Кусок не ліз у горло. Вона вертіла в руці вишукану виделку й ніяк не могла збагнути, чому відчуває такий неспокій. — Це для тебе, Юлечко, — тепло мовила свекруха, простягаючи невелику коробочку й лагідно всміхаючись.
Подарунок був скромним: невеличка коробочка, загорнута в блискучий червоний папір. На перший погляд могло здатися, що всередині книга або записник у м’якій обкладинці, та коробочка була напрочуд легкою.
Про подарунок Юля згадала лише наступного дня, коли чоловік і свекруха пішли на роботу. Вона не чекала від свекрухи чогось дорогого – грошей у неї завжди було небагато. Юля навіть дивувалася, як її чоловік Дмитро виріс таким ощадливим і виваженим у фінансових питаннях, адже його мати була зовсім не такою.
Молода родина жила разом зі свекрухою вже третій рік. За цей час Юля звикла до її характеру та поглядів, навчилася ставитися до всього спокійно. У домі склалися рівні стосунки: ніхто не втручався в чужі справи, і такий порядок влаштовував усіх. Спільне життя за три роки стало цілком терпимим.
Дмитро завзято збирав гроші на перший внесок за квартиру й багато працював. Юля, яка закінчувала останній курс університету, теж підробляла. Святкувати день народження гучно не було можливості, тому вона вирішила провести його скромно: вдень зустрітися з подругами, а ввечері посидіти вдома у сімейному колі.
Подруги подарували приємні дрібнички – декоративні речі, шарф, аксесуари для дому. Чоловік, як і домовлялися, оновив їй телефон. А от подарунок свекрухи залишався нерозпакованим. Юля взяла його в руки, але, згадавши про невідкладні справи, знову поставила на полицю.
За вечерею свекруха якось дивно поглядала на неї, шумно гриміла посудом і, зрештою, заговорила: — Ну що, Юлечко, подивилася мій подарунок? — Ой, Ольго Миколаївно, зовсім закрутилася, забула про нього. Закінчу з посудом і відкрию.
Свекруха кивнула й перевела погляд на сина, який задумливо колупав виделкою котлету. — Сину, як у вас із грошима на квартиру? — Не дуже, мамо, трохи більше половини назбирали. Даремно, мабуть, машину купили за весільні гроші, витрат багато, можливо, продам. — Зрозуміло, — вона поставила тарілку в раковину, вирішивши не наполягати на розмові.
На роботі у Дмитра не все складалося, і він дуже переживав. Юля теж була занурена у свої думки. Її мати дедалі частіше телефонувала й просила приїхати допомогти або позичити грошей.
Наступного дня Юля планувала навідати рідних і відзначити день народження з ними. Дмитро мав повернутися пізно, тому їхати довелося самій.
Дорога була далека, зайняла понад півтори години. Їй пригадалося, як вони з Дмитром познайомилися в центральному парку – прямо посередині шляху між їхніми будинками. Спершу він проводжав її додому, але швидко втомився від заторів і запропонував одружитися. Тепер вона проїжджала повз той самий парк і усміхнулася. Хороші були часи – безтурботні.
Жити в батьків Юлі було неможливо. Вони самі тулилися в двокімнатній квартирі вчотирьох: мати, батько, бабуся та сестра. Тож переїзд до чоловіка був єдиним варіантом.
Коли Юля переступила поріг рідного дому, відчула, що це вже не зовсім її місце. Ніби вона прийшла в гості. Мати зустріла її, усміхнулася й простягнула руки, очікуючи щось узяти. — Ти з порожніми руками? Юля знизала плечима: — Я ж попереджала, що незручно тягнути торт через усе місто. Я переказала тобі гроші, щоб ви самі купили щось до чаю. — Ах, так… — мати натягнуто усміхнулася. — Тоді сходи купи тортик, поки не роздяглася.
Юля швидко заморгала. Натомість слів «З днем народження, доню. Проходь, сідай до столу…» Вона зрозуміла: її чекали, але святковий стіл накривати ніхто не збирався.
У найближчому супермаркеті вона довго стояла перед полицями з тістечками. Повертатися додому зовсім не хотілося. Але вона взяла себе в руки, вибрала свій улюблений торт і пішла назад.
— Його незручно різати, це ж «Наполеон»!
— Так, — підтвердила Юля, — мій улюблений торт.
— Знаю, доню, але як його їсти?
З кімнати сестри долинули голоси. Поки Юля ходила до магазину, до Марини, схоже, завітали гості.
— У Маринки подружки, — випередила мати. Але Юля і сама побачила купу взуття біля тумбочки.
— Можна було й не запрошувати гостей, посиділи б сім’єю.
— А що тут такого? День народження у тебе вже пройшов…, — знизала плечима мати.
— Ти образилася, чи що? — не витримала Юля. — Я провела цей день так, як хотіла, надіслала тобі гроші і приїхала. Ви все одно пізно ввечері збираєтеся.
— Ми не образилися, — втрутився батько, зачиняючи кватирку на кухні.
— Ні, звісно. Ми теж позавчора відсвяткували. А сьогодні так, давай чай пити. Марина-а-а, ба-а-а, — покликала молодшу доньку та бабусю мати.
На кухні, тісній і незручній для чаювання, всі не вмістилися. Юля залишилася стояти біля вікна, поступившись місцем підліткам. Вона, як могла, порізала торт на багато шматочків, незапланованих шматочків. Ділити торт на чотирьох було простіше. Батько до солодкого був байдужий, торти не їв. Усім завжди на свята діставалися великі шматки.
Ложки й виделки розібрали. Юля довго шукала столовий прибор для себе.
— Візьми одноразову виделку, там у шафці. Вчора сусідка заходила, я їй майже всі ложки та виделки віддала.
Пластикова виделка стала останньою краплею в цьому чаюванні. Юля несподівано заплакала. Вона поставила тарілку на кухонний стіл і, ховаючи очі, швидко почала збиратися.
— Мені пора… я вже запізнююся. Дякую всім.
— Юля, зачекай, — схаменулася мати.
Юля завмерла у дверях. Вона чомусь подумала, що мати приготувала подарунок і хоче його вручити зараз.
— Юль, а ти гардероб змінювати не будеш? Чобітки чорненькі з минулого року в тебе залишилися? Марині потрібне взуття.
— Ні. Не буду. Я в них сама ходжу.
— А гроші не даси на взуття?
— Я? Гроші?
— Так, — спокійно сказала мати.
— Ні, не дам.
— Ти ж працюєш.
— Так, але ми збираємо.
— А нам немає в чому ходити, ми з батьком працюємо і не вистачає на їжу, не те що на взуття, а вона збирає.
— Облиш зі своїми чобітьми, — втрутилася бабуся, яка прийшла в коридор.
— З днем народження, онучко. Здоров’я тобі, Юлечко, — бабуся сунула згорнуту купюру Юлі в кишеню.
— Для неї є гроші, а для нас нема.
— Біжи, моя хороша, — бабуся доторкнулася до онуки за плече. — Біжи. Запізнишся.
— Дякую, ба, — Юля чмокнула бабусю в щоку. Теплу, м’яку, рідну.
По дорозі до квартири чоловіка зі свекрухою Юля сумувала. Вона не стала дзвонити в двері, відкрила своїм ключем. Мати чоловіка готувала вечерю. Пахло чудово.
— Юля. Юля, уяви… Так рідко зустрічається «Наполеон» у магазинах, а тут іду — стоїть, я й купила. Ти ж любиш цей торт.
— Дуже. — Юля намагалася усміхнутися.
Свекруха в магазині могла купити все, що хотіла, вона не економила. Завжди казала, що якщо може дозволити собі щось із їжі, то навіщо собі в цьому відмовляти!
— Чудово. Тільки він ще не повністю розморозився. Завтра тоді з’їмо чи почекаємо?
Юля не відповіла, пішла до себе, а коли прийшов чоловік, повернулася на кухню.
— У мене все готово, ти якраз, сину, до столу. Мий руки.
Юля сіла навпроти Дмитра і, помітивши, що біля тарілки немає виделки, встала її взяти.
— Все в мийниці, зачекай, — свекруха пішла у вітальню, повернулася з виделкою зі святкового набору, протерла її рушником і поклала перед Юлею.
— Що, мої хороші, смачного.
А Юлі шматок у горло не ліз. Вона крутила й крутила гарну виделку в руці й не розуміла, чому так відбувається. Зовсім чужа людина ставиться до неї з такою повагою, якої у власній родині вона не бачила ніколи.
Юля змусила себе покласти трохи їжі в рот і прожувати. Як же це було смачно, ніжно: запечена у фользі курочка і овочі гриль. Тільки зараз Юля усвідомила, як зголодніла.
— Ріж торт, Юлечко, — попросила свекруха, вмикаючи чайник і прибираючи порожні тарілки, і Юля потягнулася до коробки.
Торт виявився теж смачним, свіжим. Хрусткі, не встиглі розм’якнути від крему коржі приносили величезне задоволення.
— Я помию посуд, — витягнула руку Юля, як у школі.
— Відпочивайте, я помию, мені треба передачу додивитися, скоро почнеться, — махнула рукою свекруха.
Дмитро радісно побіг до своєї кімнати. Юля ж залишилася, склала тарілки в раковину і з щирою теплотою подякувала свекрусі, подарувавши їй ніжну, світлу усмішку.
Пізніше, у своїй кімнаті, погляд Юлі знову впав на той самий подарунок. Вона підійшла до полиці, взяла коробку, сіла на ліжко й почала обережно знімати упаковку. Під шарами яскравого паперу вона знайшла невелику червону скриньку — таку, куди зазвичай кладуть гроші. Відкривши її, Юля застигла. Купюри. І не просто кілька — їх було багато. Вона мимоволі прикрила рот рукою, ледве стримуючи емоції.
— Дімо… — тихо покликала вона, майже пошепки.
— Що? — відгукнувся чоловік, не відриваючи очей від телефону.
Але Юля не стала чекати його уваги. Вона вилетіла з кімнати, мов вихор, і забігла на кухню, де сиділа свекруха. У руках у неї все ще була та сама скринька.
— Дякую! — вигукнула Юля, не приховуючи своєї радості. Вона кинулася до свекрухи, обійняла її, поцілувала в обидві щоки, потім знову міцно притиснула до себе, майже підстрибуючи від щастя.
— Сподіваюся, цього вистачить на ваш перший внесок, — сказала Ольга Миколаївна з доброю усмішкою, трохи збентежено. — Я не найщедріший дарувальник, але…
— Вистачить, вистачить! Дякую вам, моя дорога, моя люба! Як же я вас люблю! — Юля не могла зупинитися, знову й знову обіймаючи свекруху, дякувала їй не стільки за гроші, скільки за саме ставлення.
У той момент Юля цінувала не лише дарунок, а й готовність цієї жінки, її материнське серце віддати все заради щастя сина та його дружини. Вона відчувала безкорисливу любов, щиру турботу і справжню, непідробну теплоту.
