Різкий запах фарби ще витав у дальньому коридорі нового пологового будинку, куди заглянула Надія. Будівлю поспішили відкрити, хоч вона ще не була повністю відремонтована.
Сіре триповерхове приміщення нещодавно з’явилося в їхньому невеликому провінційному містечку. Воно здавалося надто просторим для наявної кількості породіль і медперсоналу. Багато кабінетів стояли порожні.
Взагалі, Надя не планувала народжувати тут. Вона збиралася до обласного пологового будинку, де спостерігалася під час вагітності.
Перша її вагітність закінчилася трагедією – дитина не народилася живою. Хлопчик…
І тепер знову… хлопчик. І коли лікарі остаточно підтвердили, що серце малюка зупинилося, вона відмовилася їхати в область. Який сенс? Яке значення має місце, де її позбавлять того, що вже неживе?
Вона не відчувала нічого, окрім порожнечі. Якщо вдруге не змогла подарувати життя, навіщо жити самій? А потім – вирок: дітей більше не буде.
Біль оглушив, занурив у темряву. Дні проходили в тумані, а ночі – в нестерпних муках. Всепоглинаюча скорбота причаїлася в кутку палати і виходила щоночі. Вона стискала серце, не даючи заснути.
Саша! Як же Саша? Він так чекав сина, а тепер ховає його.
Він завжди був турботливим. Усі місяці вагітності беріг її, балував. Якось, на самому початку, приніс великий таз винограду – її улюбленого. Потім вони прочитали, що його слід вживати обережно.
Але тоді все було добре. Згадували ту мить з усмішкою.
Пологовий будинок був на карантині, мобільних телефонів ще не було, спілкувалися записками.
«Надійко, як ти? Не хвилюйся, прошу. Головне, що ми разом. Одужуй, я чекаю тебе.»
А Надя не писала нічого. Не могла…
Тіло дитини віддали рідним, а вона після операції ще два дні приходила до тями. Відмовлялася вставати, скаржилася на запаморочення. Потім температура різко піднялася.
Її тіло відмовлялося приймати реальність. Дитина народилася мертвою, а груди наповнювалися молоком. Ніякі ліки не допомагали. Жар, біль у грудях – це розривало свідомість ще більше.
В палаті вона була одна. Постійний біль, самотність – усе це перетворювало страждання на безмежну безодню. Вона не хотіла виконувати жодних вказівок лікарів. Вона нічого не хотіла.
«Купив винограду. Тепер тобі можна. Чекаю вдома.» – Саша намагався заспокоїти її, як міг.
Можна. Але навіщо?
Вона почала шукати вихід. Вийшла в коридор, тримаючись за стіни, дійшла до сходів, що вели на горище. Там темніла ще одна частина коридору.
Думка прийшла…
Пізно ввечері, коли нова хвиля відчаю накрила її, Надія знову повернулася до тих сходів і почала підійматися нагору.
Медперсонал?
Просторий пологовий будинок ще не був повністю оснащений. Чергова медсестра сиділа далеко, не могла стежити за всіма. Рожениць тут було небагато.
Надя піднялася лише до середини сходів. Ноги затремтіли, серце шалено калатало, а різкий запах фарби з горища запаморочив голову так, що її ледь не знудило.
Вона спустилася вниз і безсилою впала на підлогу посеред коридору.
Тим часом у дальньому кінці щось відбувалося.
– Вам краще туди подивитися! Там погано вашій хворій! – почувся грубий голос.
Одна з породіль говорила медсестрі, що тримала на руках плачучого немовля.
– Вам погано? Що сталося? – медсестра швидко підійшла, не випускаючи дитину. – Покличте чергового лікаря! – крикнула комусь.
Дитина плакала голосно, так, як не вміють новонароджені.
– Ні-ні, все добре, я вже встаю.
Надія спробувала швидко підвестися і піти у напрямку своєї палати, але через слабкість переплутала напрям і рушила в інший бік – слідом за медсестрою з немовлям.
А та зайшла у дитяче відділення й уже за дверима комусь скаржилася:
– Марно! Відмовляється, негідниця. Готуй суміш. Побачиш, завтра її тут уже не буде.
– Але як же… – здавалося, голосок тремтів.
– Отак. Такі трапляються, звикай.
Медсестра вийшла з дитячого відділення, навіть не помітивши Надію, яка застигла в темному кутку. А за нею, за хвилину, вибігла молода дівчина у білому халаті.
А як же немовля?
Надія здивувалася: голосно плачуча дитина залишилася там зовсім одна.
Як так?
Вона похитнулася слідом за медсестрою, але та вже зникла.
Як так?
Пройшлася біля дитячого відділення вперед-назад: дитина ридала так, що здавалося, от-от задихнеться від крику.
Саме так і її дитя одного разу припинило дихати в її лоні.
Треба було щось робити! І коли немовля знову захлинулося від плачу, Надя заглянула всередину.
На весь величезний триповерховий пологовий будинок було лише троє немовлят. Двоє спокійно лежали, а третє безперервно кричало.
Надя підійшла ближче. Почервоніле, майже коричневе від напруженого плачу личко, сині вени на скронях, пелюшка зсунута набік – маля жалюгідно ридало.
– Ну, ну, – Надя нерішуче провела рукою над дитиною, а потім поклала долоню на маленьке тільце.
І диво – маля стихло. Лише на мить. А потім знову заплакало.
Надя озирнулася на двері. Що робити? І вона наважилася.
Обережно підсунула руки під дитину й підняла, притиснувши до грудей. Похитала. Немовля зачмокало губами. Воно…
Воно хотіло їсти. Так. Мати відмовилася його годувати. Це та сама дитина, про яку говорили сьогодні – відмовниця. Дівчинка. Мати не захотіла забирати доньку…
Ні зараз, ні тоді у Надії не виникло жодних почуттів злості чи засудження до цієї жінки. Їй було не до того.
Останнім часом Надія ніби жила у власному світі – без емоцій. Точніше, з єдиним почуттям – небажанням жити. Все, що вона чула, здавалося далеким, немов з іншого життя.
Маленька дівчинка плакала, і її треба було врятувати. Без вагань Надя звільнила праву грудь.
Як жадібно дівчинка вхопила перший ковток! Так, що у Надії стиснулося щось у горлі, так, що вона ледь не впустила дитя, похилилася над пеленальним столиком, сперлася ліктями і, так нахилившись, продовжувала годувати ненаситне немовля.
Дівчинка смоктала і смоктала, часом схлипуючи від довгого плачу, морщачи лобик від образи.
Потім нарешті заспокоїлася, відпустила груди. З краплинкою молока на щоці та відкритим ротиком вона заснула.
Лише тепер Надія повернулася до реальності. Вона поглянула на двері, обережно поклала дівчинку на місце, застібнула халат і швидко вийшла з дитячого відділення.
Вчасно. Назустріч йшла молода медсестра, несучи щось у руках. Надя ще трохи поблукала неподалік, але, нічого не почувши, повернулася у свою палату.
Як міцно вона спала тієї ночі! Біль згорнувся у своєму кутку.
О шостій ранку коридор заполонив дитячий плач. Надя вийшла. Юна медсестра старанно розносила немовлят по палатах, а в дитячому відділенні лунав самотній крик покинутої дівчинки. Вона була найгучнішою.
Надя блукала поруч, вичікуючи момент.
І ось – медсестра в палаті, а Надія – у дитячій. Цього разу вона не вагалася: сміливо взяла дівчинку і приклала до лівої груді. Але чи то замешкалася, чи груди були переповнені, маля ніяк не могло впоратися, а Надя морщилася від болю.
Переклала її до правої – і все пішло, як треба…
– Ви… Ви що тут робите?
– Дитину годую, не бачите?
– Та як ви смієте? Це ж… це заборонено! Це не ваша дитина!
– Я знаю, – спокійно відповіла Надя, продовжуючи годувати дівчинку. Юна медсестра не кидалася відбирати маля, лише розгубилася. – Мій малюк помер, а молока вдосталь, груди болять. Ми рятуємо одна одну. Я її і вчора годувала.
– Як це вчора? Вам що, Ольга дозволила? Вам лікар… Ні, ну що ви мені голову морочите? Дівчинка переведена на штучне вигодовування. Я читала…
– Навіщо штучне, якщо є справжнє?
– Ви… Ви покладіть дитину, будь ласка. Я піду скаржитися… – медсестра зробила крок до дверей, надула губи, ледь не плачучи. – А коли ви її вчора годували?
– Увечері, коли ви йшли по суміш.
Медсестра зовсім знітилася.
– Мене звільнять. Я забула забрати суміш, а повинна була. Не мала права залишати дітей самих. Тепер мене звільнять…, – вона опустилася на стілець, зовсім засмучена.
Тим часом дівчинка знову заснула на руках у Надії. Вона обережно поклала її у високе ліжечко.
Медсестра зітхнула, спостерігаючи.
– Ми нікому не скажемо, – Надії стало по-материнськи шкода дівчину. – Я точно не скажу. Бачите, малечі подобається моє молоко, вона навіть порожевіла. Тільки… тільки можна я ще її погодую?
– Ні-ні! Ви що! А якщо хтось побачить! Це ж… І ще, – раптом вигукнула дівчина, – вам же колять ліки. Це взагалі злочин! Ох! А що вам колють?
– Я лише таблетки п’ю, але, якщо чесно, не дуже відповідально. Бо вчора я ще хотіла померти і мені було не до таблеток. А сьогодні я – годуюча… – Надя ледь не сказала «мати», але вчасно спинилася. – Сьогодні я годуюча, тому нічого не приймала.
– Ви не брешете?
– Ні, клянуся…
– Ну, слава Богу, – медсестричка полегшено зiтхнула. – Взагалi-то, це можливо, але лише за призначенням. Що ж тепер робити?
– Нiчого. Зробимо вигляд, що нiчого не сталося, – Надя глянула на дiвчинку. – Дивiться, яка вона задоволена. Справжнiй скарб.
– Якось кепсько починається моя педпрактика, – медсестра пiдiйшла до лiжечка, почала поправляти ковдрочку малечi.
– Добре вона починається, дуже добре. Навiть не сумнiвайтеся. Я – Надя, а вас як звати?
– А я Вiра…
– От як! Вiра i Надiя вже є, значить, це буде Любов, – Надя кивнула на дитину, i медсестра, нарештi, усмiхнулася.
Та раптом згадала про свою роботу – малюки в палатах, скоро прийде лiкар.
Надя повернулася до своєї палати. Температура була невисока. Лiкар залишився задоволений її станом. А вона вперше за цей час вiдповiла чоловiковi на записку:
«Все добре, Саш. Я одужую. Не хвилюйся.»
– Ви що, на снiданок йдете? – чергова медсестра не приховувала радостi.
Ця пацiєнтка, що втратила дитину, була зовсiм не в собi. Минулу змiну її неможливо було змусити хоч трохи поїсти, а тепер вона сама впевнено прямує до їдальнi. Ба бiльше – попросила молоковiдсмоктувач. Значить, заспокоїлася, подбала про себе. I це було добре.
Поки чергувала Вiра, Надя годувала маленьку Любашу.
А що далi? Що буде потiм? Надя дуже хвилювалася.
Вiра змiнилася. На її мiсце прийшла сувора й строга медсестра. Надя наважилася запитати, чи можна погодувати дитину, але отримала жорстку вiдповiдь.
А тим часом Вiра вдома не знаходила собi мiсця. Чи правильно вона вчинила? Чи не порушила медичних норм? Чи не зрадила професiю, яку обрала? I найголовнiше – чи не зашкодила дитинi?
Цi думки не давали спокою, вона не змогла навiть вiдпочити пiсля змiни. Їй потрiбно було з кимось порадитися, i вона вирушила до своєї тiтки – досвiдченої акушерки, колись вiдомої в мiстi, а нинi – пенсiонерки.
Розповiдала, картала себе, навiть плакала.
Ох, i дiсталося ж їй! Тiтка була суворою, кричала, розгнiвано вичитувала. А потiм рiзко замовкла i замислилася. Вона завжди так робила.
Вiра завмерла, не наважуючись ворухнутися, чекала.
– Кажеш, там була внутрiшньоутробна смерть?
– Так…
– Як прiзвище? Ладно, йди, вiдпочинь. Дай менi подумати.
Увечерi до палати Надi повiльно зайшла повненька жiнка в бiлому халатi. Сiла навпроти. Що, лiкарка?
– Я все знаю. Вiра розповiла, вона моя племiнниця.
Надя злякано дивилася на жiнку.
Ось i все. Зараз розiрветься її зв’язок iз цiєю крихiткою, цiєю зморщеною дiвчинкою – її дитиною.
А що прийде натомiсть? Бiль, що душить. А з нею i стара смерть, яка так манила до себе.
Серце завмерло, Надя судомно схопилася за краї лiжка.
– Та що з тобою? Ну, ну, – жiнка пересiла до неї, поклала руки на плечi. – Тiльки не падай, дивись. Я ж не лякати прийшла, а спитати: ти не думала удочерити дiвчинку? Чи це просто щоб груди врятувати? Я не зрозумiла… Я твою картку переглянула, замiжня, другу дитину втратила. Не замислювалася над удочерiнням? Ну?
Надя повiльно почала усвiдомлювати її слова. Обернулася до жiнки, перепитала.
– Що?
– Що-що! Я можу допомогти з удочерiнням, але лише якщо ти цього справдi хочеш. I твiй чоловiк теж. Тобто, якщо ви обидва готовi. Ви хочете?
– Ми?
– Ну, не ми ж… – жiнка нервово зiтхнула. – Коротше, думайте. У вас є день. Завтра Вiра буде на змiнi, їй i скажеш. Але завтра – крайнiй термiн. Потiм може бути запiзно.
Жiнка пiшла, повiльно перевалюючись з боку на бiк.
А Надя все роздумувала: чи була це просто повненька тiтка в бiлому халатi? Чи, може, ненадовго з’явився легкий ангел?
«Саш, тут є дiвчинка. Її залишили. Вiзьмемо?»
«Саш, дякую тобi, треба пiдписати згоду.»
«Саш, потрiбна твоя медична довiдка, це також для удочерiння.»
«Саш, менi не можна виноград. Я – мати годуюча.»
