Максим стояв перед Вікою на колінах, а вона, сховавши обличчя в руках, дуже сильно плакала.
— Віка, розумієш, все вийшло так… пробач. Ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш, коли ми тільки починали зустрічатися? Ми ж вирішили, що якщо хтось знайде іншу людину, ми просто відпустимо один одного. Пам’ятаєш?
— Макс, — плачучи, Віка дивиться на нього, — тоді нам було по чотирнадцять. А зараз по тридцять. Ми з тобою сім років в шлюбі…
— Віка… Вона зможе народити мені дитину, вона мені сказала…
Віка знову плаче, як дитина.
— Ну, Вііик, ну блін… Я не можу тебе обманювати, було б краще, якби я просто завів роман на стороні? Я б тим самим принизив і тебе, і себе… Дитина, маля… Вона народить мені дитину.
— Іди, чуєш? Зараз же йди з мого життя, з мого серця…
Дитина… це те, що Віка найбільше хотіла в своєму житті — народити дитину… таку ж милу, як Макс.
Через два тижні Віка поїхала до мами.
Ніхто не вірив, що це серйозно.
Свекруха та свекор не хотіли її відпускати, сестра Макса, Оленка, ридала, а ось дружина старшого брата Макса, Інна, посміхалася з кривою усмішкою.
— Ну що, — співала Інна, — не такий уже і хороший твій Макс, не такий, як ти його вихваляла, лицемірка, огидно було на тебе дивитись.
Віка не могла зрозуміти, чому така ненависть до неї, звідки вона взялася у Інни?
Лише пізніше вона дізналася, що Макс пішов до молодшої сестри Інни — до Аліси.
Ніхто не вірив, ні друзі, ні родичі, всі говорили про якесь сімейне кризове семиріччя. Але Віка знала, що це вже не про це… вона не пробачить, навіть попри те, що чекала його.
Вона чекала, що він приїде, стане, спершись на дверний косяк, покличе її, обійме і скаже, що все це був лише поганий сон.
Але цього не сталося.
Незважаючи на всі намагання, ніби в жару, Віка поїхала до батьків.
Вона заборонила собі думати про Макса, згадувати про нього.
Це тільки сильні жінки можуть залишатися друзями з колишнім чоловіком та його новою дружиною. Віка не була такою.
Віка була звичайною, трохи слабкою, трохи плаксивою…
Тому вона й поїхала, щоб не рвати собі душу і не плакати від болю й образи. З колишніми родичами Віка також перестала спілкуватися.
Вони зустрілися через п’ять років.
В тому місті залишалася квартира, яку дідусь з бабусею залишили для улюбленої внучки. Батько Віки давно забрав своїх батьків поближче до себе, адже Віка вийшла заміж за Макса, і квартира залишилася молодим.
Коли Макс визнався Віці в тому, що йде до іншої, він забрав тільки свою одяг, не взявши нічого з меблів.
Віка, якийсь час, через це ще й сподівалася, думала, що він повернеться… адже він нічого не забрав…
Коли вона зрозуміла, що це неможливо, тоді й вирішила розривати, як би це не було боляче.
Минуло п’ять років.
Батько запитав Віку, чи хоче вона розпорядитися спадщиною від дідуся та бабусі.
— Треба продати квартиру, доню, там вже ніхто не буде жити. Ти можеш купити щось більше тут…
Віка збиралася, але…
Вона не могла наважитись приїхати туди, де колись була щаслива, а вона справді була щаслива, навіщо брехати.
Все ж вона взяла себе в руки і поїхала, взявши з собою Мишу.
Віка показувала сину місця, де вона проводила дитинство, коли приїжджала до бабусі.
— Мамо, ми воду не взяли.
— Точно, йдемо, магазин новий відкрили, якраз подивимося.
Віка пішла по одному ряду, а Миша — по іншому.
Вона одразу його впізнала, Максим стояв спиною і уважно вивчав етикетку на пляшці вина. Віка затамувала подих від якогось… припливу ніжності, ностальгії та ще чогось.
Вона хотіла пройти повз, тихо і непомітно, але він ніби відчув її, озирнувся і…
— Віка?
— О, Макс, привіт.
— Вікуся, нічого собі, ти стала в сто разів кращою, ніж була, хоча, здавалося б, куди ще краще. Віка відчула, як серце затрепетало, по всьому тілу пройшов хвилюючий біль… Вони мило говорили, але кожен з них відчував незручність моменту.
— Вино п’єш?
— Та у колеги сьогодні день народження, а я… я, ти ж знаєш, зовсім в цьому не розуміюся, — Макс кивнув на поличку з вином. — Ось стою і думаю, як би не зробити помилку.
Віка хотіла щось сказати, але раптом підбіг Миша, і вона відволіклася на сина. Макс змінюється в обличчі, поглядає швидко на Мишу.
— Твій?
— Ага, Мишутка.
— Миша?
— Ну так, а в тебе хто?
— А де ти його взяла? Наче не чуючи Віки, Макс продовжує.
— Як де? Народила…
— В сенсі народила? Від кого?
— Від чоловіка, Макс. Що за дурне питання?
— Ти заміжня?
Віка не встигла відповісти, як Мишка показав дві пляшки води.
— Миш, ця вода з малиною, тобі ж не можна, вибач, Макс, нам треба бігти, слухай… я приїхала продати квартиру, там меблі, речі, якщо щось потрібно, приїжджай, забирай.
Я ще кілька днів буду з ріелтором, вирішимо справи…
Макс махнув рукою і відвернувся.
Його чомусь зачепило те, як добре виглядає Віка, що вона, мабуть, вийшла заміж, народила дитину, красива, така рідна і водночас така далека.
Це його дуже роздратувало.
Ось ти де, пацан вже великий. Мабуть, хтось був у неї, не встигла поїхати й швидко вийшла за нього заміж… А вони ще… його звинувачували… а вона… зрадниця.
Настрій у Макса різко зіпсувався, він сам не розумів, чому, від того, що побачив колишню дружину такою щасливою й спокійною? Дивно, народила дитину… а з ним сім років… Макс взяв першу-ліпшу пляшку.
По дорозі Максим передумав їхати туди, куди збирався, подзвонив мамі і сказав, що зараз заїде.
— Що сталося, Макс? Ви з Алісою посварились?
— Мамо, я ні з ким не сварився, що я не маю права приїхати до батьків?
Але мама змогла витягти з Макса, що він зустрів колишню дружину з дитиною, і Віка, звісно, розповіла про це Олені.
Олена буквально вдерлася до квартири до Віки.
— Вікусь, ну як так? Пропала, не дзвониш, не пишеш, ну ладно Макс, ми-то при чому?
Бувша золовка тараторила без упину, і замовкнула лише, коли з’явився Мишка.
— Який чудовий малюк, твій, Вікусь.
— Так.
— Слухай, а може, й добре, що ви тоді, пробач, звісно… але є багато таких випадків, коли ось живуть чоловік і жінка, роками, дітей нема, а потім розходяться і бах…
Олена так і залишилася балакучою, — усміхаючись, думала Віка, — чого я боялася, все добре…
Макс був не в дусі, знову лежав на дивані у батьків і дивився у стелю, зустріч з колишньою дружиною не йшла в нього з голови, хоча вже минув місяць…
— Мамо.
— Що?
— Я не хворів чимось у дитинстві?
— Ну… краснухою, вітрянкою хворів… А так… не пам’ятаю, більше нічого. А що сталося?
— Нічого.
— Я що, не бачу? Другий день додому не приїжджаєш… Що трапилося?
— Так нічого, мам… У Віки є дитина, розумієш? Дитина, а в мене немає… ми з Аліскою стільки часу разом, а дітей немає… мам.
Немає дітей… І з Вікою сім років прожили, дітей не було, а тепер — бах… розійшовся з нею і дитина з’явилася.
— Максиме, — мама сіла і опустила руки, — ти що… ти думаєш, що це ти… що ти не можеш мати дітей?
— Так, мамо… це я, твій син, такий весь несуразний…
В кімнату вийшла Олена, подивилася на матір, на почервонілого батька, на брата, що сидів з опущеною головою.
— Це тобі за те, що ти Віку образив.
— Олена, — вигукнули одночасно батьки.
— Що, Олена, що Олена? Він і від Алісії гуляє, як пес, тому вона йому не хоче дітей народжувати.
— Що?
— Те, що чула. А діти… не хотіла тобі казати… є у тебе дитина, ось.
Олена показала телефон, на якому вони з Мишкою обіймалися.
— Ну і що? — питає Макс, — що ти мені показуєш? Це син Віки, я їх у магазині бачив.
— Так? І з першого разу запам’ятав чужу дитину? Побачив мельком? Чого це тобі?
А може тому, що ви з Мишкою схожі, а брат? Тільки не кажи, що ти не зрозумів, що це твій син…
— Олена… — мама сіла на стілець.
— Мамо, що Олена, що Олена, я нікого не обманювала і не обманюю, я вагітних жінок не міняла на коханок…
— А де Віка? — згадав батько, — треба її запросити до нас, треба…
— Олена, ти впевнена, що це дитина Макса?
— Мамо, я розумію твоє бажання захищати великого дитину, але ти ж любила Віку, як дочку…
— Оленко, при чому тут любов? Віка доросла людина, вона…
— Я прийшла до Віки, коли вона приїжджала, ми балакали з нею, а коли на кухню зайшов Миша, я просто втратила дар мови, не розумію, як цей дурник не зміг зрозуміти, що перед ним його син.
— Мишо, привітайся, — веліла йому Віка, а я стояла і дивилася, як на чудо яке.
— Здрастуйте, — сказав малюк і подивився на мене очима Макса, — а ви хто?
— Я так розумію, що я твоя тітка…
Я сказала Віці, що тепер зрозуміла, чому вона так швидко поїхала і не хотіла з нами спілкуватися. Але я помилилася, Віка дізналася, що вагітна, лише після того, як їх вже розлучили…
Якийсь друг її батька допоміг, щоб Мишку не записали на Макса, хоча її і вмовляли… Але Віка так захотіла.
Віка не заміжня, Макса не пробачить… Просила не говорити про Мишу, типу Макс скаже, що вирішила його повернути, є друг, заміж не хоче йти, боїться зради.
Занадто сильно любила одного…
— Олена… і ти мовчала? Знала і мовчала?
— А ви не запитували… Ви ж знали, що я до Віки ходила, знали, що вона з дитиною приїхала… Мамо, всі винні, що так сталося. Ти ж бачила, бачила, що він фліртує з Алісою, помічала ж, що Інка тягне свою сестричку до нас.
Папа, ти своїм мовчанням теж допомагав тому, щоб ваш Максик змінював законній дружині.
Вона зрозуміла, зрозуміла, що всі ми зрадники, навіть я, хоча мені тоді було всього тринадцять років.
Тому й не хотіла мати з нами нічого спільного і з тобою, брате.
— Віка, прости, я все їм розповіла, прости, — каже по телефону Олена.
— Та нічого страшного, я… чого мені очікувати?
— Ну ти ж знаєш Макса, тепер він одержимий ідеєю спілкування з сином.
— Зрозуміло… Ну що поробиш.
— Ти дозволиш? — здивовано питає Олена.
— Звісно, він же батько.
— Але чому ти раніше не говорила?
— Ніхто не запитував, Олена. Ладно, я не буду війни влаштовувати, Миша знає, що його тато — Максим, я розповіла.
— Здрастуй… Віка.
— Привіт, Макс.
Максим дивився на хлопчика… на сина.
— Привіт…
— Привіт. Ти мій тато?
— Да.
Малюк кивнув.
— Пішли, — Миша бере Максима за руку і веде в кімнату, — я покажу тобі нове Лего, воно ще важке для мене, мені його подарував дядя Вітя. Він пообіцяв, що на вихідних зберемо, але раз ти приїхав…
— Миша… дядя Вітя, це хто?
— Мамин друг, — спокійно говорить хлопчик.
Погравши з сином, попивши з ним чай, Макс, стоячи на порозі, дивиться на Віку.
— Шанси у мене є, як я розумію?
Вона хитає головою.
— Навіщо? Через дитину? Так це не серйозно, я не забороняю вам зустрічатися, і буду рада, якщо Миша буде знати свого батька, бабусю з дідусем.
Тільки вибач, але ні Інну, ні твою Алісу, моя дитина бачити не буде.
Якщо раптом ти вирішиш, що це тобі не потрібно, скажи відразу.
Грати почуттями дитини я тобі не дам, зрозуміло?
— Так…
Максим спілкується з Мишею, бабуся з дідусем теж, Олена, звісно, дуже любить свого племінника.
Максим виконує умови Вікторії, Інна, дружина старшого брата Макса і Олени, не перетинається з племінником чоловіка, Аліса тим більше не горить бажанням.
Максим з Алісою розходяться, і ні, не Віка тому винна, це назрівало давно.
Вікторія виходить заміж за Віктора.
Ось така «звичайна історія».
