— А ти чого лежиш? День на дворі, а ти ляг, що, вночі не належався? – Люба здивовано подивилася на чоловіка, знайшовши його на дивані в горизонтальному положенні. І все це після того, як вона була відсутня лише кілька годин.
— Та щось не можу я, — повертаючись на спину, сказав Микола.
Люба підійшла до столу і помітила швидко нарізані огірки. А ще на кухонному столі залишалася відкрита пляшка.
— А це звідки? — запитала вона, взявши ємність в руки. Відкрила її і понюхала. — Коля, де ти це взяв?
— А де ще? Звісно, в магазині.
Вона підійшла до чоловіка.
— Коля, ти що накоїв?
Микола моргнув, здивовано дивлячись на неї, адже нічого особливого не зробив — просто трохи випив після свята.
— Що я накоїв? — запитав він, зовсім не розуміючи дружину.
Вона похитала пляшкою.
— Ти навіщо це? А?
— Та що це таке? — не розумів Микола.
— Ой, горе моє… понюхай, подивись на етикетку…
— І що там не так?
— А ти сам не відчуваєш? Ти ж тільки що казав, що погано… а я ж бачу: який ти блідий. Тебе, мабуть, нудить?
Микола злякано подивився на дружину і кивнув.
— І справді, щось не так… може швидку викликати…
— Ось ще, швидку! Яка тобі швидка? Поки до нашого села добереться… і не поїдуть вони тебе рятувати так далеко. — Люба сіла поряд і розплакалась. — Ой, як же ти не помітив, що випив… ой, що я буду робити без тебе…
— Люба, ти що? Все так погано?
— Гірше не буває.
— Так це… давай санавіацію викличемо… нехай рятують, бо дійсно в очах туман…
— Ти що, з розуму зійшов? Яка авіація, ти хоч знаєш, скільки коштує підняти вертоліт у повітря?
— Що робити? Мені справді погано… що ж це вони мені підсунули? Може, таблеточку даси? — схопивши Любу за руку, запитав Микола.
— Хіба що для полегшення твого відходу, — відповіла Люба.
— Якого відходу? Я не хочу йти…
— Так і я не хочу… але доведеться… залишилось тобі максимум годину. Ти що, не знав про такі випадки — раз і немає людини.
Микола спробував піднятися.
— Та ні, не може бути…
— Лежи, так хоч хоч сили збережеш, може, подовше протягнеш, — сказала Люба, укладаючи чоловіка та накриваючи його покривалом. — Ох, соколе мій ясний, лежи, а я рядишком побуду. Ти краще в залишений час повинись, згадай, може, який гріх на тобі…
— Який гріх, Люба?! Гріх, що я гадость цю в себе пропустив… як же не помітив… ох, погано мені…
— Ну, а минулого року на ювілеї у Сверчкових, пам’ятаєш, з Наталею виплясував…
— Так ти сама мене підштовхнула, сказала, щоб я рухався…
— Я дозволила, а ти радий був, коли вона тобі очі будувала…
— Та ти що, Любаша, я ж за все життя жодного разу… ми ж разом, рядишком з тобою, клянуся, тільки ти у мене.
— Ой, Коля, і ти один у мене, ой як же я тепер…
Микола, склавши руки на грудях, дивився в стелю. За кілька хвилин він схуд, наче став слабшим.
— Все, Люба, сам відчуваю, що кінець прийшов… пробач, якщо що не так…
— Коленька, погоди, хоч розсолу принесу тобі, на останок глотни…
— А можна? — запитав чоловік.
— Тепер, Коля, все можна.
Люба принесла розсіл.
— Пий, рідненький мій… а хочеш, я тобі бульйончику підігріваю…
— А гірше не буде?
— Та куди вже гірше?! Похлібай бульона курячого, тепер все можна…
Микола смиренно приймав ложку за ложкою смачного бульйону, дозволяючи годувати себе, як маленького. Потім раптом опам’ятався.
— Любаша! Твою дивізію! Мало не забув! От зараз би «коньки відкинув», а ти б і не знала, так би і не знайшла… у мене ж заначка…
— Яка заначка?
— Моя заначка! Подивись там, у сінях, за шафкою… йди, глянь.
Через п’ять хвилин Люба принесла, завернуті в целофановий пакет гроші. Це були акуратно складені великі купюри.
— Коля, це для чого? Це куди? Чи відчував, що вже скоро кінець, і відкладав?
— Так це я тобі відкладав. На день народження, — зізнався Микола.
— Мені?!
— Так, Любаша, тобі. Порахуєш, там повинно бути рівно шістдесят одна тисяча. Тобі ж шістдесят один через тиждень виповниться, от я й відкладав шістдесят одну тисячу… такий от подарунок від мене.
Люба, опустивши голову на груди чоловіка, розплакалась.
— Ой, Коленька, який же ти в мене хороший! Що ж я… такого чоловіка повинна втратити? Та ні за що!
Вона припинила плакати.
— Коля, їж бульйон. А я тобі зараз чайку гарячого зроблю…
— Дякую, Любаша, хоч наостанок побалуюсь чайком, любили ми з тобою чаєпиття. — Микола заплакав. — Скільки там мені ще залишилось? Подивись на годинник, а то може й чаю випити не встигну…
— Коля, так вже давно час пройшов… а ти живий. Чуєш, Коля, може, обійдеться… а ну встань, рідний, піднімись, йдемо до столу… ось так. Тебе не штормить?
— Слухай, може й справді пронесло. — Микола сів за стіл, поїв тарілочку курячого супчику, а потім знову ліг на диван.
Послухались кроки.
— Ой, це до нас, напевно, кум прийшов? — зауважила Люба. — Ти лежи, ти хворий, а я зустріну, спитаю, чого треба.
Микола, із цікавість піднявся, ще не вірячи до кінця, що йому стало легше. Кум Петро щось запитав у Люби, і вона відкрила шафку, витягла пакет з мукою. Микола здогадався, що, скоріше за все, кум попросив муки, от і відправила Люба Петра. Поки Люба відсипала муку, Петро, помітивши пляшку, що залишилася на столі, відкрив її і налив.
— Погоди, — голос Миколи загубився десь від страху. Але не встиг і кроку зробити, як Петро випив стопочку, а Люба й оком не моргнула.
— Стой! — Микола босими ногами кинувся до кума. — Це ж отрута!
— Де отрута? — не зрозумів Петро.
— Ой, Коля, та лягай вже, тобі відлежатися треба, — сказала дружина.
— Ти бачила? — запитав він дружину. — Ні, ти бачила? Чому ти його не зупинила? Ти хочеш його отруїти?
— Та не отруїться він… і ти не отруїшся, лягай вже, хворий.
— Що у вас тут таке? — не зрозумів Петро.
— Петя, ось мука, іди додому, Надія тебе чекає, — сказала господиня.
— Ні, ну я можу і посидіти, ми з Миколою присядемо…
— Хватить сидіти, ви й так три дні сиділи, тридцятого почали, а по сей день…
Випровадивши Петра, Люба сховала пляшку подалі в шафу – від гріха подалі.
— Я не зрозумів: що це було? Він при тобі випив, а ти мовчала. Це нормально?
— Лягай, іди, — сказала дружина.
— Ні, я не зрозумів… це навіщо було? — Микола, остаточно одужавши, наступав на дружину, і їй довелося сховатися в спальню.
Вдаривши кулаком у двері, він закричав: — Та як ти могла! Я ж і справді майже помер…
— А нечого було святкувати три дні. Мало тобі було зі сватами, з кумами, так ти ще й «догнав»…
— Я через тебе чуть не помер… повірив, що це дійсно палене…
— Ось бачиш, як я тебе «оживила», хоч в танець пускайся, — відповіла дружина.
Микола пішов у зал і сів за стіл. Люба вийшла слідом. Він опустив голову і завив: — Заначка-аааа… твою дивізію… спалився я…
Люба сіла поруч. — Ну й що ти виєш? Нікуди твоя заначка не поділася…
— Ти не розумієш… я ось цими руками… ось цими робочими руками збирав… і спалився.
До ночі Микола не розмовляв з дружиною.
Коли лягли спати, обоє опинилися на різних краях ліжка, а між ними, хоч КАМАЗ проїжджай.
Першою заговорила Люба:
— Коль, ну гаразд, чого ти… живий же.
— Ти в мене святкування вкрала, — невдоволено буркнув Микола.
— Яке святкування, Коля? Свято вже пройшло.
— А день народження — не свято, що ли?
Люба піднялася і подивилася в обличчя чоловіку. — Так це ж мій день народження! Розумієш, мій!
— А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить і день народження теж мій. Частково мій. Думав, сюрприз буде, при гостях шістдесят одну тисячу вручу… а тепер…
Люба мовчки лягла, поглядаючи на чоловіка.
— Ну гаразд, Коля, я знову заначку сховала. Ну, хочеш, я взагалі про неї забуду? — вона підійшла ближче до чоловіка, обережно підтягнула ковдру, щоб йому не було холодно.
Хвилину вони лежали мовчки. Потім Микола протягнув руку, а вона, нічого не кажучи, поклала голову йому на плече.
— А раптом би взяв і справді того… на той світ відправився, — тихо сказав він.
— Та що ти, Коля, розве я б дозволила? Такого чоловіка, як ти, я нікуди не відпущу, навіть на той світ.
Було темно і тихо. Тільки пес Кешка час від часу гавкав на подвір’ї, виконуючи обов’язки сторожа. І вони лежали, вслухаючись, не знаючи, чого обоє посміхаються. Але задоволені тим, що разом, що поруч.
