонувала власнику житла і запитала, чи не буде він проти, якщо вона залишить у себе котика. Той дозволив. З того дня життя Валі змінилося. Вона знала: вдома на неї чекає маленька істота, яка цілком від неї залежить.
Спочатку Валя годувала Мусика з піпетки. Потім разом вони вчилися пити молоко з блюдечка – дівчина навіть показувала йому, як це робити. Згодом у мисочці з’явилося щось нове: шматочки фаршу, сир та рибка.
Мусик ріс надзвичайно швидко. Він одразу зрозумів, для чого призначений лоток, і почав користуватися кігтеточкою. Крім того, виявився напрочуд лагідним, вірним і спокійним. А вже як він любив свою рятівницю – слів не вистачало!
Котик терпляче чекав її під дверима, щоб зустріти з роботи, вночі вкладався поряд і заколисував м’яким муркотінням. З часом маленький пухнастий клубочок перетворився на красивого кота й став для Валі справжнім другом. Вона навіть уявити не могла, як жила без нього раніше.
Та одного разу в цю гармонійну картину втрутився молодий чоловік.
Павло працював разом із Валею, давно на неї звернув увагу й почав залицятися. Робив це красиво: дарував квіти, влаштовував приємні сюрпризи, запрошував на романтичні прогулянки під зоряним небом. Дівчина була щаслива – саме про таке кохання вона мріяла.
Павло здавався ідеальним: товариський, турботливий, уважний, а ще не пив і навіть не курив! Справжня знахідка! До того ж, він ніколи не був одружений і, відповідно, не мав ніяких зобов’язань.
Валя вже будувала плани на їхнє щасливе спільне життя, залишалося лише дочекатися пропозиції руки й серця…
Але Павло про одруження навіть не думав. Так, Валя йому подобалася, він навіть запропонував пожити разом, але не більше. Він узагалі вважав шлюб пережитком минулого, який не гарантує щастя і не впливає на почуття.
Валя про це не здогадувалася і чекала освідчення. Жити разом довго не погоджувалася, але врешті-решт здалася. Проте поставила умову:
– Ти переїдеш до мене. Яка різниця, в якій орендованій квартирі жити? Та й твої господарі можуть бути проти кота.
– Якого ще кота? – Павло запитав це з такою бридливістю, що Валі стало не по собі.
– У мене є кіт, Мусик. Я ж тобі казала, – відповіла вона з ноткою образи.
– Валюш, не сердься. Кіт так кіт. Просто вилетіло з голови. Я згоден. Коли переїжджати?
– Коли захочеш, я чекаю, – несміливо відповіла дівчина…
Наступного дня Павло перевіз свої речі й дещо з побуту. Великий комп’ютерний стіл поки що не брав – хотів подивитися, чи поміститься він у невеличкій квартирі Валі, де він жодного разу не був, адже зустрічалися вони завжди в нього.
Як тільки Павло заніс усі речі, Мусик одразу ж узявся їх досліджувати. Господар же приїхав!
Павло, побачивши, як кіт обнюхує коробки, а деякі пробує на міцність своїми кігтями, розлютився.
– А ну геть! – гаркнув він і штовхнув кота ногою.
– Ти що робиш?! – вигукнула Валя. – Йому ж боляче!
– Ти що, Валюш, кричиш на мене через якогось кота? – щиро здивувався Павло.
– Це не якийсь там кіт, це мій Мусик, – остаточно образилася дівчина, – і він член моєї сім’ї.
– Якої ще сім’ї? – розсміявся Павло. – Ти серйозно?
– Абсолютно. І, будь ласка, більше ніколи так не роби.
– Гаразд, не буду, – чоловік зробив винуватий вигляд. – Допоможеш розкласти речі?
– Звісно…
Поки вони займалися розпаковкою, Мусик, ображено сидячи на шафі, усім своїм виглядом показував, що ця метушня йому зовсім не подобається.
Не дивно, що нового мешканця кіт не злюбив…
І почалося…
Всю ніч Мусик бігав квартирою, не забуваючи пробігтися ліжком, де спали Валя і Павло. Рано вранці він почав несамовито нявчати, вимагаючи їжу (раніше за ним такого не водилося). Побачивши, що його ігнорують, він перейшов до радикальних дій: вистрибнув на столик, де лежав телефон Павла, і почав дряпати екран – бачив же, що люди постійно водять по ньому пальцем. Телефон впав на підлогу з характерним звуком.
Павло схопив його, побачив розбитий екран і закричав…
– Ну все! Прuб’ю гaдa!
– Паша, зачекай, не треба! Не чіпай його! Він же не навмисно! – занепокоїлася Валя.
– Не навмисно? – заревів Павло. – От і я його – не навмисно!
Спіймати кота Павло не зміг. Той спритно вислизав у останній момент…
Зрештою, трохи заспокоївшись і випивши кави, Павло почав збиратися на роботу.
Взувши ногу в черевик, він спершу нічого не зрозумів. Усередині було мокро. Лише знявши взуття й відчувши огидний запах, він усвідомив, у чому справа:
– Твій вupoдoк наробив у моє взуття! – закричав він, остаточно втративши терпець.
– Не дивно, – спокійно відповіла Валя, – ти його образив, от він і висловив своє «фі».
– Образив? Кота? Ти взагалі нормальна? Ти говориш про нього, ніби він щось розуміє!
– Звісно, розуміє…
– Тоді поясни йому, що я навчу його жити за моїми правилами!
– Ні, Пашенько, коти живуть за своїми правилами. Ти ж чув, що вони гуляють самі по собі? Тож доведеться тобі знайти з ним спільну мову.
– Доведеться? Не сміши мене…
– Доведеться, милий. Інакше ми не зможемо жити разом.
– Ти хочеш сказати, що готова розірвати наші стосунки через кота?
– Не знаю… Сподіваюся, що ви все ж таки поладите…
Не поладили…
Щодня Мусик доводив Павла до сказу. То вчепиться в ногу ні з того ні з сього, то подряпає шкіряну сумку, то знову щось накоїть у взуття, то стрибне згори в найнезручніший момент.
Терпіння Павла вистачило ненадовго. Через тиждень він зібрав речі й, йдучи, сказав Валентині:
– Все, досить. Обирай: або він, або я. І май на увазі: довго чекати твого рішення я не буду…
– І що ти вирішила? – запитала у Валі подруга, коли та поділилася своєю проблемою.
– Ну, це ж очевидно: я обираю Мусика.
– Ти серйозно? Таких чоловіків, як твій Павло, вдень із вогнем не знайдеш!
– Можливо. Але, схоже, це не моя людина. Зрештою, з’ясувалося, що він не такий уже й добрий, як здавався спочатку. І до компромісів він не готовий. Спершу з котом, а потім те ж саме буде зі мною. Павло хоче, щоб усе було так, як йому зручно. Виходить, що, якщо він не любить котів, я маю зрадити свого Мусика. І зауваж: у нього ж немає алергії, він просто їх не любить. Ось і все.
– Ну, знаєш, він має на це право.
– Авжеж, має. От нехай і знайде собі ту, що поділяє його погляди. А я залишуся з Мусиком. Довіряю його інтуїції. От чому він так не злюбив Павла?
– Ти ж казала, що він його вдарив…
– Ні, він його відштовхнув. Правда, так, що Мусик кубарем покотився. Але мій кіт ніколи не був злопам’ятним. Він швидко ладнає з усіма, хто до нас приходить. А тут – ні в яку. Очевидно, була причина. Просто ми її не дізнаємося. Нам вистачить того, що ми бачили.
– Ми?
– Ну так. Я і Мусик. І взагалі: ставлення людини до тварин дуже багато про неї говорить. Ти бачила гравюру, де китаянка відрізає шматок свого кімоно, щоб не потривожити сплячого кота?
– Ні…
– Подивися. Мені ближче саме таке ставлення до братів наших менших. Тож питання вирішене: ми з Мусиком не беремо Павла в нашу сім’ю…
– Тепер через кота будеш хлопця шукати?
– А чому ні? Чудовий тест! Можливо, не дарма я його знайшла. Хто знає, може, саме Мусик і влаштує моє особисте життя?
– Так, – задумливо відповіла подруга, – як то кажуть: випадковості не випадкові…
