— Мамо, ти знову зварила пригорілу кашу! — скривилася Злата, відсуваючи тарілку.
Лариса поспішала на роботу, тому одночасно виконувала кілька справ: допомагала старшому зібратися до школи, а молодшу готувала до дитячого садка.
— Я взагалі це їсти не буду. Кашу їдять тільки малюки, — пробурчав Нікіта.
— Сам ти малюк! — крикнула Злата.
Діти почали сваритися, обзивати одне одного.
— Нікіто, припини! Ти ж дорослий! — намагалася заспокоїти його Лариса.
Але хлопчик її не слухав, він почав грубіянити, і Злата врешті розплакалася.
— Віддай телефон. На три дні залишаєшся без гаджетів, — суворо сказала мати.
Їй було ніколи пояснювати сину, що добре, а що погано. Вона просто забрала у нього смартфон, подала рюкзак і кивнула на двері.
— Іди, інакше запізнишся до школи.
— Я нікуди не піду без телефону!
— Тиждень. Тиждень без гаджетів, — попередила мати.
— Але… чому дрібна завжди права?
— Ще одне слово — і покарання подвоїться.
Нікіті довелося змиритися й піти на навчання.
— А сніданок? Ти не зробиш мені іншу кашу? — здивувалася донька, коли мати почала взувати її.
— Ні. Поснідаєш у садочку.
— В садку дають гидоту!
— Отже, сьогодні в тебе розвантажувальний день, — зітхнула Лариса, знаючи, що в садку гарне харчування, і дочка із задоволенням там їсть. Проблема була не в їжі, а в тому, що останнім часом діти стали занадто розбещеними і некерованими. На думку Лариси, всьому виною були проблеми в сім’ї.
Чоловік Лариси, Андрій, останнім часом дуже змінився. Він став зневажливо ставитися до дружини, і діти переймали його поведінку. Колись, коли Нікіта був єдиною дитиною, в родині панувала здорова атмосфера. Андрій брав участь у вихованні сина, підтримував дружину. Але після народження доньки він отримав більш оплачувану роботу й почав проводити вдома менше часу.
Усі домашні справи лягли на плечі Лариси. До того ж, старший син увійшов у підлітковий вік, почав грубіянити, а батьківського авторитету йому бракувало. Лариса ж, не маючи сил справлятися з дітьми, якнайшвидше влаштувала молодшу до садка та вийшла на роботу.
Відчувши, що його допомога більше не потрібна, Андрій вирішив, що тепер може жити, як йому зручно. Він зникав на тижні, пояснюючи це відрядженнями.
— Ти сама цього хотіла, що тобі не подобається?! — запитував він дружину, коли та плакала в подушку.
— Мені не подобається, що я сама тягну на собі і дітей, і господарство!
— Я заробляю на сім’ю.
— Я теж. Тобі не обов’язково працювати так, як раніше. Я вийшла на роботу, і ти можеш більше приділяти часу сім’ї.
— Як ти це уявляєш? Звільнитися?
— Ні, просто працювати менше.
— Не говори дурниць. Співробітників цінують лише тоді, коли вони приносять користь. Інакше їх легко замінюють. А на твою зарплату ми не проживемо. Тож займайся своїми жіночими справами.
— По-твоєму, “жіночі справи” — це все, крім того, що робиш ти? Я повинна і прибирати, і готувати, і виховувати дітей, ще й працювати? А ти просто приносиш гроші? Справедливий поділ обов’язків!
— Ларисо, тобі варто заспокоїтися.
— А як мені заспокоїтися, якщо мене через день викликають у школу через Нікіту? Він не поважає ні мене, ні вчителів. Ти знаєш, що я знайшла в його телефоні?!
— Лазити в чужих телефонах — неприпустимо. Там можуть бути особисті речі.
— Справді? А як щодо того, що йому дванадцять, і я несу за нього відповідальність?
— Ти просто не справляєшся. Визнай це. Ти не найкраща мати.
Лариса застигла, почувши ці слова. Її наче облили крижаною водою. Сльози перестали текти, і вона втупилася в чоловіка.
— Дуже важко одночасно добре виконувати кілька справ: роботу, прибирання, материнство та подружні обов’язки. Ти не з тих, хто може все поєднувати, тому тобі слід обрати щось одне.
— Тобто, я ще й погана дружина? — уточнила Лариса, вже знаючи відповідь.
Андрій не відповів, але його очі сказали все. Лариса вважала, що у них просто невелика криза в сімейному житті. Думала, що чоловік постійно втомлюється, приходить додому пізно і відразу засинає… Вона не ображалася, що він перестав дарувати їй квіти.
«Жоден із чоловіків моїх подруг не дарує дружинам подарунки без приводу. Отже, це нормально,» — думала вона, згадуючи, як красиво Андрій залицявся до неї до весілля.
Того вечора Лариса не могла заснути. А вранці, побачивши сина з телефоном у руках, вона ще більше роздратувалася.
— Хто тобі дозволив? Я заборонила користуватися смартфоном тиждень!
— Тато скасував заборону. Сказав, що одного дня достатньо. Я все зрозумів за добу, і моя безпека важливіша за твої дурні покарання.
Лариса мовчки кліпала, дивлячись на сина. Андрій знову пішов проти її волі та знизив материнський авторитет в очах сина.
На емоціях вона вихопила телефон із рук підлітка. Він почав тягнути його назад, і гаджет вислизнув із пальців, впавши на плитку. Екран тріснув.
— Ти! Жахлива жінка! Ненавиджу! — закричав син із таким виразом обличчя, ніби справді ненавидів свою матір.
— Що ж, якщо так, то, мабуть, тобі буде краще з батьком?
— Він мене розуміє і любить. А тебе краще б взагалі не було, — кинув Нікіта і, грюкнувши дверима, пішов до школи.
У Лариси знову потекли сльози. Але вона розуміла, що не може дати волю емоціям.
— Злато, ти будеш їсти? Чи сьогодні знову розвантажувальний день? — вона повернулася до доньки.
— Я хочу цукерки. Тато дає мені цукерки.
— А потім у тебе від них алергія.
— Неправда.
— Не сперечайся. Доїдай, і будемо заплітати коси.
— Я не хочу розчісувати волосся! Хочу йти так! Мені не потрібні коси! — донька почала втікати від Лариси, виводячи її з себе.
До садочка вони запізнилися. Вихователька відчитала Ларису за те, що її донька прийшла з розпущеним волоссям, та ще й пропустила зарядку.
— Вибачте, я все зрозуміла. Я погана мати.
— Та ні, я просто прошу вас більше не запізнюватися.
Лариса поїхала на роботу. За іронією долі, там її також чекав догана від керівництва.
Під вечір вона зрозуміла, що цей день став одним із найважчих за останній час. Вона вмовила чоловіка забрати доньку з садочка, бо їй потрібно було затриматися на роботі.
— Тобі пощастило, що в мене сьогодні немає важливих зустрічей, — недовольно сказав Андрій.
Після важкого дня Ларисі дуже хотілося прийти додому і просто лягти спати. Закрити голову подушкою і не чути невдоволення чоловіка, гучної музики з кімнати сина та криків молодшої, яка носилася по дому, намагаючись щось розбити і привернути увагу старшого брата, якому до неї не було ніякого діла.
Дивно, але вдома її чекав новий сюрприз.
— Це ще що таке?!
— Тато дозволив взяти цуценя!
Тітка на вулиці прилаштовувала цуценят, і ми вирішили взяти одного! Правда, він милий?
— Але хто буде з ним гуляти?!
— Його не потрібно вигулювати. Він ходить на пелюшку.
— Чудово… — Лариса розвела руками. Вона любила тварин, але розуміла, що собака — це велика відповідальність. А в їхній сім’ї, здається, тільки вона знала, що це таке.
Маленька Злата сприймала цуценя як нову іграшку, Нікіті було байдуже — він любив лише телефон і комп’ютер, а Андрій, здавалося, робив усе наперекір. Ларисі навіть здалося, що чоловік навмисне привів собаку, щоб ще раз довести її неспроможність і показати дітям, що її думка в родині нічого не значить.
— Гаразд. Але прибирати за ним буде ваш батько.
Андрій щось пробурчав і пішов у спальню. А Злата продовжувала носитися по квартирі зі своєю живою «іграшкою».
Поки Лариса намагалася поїсти й змусити сина показати домашнє завдання, Андрій почав кудись збиратися.
— Ти куди?
— Треба з’їздити у справах.
— У які ще справи?
— Забув документи на роботі.
— Зрозуміло. І надовго?
— Не знаю. Як вийде.
Він схопив куртку й вийшов. Лариса дивилася на двері, які за ним зачинилися, і їй захотілося завити. Але вона лише без апетиту доїла вечерю і пішла «дотискати» сина.
— Вимикай музику й лягай спати.
— Не хочу.
— Зато Злата хоче. І сусіди скоро почнуть стукати по батареях, — прошипіла Лариса.
Вона вже не впізнавала себе: постійний стрес перетворив її на роздратовану, втомлену людину, що готова зірватися будь-якої миті.
— Злато! Негайно в ліжко! Ай!
Лариса не помітила калюжу на підлозі й, послизнувшись, упала, вдарившись головою. Лежачи у собачій «лужі», вона ніби з іншого боку поглянула на своє життя. І раптом усвідомила свою помилку. Чоловік мав рацію: вона не могла бути ідеальною у всьому. А отже, треба було обрати щось одне.
— Злато, сьогодні ти можеш лягати, коли хочеш, — сказала вона доньці, яка продовжувала грати з цуценям.
— Чудово! Тоді я взагалі не буду спати!
Повільно піднявшись, Лариса пішла в душ. Гаряча вода змивала весь негатив цього дня, і їй здавалося, що вона виходить із ванної кімнати оновленою та навіть відпочилою.
Вона переступила калюжу й вирушила на кухню. Налила собі велику чашку гарячого шоколаду, загорнулася в плед і сіла на диван, намагаючись хоча б на мить відпустити свої переживання. Злата вже не немовля. Поки мама відпочиває, з нею нічого не станеться.
Одягнувши навушники, вона включила заспокійливу мелодію зі звуком прибою, прикрила очі й задрімала.
— Ти взагалі в своєму розумі?! Як ти могла залишити доньку саму?! Вона досі не спить! Музика гримить, Нікіта грає в комп’ютер, а ти тут спиш! — накинувся на неї Андрій.
— Ти повернувся?
— Як бачиш. Краще б не повертався.
— Раз уже прийшов, укладай дітей сам.
— Що за новини? Йди й роби те, що повинна! — нахмурився чоловік.
Лариса лише знизала плечима. Її шия затекла, тому вона мовчки встала й пішла в спальню, ігноруючи крики Андрія.
— Що це за калюжа?! — обурився Андрій, наступивши в мокру пляму.
— Твоя собака сходила в туалет, — байдуже відповіла Лариса.
— Чому ти не прибрала?
— Бо це не я заводила тварину. Ти її привів — тобі й доглядати.
— Ларисо!
— Я йду спати.
Але чоловік не дозволив їй просто піти.
— Що з тобою? Йди й уклади дітей!
— Відчепись, Андрію. У мене мають бути вихідні від материнства? Всі тільки й кажуть, що я погана мати, що мені варто зникнути.
— Знаєш, я не хотів доводити до цього… але більше терпіти не можу. Я йду, — холодно кинув Андрій, дивлячись на дружину з неприязню.
— І давно в тебе з’явився «острівець стабільності» на стороні? — стримуючи емоції, запитала Лариса.
— Це тебе не стосується. Але вона краще справилася б із цим, ніж ти. Вона ідеальна. А ти вже не та, що була колись.
— Що ж… мені й справді далеко до примарних ідеалів. Але я теж щось умію. Наприклад, виконувати бажання.
Андрій подивився на неї з недовірою.
— Ти п’яна чи не в собі. Мені байдуже. Завтра подам на розлучення.
— Не варто, Андрію. Я піду сама, — Лариса швидко одягла джинси, светр, схопила гаманець, телефон і вийшла з кімнати.
— Я не зрозумів? Куди ти?
— Заводяться вши, а я від паразитів позбуваюся. Вам удачі. Не забудь, що сина треба відвезти до школи, а доньку — у садок.
— Ларисо, не будь дурною! Я не можу залишитися з дітьми!
— А я можу? У мене немає окремого житла, а забирати дітей серед ночі совість не дозволяє.
— Совість?!
— Так. Ти мав рацію — я не можу поєднувати дітей, роботу і родину. Тому від сьогодні нехай твоя ідеальна коханка буде мною. А я поки що подумаю над своїм життям. Стану «недільною мамою». Удачі.
Лариса вийшла, хоча кожен крок давався їй важко. Серце розривалося, але вона знала: так далі жити не можна.
Її родина давно втратила сенс, усі жили самі по собі, але винною в усьому чомусь була лише вона. Можливо, Лариса справді винна. Хоча б у тому, що не зупинила це раніше.
Через кілька днів.
— Я це їсти не буду! Хочу кашу! — кричала Злата, скидаючи з тарілки сніданок. — Хочу млинці! Хочу маму!
— Андрію, заспокой свою божевільну доньку! Я більше не можу це терпіти! — обурювалася Яна, нова жінка Андрія.
Син, Нікіта, назвав її брудним словом і зачинив у ванній, поки батька не було вдома. Собака розірвала її нові туфлі, а Злата не переставала влаштовувати істерики.
Спочатку Яна годувала дівчинку солодощами, але після того, як у дитини заболів живіт, їй довелося просити звичайну їжу. Ось тільки Яна готувати не вміла і не збиралася. Вона ж не за цим приїхала до Андрія.
— Андрію! Іди та зроби їй сніданок сам!
— Ти жінка, а не я, — втомлено відповів він. Минуло лише два тижні, а здавалося, що ціле життя.
— До біса все це! — гримнула Яна й вийшла з кухні.
— Мамо! Хочу до мами! — ридала Злата.
Андрій відвіз її в садок.
— Ваша донька постійно плаче. Що трапилося з Ларисою? — поцікавилася вихователька.
— Все добре. Трохи захворіла, — сухо відповів він.
— Передавайте їй вітання. Тепер ясно, чому Злата виглядає, як безпритульна. Приходить у м’ятій сукні, з алергією на щоках. Нехай дружина скоріше повертається. І вам без неї погано.
Андрій не став відповідати. Відвіз сина до школи, а через двадцять хвилин Яна зателефонувала йому з новими претензіями.
— Поки твої діти в квартирі, мене там не буде! Вибирай: або вони, або я.
— Я тебе почув, — буркнув він і кинув слухавку.
Він не пішов на роботу, а вирушив до Лариси.
— Де Лариса?
— Відпросилася, пішла в садок.
Андрій похолов. Він щойно був там! Куди вона пішла?!
Він мчав назад, порушуючи всі правила.
— Де моя донька?!
— Пішла з мамою.
— Куди?
— В парк.
Він кинувся туди. Побачив Злату на гойдалці. Вона сміялася, а Лариса виглядала спокійною та щасливою.
— Папо… — раптом дівчинка заридала. — Не забирай мене! Я не хочу до Яни!
— Тихіше, Злато. Якщо будеш чемною, ти більше не побачиш її.
— Правда?! — очі в неї засяяли.
— Так.
— А мама повернеться?
Лариса зітхнула.
— Ми з мамою поговоримо, але без тебе.
Златі довелося погодитися. Незважаючи на свій вік, вона розуміла, коли справа була серйозною.
— Повертайся. Ти потрібна дітям, — сказав він дружині.
— Не впевнена, що хочу назад у пекло, — тихо відповіла вона, щоб почув лише Андрій.
— Але ж ти прийшла до Злати. Значить, не можеш без неї.
— Це правда. Але жити, як раніше, я більше не можу.
— Так, як раніше, не буде. Я заплутався, припустився помилки. Пробач.
— І все так просто?
— Я готовий залишити вам квартиру. А сам поки поживу окремо.
— З коханкою? — Лариса відвернулася. Їй було боляче.
— Думаю, що житиму сам. Яна… виявилася не такою, як я думав. Вона не підходить ні на роль дружини, ні на роль матері.
Ларисі захотілося вдарити чоловіка. Його слова були чесними, але занадто образливими. Він озвучив те, що вона була для нього лише зручною дружиною. Не більше.
— Я почула достатньо. Розмова закінчена.
— Ти погоджуєшся?
— На розлучення — так. Дітей я заберу, коли ти купиш нам нове житло. У старій квартирі я жити не буду, там усе… брудне, — скривилася Лариса.
— Добре. Дай мені місяць, я вирішу це питання. Поки що я оплачуватиму вам орендовану квартиру.
Андрій поїхав. А Лариса, трохи заспокоївшись, вирішила, що не дозволить дочці страждати через гріхи батька, і таки забрала Злату. Нікіту вона тимчасово залишила з батьком. Хлопчик не хотів переїжджати на орендоване житло і погодився пожити з Андрієм, сподіваючись, що батьки помиряться.
Яна більше не з’являлася. Вона покинула Андрія, зрозумівши, що він більше не витрачатиме на неї гроші і віддасть квартиру дружині та дітям.
Переїзд і поділ майна трохи затягнувся, але через три місяці Лариса з дітьми перебралися в нову, простору квартиру. Андрій дотримав слова, продав старе житло і купив їм нове, навіть краще. Сам він орендував житло поруч, щоб частіше бачитися з дітьми. Він намагався відновити стосунки з Ларисою, але вона не хотіла повторювати старі помилки.
Дивно, але після того як вона залишилася жити з дітьми без чоловіка, син і дочка стали спокійнішими і перестали її виводити. Можливо, вони боялися, що мати знову піде, а може, вся проблема справді була в нездоровій атмосфері та присутності в домі Андрія, який не поважав дружину і цим погано впливав на дітей.
Крім того, у Лариси з’явилися вільні дні, коли Андрій забирав дітей до себе, і вона могла відпочити.
У будь-якому разі Лариса не шкодувала про розлучення. А ось Андрій — шкодував, бо, крім собаки, у нього майже нічого не залишилося.
